- От де були райські кущі...
- Були. Але я не вважаю, що цього райського саду в нас вдома зараз немає. Я, Коте (чоловік Софіко, знаменитий Коте Махарадзе. А.Л.), мої друзі - ми щасливі, тому що ми все одно творимо. Я гадаю, ми зуміли цей куточок перетворити на щось духовне...
- А чи важко це утримувати, аби не розвалилося?
- Ні, не важко. Воно поки тримається саме по собі. Приміром, мій чоловік - щаслива людина. Я заздрю йому тому, що він знайшов себе. Він створив унікальний театр, єдиний свого роду - вже десять років він працює. Театри одного актора зараз по всьому світі, але те, що робить він, я б ніколи в житті не змогла зробити. У нього є спектаклі про Ілію Чавчавадзе, про Акакія Церетелі, династію Багратіоні - ви бачили його в Києві, - про двадцять шість століть життя євреїв у Грузії, про цю дружбу. Зараз він про Сталіна готує спектакль - ви уявляєте, яка тема? На самому вістрі.
- Ваш дім - адже це не лише місце, де живе родина?
- Так, у нас внизу - театр, музей, там навіть дві кімнати для гостей, маленький бар... Це той світ, де - друзі, актори, мистецтво, світ суперечок, дискусій, світ зустрічей, світ гостей... Аура моєї матері, батька, аура любові, на якій побудовано цей дім, - вона існує і, звичайно, вона нам дуже допомагає.
- І ви хочете, щоб світ, який ви створюєте тут, якомога менше стикався з тим жорстоким світом, який ззовні?
- Ні. Я людина дуже відкрита і гостинна, мені хочеться, навпаки, щоб якомога більше людей пізнали цей світ і доторкнулися до нього.
- У вас буває колись вечір без гостей?
- Ні. Не буває. Іноді я доходжу до нестями, голова розвалюється... Заходжу до себе в кімнату, але я можу там перебувати щонайбільше півгодини. Потім вибігаю назад. Через тишу...
- У свідомості багатьох людей існує певний грузинський Едем, рай культури. Ті покоління художників, що прийшли у 60-70-80-х роках, за всіх складностей соціального життя сформували особливу атмосферу людського духу, яка належала не лише Грузії. Ми всі любили це...
- Чому ви дивуєтеся, що цього тепер немає? Життя у мистецтві - немов хвилі. Не буває весь час Ренесанс, правильно? Є злети і падіння. Тобто, коли на кардіограмі лінія пряма - все, смерть. На жаль, зараз ми внизу, немає зараз Ренесансу - я говорю про грузинське мистецтво, про кінематограф, про театр. Ті роки минули, але абсолютно вірю, що будуть злети.
- Але на якому духовному грунті? Адже покоління, скажімо, Іоселіані, Абуладзе - це люди, які виросли серед зовсім інших уявлень про майбутнє Грузії. Ніхто не передбачав, що тут почнеться громадянська війна...
- Наша молодь, яка сьогодні попри все ще займається творчістю, пережила найстрашніше. Вона бачила смерть, вона бачила зраду, голод, холод, - те, чого не бачило минуле покоління. І, як би там було, я вважаю, людина має дуже багато пережити, найстрашніше, тоді вона стає набагато чистішою, вищою, і все це вона несе у мистецтво. Я можу про себе сказати: чим більше у житті я переживала, тим більшого досягала і у мистецтві, розумієте? Не може людина, що пурхає, зробити щось велике.
- Ті ж самі Абуладзе чи Іоселіані, звичайно, не пурхали, у них були свої проблеми, але вони знали дійсно духовний рай, а зараз - чи є він?
- Духовний рай? Ні, зараз немає. Але... Приміром, почали говорити, що ми сімдесят років були рабами... Якими рабами?! Я ніколи у житті нічиїм рабом не була. Я навчалася у Москві, і тому що я людина активна, на курсі всі, навпаки, були моїми "рабами". Ніколи я не відчувала, що я чиясь раба. Якісь політикани щось там роблять - неможна ж усе це переносити у мистецтво. Навпаки. Я сьогодні не уявляю життя без своїх друзів у Москві, у Києві, у Ленінграді. Ми одна сім'я, ми були і є, нічого нас не розлучить, ніякі перипетії політичні, ніколи. ...Правда, добре вино? Я хочу випити за Київ. Моїм гідом у Києві був Сергій Параджанов. Дуже багато залежить від того, хто тебе знайомить з містом. І от я закохалася у Київ, я закохалася в Єреван - це він мене змусив закохатися у них. Він обожнював Київ. Він водив усіма церквами, вуличками... Де тільки ми не блукали... Без нього так стало порожньо - ви не уявляєте. Життя втратило колір. І все чорно-біле... Взагалі у мене не було режисерів, з якими б мені було складно. Мені щастило на хороших режисерів. Але Параджанов - це взагалі окрема тема. Він у моєму житті відіграв величезну роль. Він геніальний режисер, якого свого часу не оцінили, але сам він прекрасно усвідомлював, розумів, що - геній. Він присвятив мені сценарій - "Мучеництво Шушанік", але тоді якраз у нас почалося національне бродіння... І йому заборонили знімати цей фільм тому, що й дотепер не можуть з'ясувати: творіння п'ятого століття про святу Шушанік - грузинське воно чи вірменське? І якби знімав вірменський режисер - ага, це, виходить, вірменський твір... Причім цю тяганину вели люди бездарні. І фільм не відбувся. Хоча приїздив Фрунзік Довлатян, він тоді був директором кіностудії "Вірмен-фільму" і на колінах - ось тут на нижньому поверсі він став на коліна - благав мене: "Софіко, поїхали, і я сьогодні ж запущу цей фільм у себе..." Я кажу: "Ти розумієш, що це зовсім нас знищить, і мене, і Сергія, ми повинні будемо тоді взагалі виїхати з Грузії..." А зараз я не можу собі пробачити, що відмовилася. Не відбувся один з геніальних фільмів. Скільки сценаріїв за своє життя я перечитала - але нічого подібного не пам'ятаю, так це було написане... Будинок Параджанова у нас зараз продали. Продали. А він за життя влаштував собі музей. Коли йому вже було дуже погано, я до нього прийшла, він устав і почав водити мене, і говорив: "Софіко, ти бачиш? Ось я влаштував, і щоб так воно і було". І це було геніально - як усе, що він робив. Але він помер у такий час... Багато чого забрали вірмени, і слава Богу, воно збереглося. Якби тут залишилося - нічого б вже не було. А у Вірменії це зараз - музей номер один. Гостей, що туди приїздять, найперше ведуть до музею Параджанова - потім вже все інше. А у нас все було - і ми втратили. Хоча я борюся ще, у мене бувають такі сплески... Коли сюди приїздив президент Вірменії, я була саме тоді, коли він зустрічався із Шеварнадзе, і я сказала - ось яка історія, Едуарде Амвросійовичу, буде ганьба, коли ми не зможемо організувати тут музей Параджанова. Він зробив здивоване обличчя. Можливо і не знав... Сказав, що обов'язково, але... Це все, звичайно, до нього сталося - за часів Звіада. У мене просто ідея-фікс - будинок Сергія відновити. Однак мене не вистачає вже на все, розумієте? Усі його любили, і люблять, і обожнюють, але, на жаль, життя таке...
- Адже він стільки зробив для культури Грузії, Вірменії, України! Чому б трьом президентам не стати патронами цієї акції?
- Бо вони сьогодні є - завтра їх немає. Сьогодні кожен з них виборює буквально кожний день свого існування. Ви погляньте, що коїться. Завтра може все перевернутися. Невідомо, що буде. Який там Параджанов?! Кому він взагалі потрібен?! - Нам він потрібен. Але не їм. Їм абсолютно не потрібен.
-...Тут, у вас, виникає відчуття, що ніякої громадянської війни у Грузії не було...
- А у нас вдома нічого такого і не було. У себе я цього ніколи не відчуваю... У нас прекрасна молодь, творча молодь - просто чудова. І я, навпаки, завжди відчуваю лише повагу - і до себе, і до чоловіка. Можливо, десь там, на ринку, щось і коїться... Але, звісно, ще дуже багато нещасливих людей. У Грузії ніколи у житті я не бачила голодну людину. Щоб грузин простягнув руку! Неймовірно! А нині це є. Того дня, коли я побачила, як порпаються у баку для сміття, я мало розуму не втратила...
... Раніше держава ті ж театри якось забезпечувала. У нас була певна зарплата, ми грали вистави, і можна було зробити декорації, і заплатити режисерові, і всім іншим, і про це ніхто ніколи не замислювався. Але - минули ті часи. Нині почалася боротьба за існування. Скрізь, у всіх галузях. Взагалі-то у всьому світі так. Але для нас, людей, котрі звикли, що все робилося без них, - це жахливо. Нас раптом раз - і вихлюпнули разом з водою... Вигнали акторів на вулицю...
- І яких акторів!...
Тут вже не витримує Коте Махарадзе, приєднавшись до розмови після закінчення трансляції з парламенту:
- Розумієте, це вже не важливо, яких. Просто - людей!
І далі господарі виступають дуетом:
- Кричущий сам факт!
- Чому це вам чи мені вирішувати, потрібна ця людина чи не потрібна. Брати на себе гріх? І потім, коли такі речі робить держава з високорозвиненою економікою й усім іншим, то це нормальна акція, людині є куди піти. Вона не помре. А у нас - просто помре.
- Театру потрібні усі покоління. І 18-річні, і 90-літні. Це ж не бухгалтерія! У нас вигнали багатьох, причому дають їм як допомогу ту ж суму, що вони отримували у зарплату... Навіщо тоді все потрібно?! Заради якої економії?! Я божеволію від цього!! Людина, котра прийшла до театру, має померти у театрі. Ким би вона не була - даруванням, бездарністю, талантом, посередністю... Прийшла, ти її взяв, свого часу на ній тримався репертуар, щось вона робила - вона має померти у театрі.
- Ідея театру-дому, театру-сім'ї? А не такого місця, де зібралися на місяць-два, зробили виставу - і розбіглися?
- Так, це дім! Театр - це дім. У моєї матері, наприклад, сім'я, діти, чоловік - все було на другому плані. А на першому - театр. Слава Богу, у мене цього немає - просто тому, що нині у нас, вибачайте, такий г...ий театр... це записали, так? Просто гидко до нього заходити. У стіни, де я буквально народилася, де запах лаштунків - це запах мого дитинства. Примудрилися таку створити атмосферу... (Мається на увазі театр ім. К. Марджанішвілі - А.Л.). Але я взяла собі за правило: якщо тебе звуть, дають роль - йди, роби свою справу, грай - і все. І йди геть. Бо все-таки - сцена, і все-таки - глядач, і ти залишаєшся наодинці з глядачем, який тебе любить. Глядач же не винен! Не винен той народ, заради якого ти твориш і існуєш. От у нас через десять днів прем'єра "Театру Ігуани". Робота цікава, дуже, але я вважаю, що вистава не зовсім готова. Бо у нас страшні умови. Гасне світло весь час. Ми тільки увійдемо у раж - тут же гасне світло. Ми мерзнемо. Причому коли руки-ноги стигнуть - ще нічого, але коли мозок... Нічого не тямиш - набагато страшніше.
- Усе складно у цьому світі! - Такою похмурою фразою закінчується запис нашої розмови. Але інтонація на папері не передається. А насправді була - усмішка.
- У нас у домі патріархат, - пояснив на прощання батоно Коте. - Причому вже не у першому поколінні...
P.S. Автор висловлює подяку панові Левану Хетагурі, завдяки котрому для нас відчинилися двері Дому.
Тбілісі- Київ
