«Діти не розуміють, що клоунами стають, — розмірковує
лялькар Андерс Ліндхольм, чий театр нещодавно побував у Києві. — Вони гадають,
що клоуни народжуються такими: з червоним носом-кулькою й смугастими гольфами.
Але, відверто кажучи, я й сам так вважаю»... Пересувних дитячих театрів
у Швеції сила-силенна. Цей театральний бум почався в країні років тридцять
тому. Утім, спершу йому передували деякі зміни, що відбулися в Швеції в
світі дитячої літератури.
Двадцяте сторіччя в Швеції почасти називають «сторіччям
дітей». У XIX сторіччі в країні видавалися для дітей книжки винятково повчального
й виховного характеру, приміром, ті, що розповідали про правила гігієни
чи пояснювали, як поводитися з грішми. У ХХ сторіччі книжки стали розважальнішими,
але вони мали небагато спільного з проблемами реальних дітей. Усе змінилося,
коли 1945 року почали видаватися книги всесвітньо відомої шведської письменниці
Астрід Ліндгрен про Пеппі Довгапанчоха. Діти обожнювали Пеппі, тому що
вона поставила все з ніг на голову. Пеппі дозволяла собі все, що дорослі
зазвичай забороняють дітям: вона купувала безліч солодощів, не умивалася,
нахабно розмовляла з дорослими...
Так у Швеції з'явився новий вид дитячої літератури: книги,
що приймають сторону дітей у їхньому протиставленні світу дорослих. Ці
книги стали реально відображати життя дітей, і виявилося, що у них є надто
багато своїх проблем: коли батьки зайняті, діти почасти відчувають себе
самотніми й нікому не потрібними, вони впадають у відчай, коли їх кидають
одних вдома. Деякі діти живуть у сім'ях алкоголіків — вони прогулюють школу,
але й додому їм не хочеться йти. Такі діти почуваються ізгоями в суспільстві
й часом вдаються до самогубства. Сьогодні шведська дитяча література не
боїться розповідати подібні історії. Вона перестала бути стерильною, так
само, як і шведський дитячий театр.
«ТАЄМНІ СПІЛЬНИКИ» ШВЕДСЬКИХ ДІТЕЙ
...Лялька Августа — дружина клоуна — розвішує на мотузці
білизну. Вона цілісінький день крутиться по хаті, як білка в колесі, поки
чоловік репетирує й виступає в цирку. Там весело, там музика й сміх, там
свято... А вдома — брудний посуд й брудна білизна. Й синок-клоун скинув
на підлогу щойно вимиті тарілки. Августа не гнівається: мами-клоуни ніколи
не карають своїх дітей. Вона мовчки збирає посуд, їй допомагає лялькар...
А ввечері Августа виходить надвір і бачить повний місяць. Августі хочеться
взяти його до рук і посадити на свій кругленький червоний ніс — адже її
чоловік-клоун уміє творити усілякі дива. Але Августа боїться, що у неї
не вийде, й місяць буде кепкувати з неї. «Місяць ніколи й ні з кого не
кепкує, — раптом лунає згори. — Особливо з тих, у кого не виходить. А ти
спробуй спершу зі стільцем». Здивована Августа піднімає стілець і ставить
його однією ніжкою на свій кругленький червоний пикарик-ніс. І стілець
не падає — він пливе у вечірньому повітрі, а вгорі всміхається місяць.
Тепер Августа знає: вона не тільки дружина клоуна, вона й сама — клоун.
І ось якось настає її день, коли вона стає на блискучий тонкий дріт, протягнутий
під куполом цирку, а внизу завмирає захоплений зал. І Августа йде по ньому:
йде — й не падає...»
Це сцени зі спектаклю дитячого лялькового пересувного театру
«Доктеатрверкстан», якому цього року виповнюється 22 роки. Насправді театр
складається всього лише з двох людей, чоловіка й дружини: Сессілії Біллінг
та Андерса Ліндхольма, але він доволі відомий і в Швеції, й за її межами.
Сессілія та Андерс усе роблять самі: вигадують спектаклі, майструють ляльок,
будують декорації, вантажать їх у свій фургон і відправляються в дорогу,
щоб зіграти спектакль для дітлахів у найглухішому куточку Швеції. Колись
вони здобули художню освіту й потім працювали художниками, але якось їм
дуже захотілося стати лялькарями. Вони захотіли — й стали. Щоправда, я
гадаю, насправді вони лялькарями й народилися...
— Шведський дитячий театр можна охарактеризувати чотирма
основними словами, — говорить драматург Турбйорн Єльм, котрий приїхав до
Києва разом із Сессілією та Андресом. (Турбйорн працює в Стокгольмському
національному театрі юного глядача — найбільшому пересувному театрі світу).
— Ці слова: повага, знання, внутрішнє бачення, співпереживання. Приблизно
35 років тому в Швеції з'явилися соціально орієнтовані п'єси для дитячих
театрів, п'єси глибоко психологічні. Коли ти пишеш для дітей — це велика
відповідальність, але водночас і абсолютна свобода. Тому що діти не мають
жодних упереджень і попередніх уявлень про те, яким повинен бути театр.
Вони все приймають.
А чи знаєте ви, що у дітей є «таємні спільники», чи «таємні
друзі»? У ці друзі вони вибирають дорослих, але не батьків. Звичайно людина
й не здогадується, що вона — вибрана. Але дитині надто важливо знати, що
в складній ситуації вона може звернутися до цього дорослого й попросити
поради. Ми відчуваємо, що наші артисти почасти виявляються такими «таємними
спільниками». Діти пишуть нам, приходять за куліси. Загалом у шведському
дитячому театрі заведено, щоб після закінчення спектаклю артисти залишалися
на сцені й спілкувалися з дітьми. Одне із завдань шведського дитячого театру
— встановити з ними тісний контакт. Мені здається, у нас це виходить. Ми
стверджуємо, що дитина має право на свої власні почуття й думки, й вони
аж ніяк не менш повноцінні, ніж почуття й думки дорослих. Одна із шведських
драматургів, Ніятон Квіст, якось сказала: «Світ, у якому живуть діти —
дуже жорстокий. І якщо ми намагатимемось не помічати цього, краще від цього
не стане. Ніхто не стане щасливішим, заперечуючи це. Наше завдання — дати
дітям умиротворення. Дати дітям зрозуміти, що дорослі розуміють їхні проблеми
й намагаються їм допомогти, — ось що важливо».
...У сім'ї трапилася страшна трагедія: мати й батько втратили
єдину дитину. Їхній відчай безмежний, життя втратило сенс... Це спектакль
«Вигадане життя Нори Шарасад». Нора — дівчинка, котра одного разу раптом
з'явилася в цьому сумному будинку. Можливо, вона — плід уяви, а може, янгол.
Вона наповнила дні батьків, котрі втратили дитину, своїм веселим сміхом,
й їхні серця, що заледеніли, починають потроху відтавати...
Проти постановки цієї п'єси збунтувалися шведські батьки
й учителі. Вони не хотіли, щоб діти дивилися це. Шведські режисери й актори
організовували зустрічі з психологами, лікарями, священиками, намагаючись
усе-таки з'ясувати, чи придатна п'єса до постановки в дитячому театрі.
Аж раптом «Вигадане життя Нори Шарасад» отримало нагороду — краща п'єса
року. Й відразу кілька фінських театрів ввели її до свого репертуару.
Насправді в цьому спектаклі сила-силенна гумору. Й діти
доволі багато сміються. Поряд сидять дорослі й — плачуть: вони вже давно
не вірять у чудеса. У дітях більше надії й більше віри. Вони вважають,
що Нора подарована тим, хто багато страждав, як утіха.
— Чи приймають дорослі такий дитячий театр? — запитує Турбйорн.
— Це питання терпимості. Чи треба відгороджувати дітей від усього, що ми
вважаємо небезпечним для них, із чим і самі не хотіли б мати справу? Адже
однієї днини вони виростуть і зіткнуться з тим, від чого їх дбайливо оберігали.
Й швидше за все, розгубляться. То чи потрібна їм у дитячому театрі брехня
у порятунок?
«ЯКЩО ЖІНКА ВІЛЬНА, ТО Й ДІТИ МАЮТЬ БІЛЬШЕ ПРАВ І СВОБОД»
...Ми сидимо в одній із кімнат Київського театру маріонеток,
і я несподівано для себе самої запитую, чи люблять шведські діти свою країну...
— Турбйорн: Я гадаю, вони люблять її так, як і я.
У самого Турбйорна п'ятеро дітей: від шести — до двадцяти.
Вони люблять природу, рідний дім і людей. Не обов'язково любити уряд чи
політичну систему. Але вони, звичайно, люблять свободу, яку мають.
— Сессілія: Ми любимо демократію. А демократія —
це й є Швеція. Звичайно, сьогодні у нас у країні важка економічна ситуація.
Високий відсоток безробіття: 8%. На дітей впливає атмосфера в сім'ї: коли
вони бачать, що батьки втратили роботу, вимушені обмежувати себе у всьому,
пригноблені, роздратовані, діти починають сумніватися в тому, що є сенс
вчитися й взагалі жити. Але більшість шведських підлітків міркують: «Світ
котиться до пекла, але я у цьому світі вцілію».
— Звідки в них ця сила духу?
— С.: Ми з дитинства вчимо своїх дітей бути самостійними.
Заправляти ліжка, прибирати за собою іграшки. Уже десятимісячну дитину
можна запитати, що вона хоче пити: сік чи молоко. Щоб вона вчилася сама
робити вибір і нести відповідальність за його наслідки. Їх учать, що добре
мати гроші, але гроші треба заробляти чесно. Дітям дають гроші на кишенькові
витрати, але якщо вони виконують важку роботу: прибирають весь будинок,
миють вікна — батьки оплачують їхню працю. У них є й легкі неоплачувані
домашні обов'язки: миття посуду або витирання пилу. У такий спосіб ми привчаємо
дітей до праці.
— Т.: Коли ми з дружиною йдемо з дому, моя старша
дитина залишається наглядати за молодшими. Й отримує за це гроші.
— С.: А взагалі в Швеції заведено брати із собою
в гості й дітей. Якщо буде пізно, вони там ляжуть спати. Ми не сподіваємося
на чиюсь допомогу. Шведська жінка навіть не розраховує, що її мати буде
сидіти з її дітьми. Тому що бабуся також працює й робить свою кар'єру.
З іншого боку, й немолоді люди у нас не обтяжують своїх дорослих дітей:
для цього існують різні соціальні служби й будинки для престарілих. Моїй
матері, наприклад, 85 років і вона живе одна. Ми часом зустрічаємося, обідаємо
разом. Це характерна риса шведського виховання — людина має бути незалежною
й піклується про себе сама: з ранніх років і до глибокої старості. Шведські
дівчатка ніколи не виховуються в такому дусі, що вони виростуть і вийдуть
заміж за багатія. Ніхто ні на кого не перекладає турботу про себе й свої
обов'язки.
— Т.: Я хочу сказати, що статус жінки в суспільстві
взагалі впливає на статус дитини в ньому. Якщо жінка вільна, то й діти
мають набагато більше прав і свобод. Якщо ми щось забороняємо своїй дитині,
то завжди пояснюємо — чому. У Швеції є закон, що забороняє рукоприкладство
щодо дитини. Він вийшов 1961 року й спершу стосувався тільки шкіл, а в
70-ті це положення поширилося й на сім'ї. Я досі пам'ятаю, як директор
моєї школи після набуття законом чинності весь час примовляв: «Не знаю,
що тепер робити».
— С.: Тоді так приємно стало ходити до школи. Моя
вчителька раніше постійно давала нам ляпаси. А коли вона перестала це робити,
несподівано виявилося, що вона — доволі непогана людина...
«ЖИТТЄВИЙ УСПІХ ДИТИНИ ПРОГРАМУЄТЬСЯ ЇЇ БАТЬКАМИ»
— У нашій країні немолоді люди почасти нарікають: коли
ми були молодими, ми були значно кращими, ніж нинішня молодь. А у вашій?
— С.: У Швеції є неписаний закон: «Ніколи не думай, що
ти кращий за інших. Ба навіть не думай, що ти хороший». Ми дійсно такі.
А якщо ми не говоримо: я — хороший, то ми й не говоримо: він — лихий.
— Т.: Ми не можемо пред'являти сьогодні претензій
своїм дітям. Вони потрапили у вельми складну ситуацію, такої не знали останні
п'ять чи шість поколінь шведів. І ми не можемо їм допомогти, тому що самі
жили в зовсім інших умовах. Але у них уже інші життєві цінності, й часом
ми навіть вчимося у них. Я, звичайно, говорю не про зовсім маленьких дітей,
а про юнаків і дівчат. Ще п'ять років тому в Швеції не було жодного жебрака.
Ми не знали, що таке жебрак на вулиці. Ми не знали, що таке проблема з
медичною страховкою. Й таке інше...
Крім того, зараз у Швеції існує доволі велика проблема.
Згідно з нашою статистикою, а вона у нас відповідає дійсності й не прикрашається,
в Швеції в середньому в кожному класі (а це 30-35 чоловік) є три дитини,
в яких (обидва або один) батьки алкоголіки чи наркомани. Ми на цю тему
навіть поставили спектакль «Алкоголь». У ньому розповідається про дівчинку,
котра мешкає з матір'ю-алкоголічкою. Вона соромиться запросити в гості
хлопчика, з яким товаришує, тому що ніколи напевно не знає, в якому стані
вона знайде свою матір. Шведи говорять про цю проблему відкрито, а ось
у Норвегії, де також є подібна проблема, нам на гастролях заборонили грати
цю п'єсу.
— Але як може допомогти дітям те, що ви її граєте?
— Т.: По-перше, наприкінці цієї п'єси дівчинка все-таки
запрошує хлопчика додому, тим самим відкриваючи йому страшну таємницю.
Ми переконуємо у такий спосіб дитину: «Ти не самотній. У тебе є друзі.
Не впадай у відчай». По-друге, ми влаштовуємо такі посиденьки за кавою
з дорослими, заздалегідь граючи для них спектакль, обговорюємо з ними різні
аспекти життя з алкоголіками, й це дає свої результати. Ми радимося з психологам
і повідомляємо дітям і дорослим, яку можна отримати допомогу й куди за
нею звернутися. Ми розсилаємо відповідні матеріали вчителям шкіл.
— С.: Справа в тім (до такого висновку дійшли психологи),
що коли в сім'ї щось не гаразд, дітям властиво брати провину на себе. Вони
гадають, що щось роблять не так, і це впливає на батьків. Такі діти надто
переживають і можуть покінчити життя самогубством.
— Т.: Якщо дитині постійно говорять: ти погана,
така дитина вірить, що мама п'є, приміром, унаслідок її поганої поведінки.
Чи батьки сваряться й згадують у розмові дітей. І діти згодом звинувачують
себе за їхнє розлучення. Категорично не можна говорити дитині: ти — поганий.
Треба пояснювати, що ось цей конкретний вчинок — поганий, і більше так
не роби. Якщо ти постійно переконуєш дитину в тому, що вона погана — це
позначається на формуванні її особистості. Вона не віритиме у власні сили,
нічого не домагатиметься в житті, вона думатиме, що люди до неї погано
ставляться, й боятиметься їх. Життєвий успіх дитини програмується його
батьками.
— Створюється враження, що шведський дитячий театр має
чималий вплив на життя дітей у шведському суспільстві...
— С.: Я не можу це стверджувати напевно, але ми, звичайно,
беремо участь у формуванні дитини як особистості, коли вона входить у життя.
Я гадаю, в цьому наша місія. А часом ми бачимо результати своєї праці відразу
ж. Наприклад, ми граємо для розумово відсталих дітей. І одного разу дитина,
котра страждала на аутизм, після закінчення спектаклю заговорила. Це були
її перші в житті слова. Й що цікаво: ці діти з психічними відхиленнями
реагують на спектакль так само, як усі інші діти. Адже театр апелює не
до логіки, а до емоцій: серця й душі дитини. А емоційна реакція цих дітей
точно відповідає реакції здорових. Єдине, вони бувають дуже напружені.
Ми фізично відчуваємо це напруження. Якщо здорові діти можуть відвернутися
під час спектаклю, то ці сидять, затамувавши подих. Вони помічають найдрібніший
рух ляльки, але вони сміються в тих самих місцях, що й здорові.
ЛЯЛЬКА, В ЯКОЇ ВИРОСЛИ КРИЛА
— Що ви назвали б найбільшою проблемою шведського дитячого
театру?
— Т.: Звичайно, це — дорослі. Вони прагнуть контролювати
репертуар театру, не завжди правильно розуміючи, що краще для їхніх дітей.
— С.: Я гадаю, проблема ще й у тому, що шведи не
вельми часто відвідують театр. Вони вважають, що якщо дитина йде до театру,
то це щось особливе. Це подія. Вони не розуміють, що театр може стати для
дитини другою домівкою, а актори — близькими людьми. Ми не є країною з
глибокими культурними традиціями.
— Хіба? Ще нещодавно я читала, що в Стокгольмі, де мешкає
трохи більше мільйона чоловік, театрів більше, ніж у кожній із столиць
світу...
— С.: Правильно. Й тільки дитячих театрів у країні загалом
150, а в Стокгольмі близько 20. Однак лише деякі з них мають свою сцену.
Більшість театрів пересувні, чимало приватних, як наш. Знаєте, на що у
мене йде сила-силенна часу? Я пишу листи в різні дитячі заклади, розповідаю
про наш театр, про спектаклі. Це називається «продавати спектакль». Потім
нас запрошують. Так ми заробляємо на життя й на утримання театру. Часом
держава допомагає матеріально, тому що ми вже тривалий час існуємо й спромоглися
довести свій професіоналізм.
— А театральні квитки дорогі?
— С.: Ні. Якщо порівнювати з квитками в кіно, театральні
в середньому дорожчі вдвічі, їхня вартість близько 150 крон, а середня
заробітна плата в Швеції — 15000 крон. Але справа не в грошах.
— Т.: У Швеції всього лише три великих міста, де
культурне життя б'є ключем: Стокгольм, Гетеборг, Мальме. Переважна більшість
шведів — 7 млн. людей — живе в сільській місцевості, в маленьких котеджах,
а почасти в 10 км від найближчих сіл, просто в лісі. Там немає ні театрів,
ні кінотеатрів. Тому, коли в таке село, де живе 40 чоловік, приїде пересувний
театр, то на спектакль прийде навіть сорок один... Я хочу додати, що ми
в своїх спектаклях звертаємося до кожної конкретної дитини, до індивідуума,
до його особистого сприйняття мистецтва й світу. Й я гадаю, нам це вдається.
— Як ви це робите?
— Т.: Маленька аудиторія й цікаві теми, повага до аудиторії.
Ми ніколи не запитуємо дитину: «Ти зрозуміла...?» Ми запитуємо: «Що ти
думаєш...?» Діти розуміють набагато більше, ніж ми гадаємо. Наприклад,
у нас був спектакль, заснований на реальному історичному матеріалі про
дітей, котрі були жертвами фашизму. Після звільнення з концтабору їх привозять
до Штатів, там із ними працює психолог Міра Роттенбург — реальна історична
особа. Вона намагається вдмухнути в них повітря свободи. Але один хлопчик,
котрий пережив усі жахи концтабору, не може пережити цю свободу. Й він
вмирає в 13 років.
Із цього приводу в Швеції також була чимала дискусія. Дорослі
говорили: «Усе надто сумно, в дитячому спектаклі дитина не повинна вмирати.
Нехай він залишиться жити». Адже це — історія. Й так було в житті.
— І як діти реагували на смерть іншої дитини?
— Т.: Це фантастика! Вони дивилися дуже-дуже серйозно.
Й вони зрозуміли, що буває момент, коли людина повинна звільнитися, тому
що з нею трапилося так багато поганого, що вже навіть на хороше у неї забракло
сил.
— С.: Працюючи з ляльками, корисно уявити собі,
як це виглядало б на сцені, якби п'єса гралася живими акторами. Але в ляльковому
театрі є безліч технічних складностей. Наприклад, актор на сцені не обмежений
у своїх рухах. А в ляльковому театрі рухи персонажів — це рухи твоїх рук.
Й якщо у тебе в кожній руці по ляльці, то вони одночасно не зможуть надто
далеко розійтися в різні боки. Ми ретельно продумуємо мізансцени: ставимо
на репетиції відеокамеру й потім дивимося матеріал, аналізуємо, виправляємо
помилки.
Те ж саме й з ляльками. У ляльці важливий не тільки її
зовнішній вигляд, а й механізм — ричажки, мотузки тощо, яким ми приводимо
її в рух. І ми весь час намагаємося вигадати щось нове, нову техніку, яка
дала б нам нові можливості. Але одного разу ми вирішили зробити ляльку
за принципом: «усе геніальне — просто». Ляльку, яку можна зробити за 20
хвилин. І народився новий спектакль...
...Вона, напевно, щойно народилася, ця лялька, зроблена
з картонних кубиків. Довгастий тулуб, квадратна голова, ніжки й замість
рук — долоні Андерса... Вона ще нічого не знає про світ і про себе й не
вміє радіти, тому що у неї немає губ для усмішки, й не вміє бачити, тому
що у неї немає очей... Вона безпорадно мацає навколо себе руками й, нарешті,
знаходить гостру дерев'яну паличку... Покрутивши її в руках, лялька несподівано
проколює свою картонну голівку в її нижній частині: це — рот. І вона починає
співати... Ще два влучних удари — й у ляльки з'являються очі. Вона створює
себе сама, як і будь- яка людина... Лялька уважно розглядає глядачів, крутить
головою й знаходить книжку... Вона читає, вона вбирає в себе знання, як
губка. Але книжка починає тріпотіти в її руках. Вона тріпотить, тріпотить
і раптом виявляється птахом... Книжка піднімається в небо й летить, а лялька
стежить за нею очима. Потім починає повільно-повільно підтягувати під себе
ноги... Приймає горизонтальне положення, й, поки глядачі, дивуючись, намагаються
відгадати, що ж вона має намір зробити, долоні Андерса вже повторюють рухи
книжки-птаха... Й глядач несподівано розуміє: у ляльки виросли крила...
Вона легко відривається від землі й летить, схожа на великого птаха...
Напередодні ми вечеряли разом, і Сессілія, котра сиділа
навпроти, й несподівано запитала мене: «А ти не боїшся майбутнього?» Ми
щойно познайомилися, й здається, це були її перші слова, звернені до мене.
Чи можна за кілька секунд проаналізувати все своє життя й зміркувати, чи
боїшся ти майбутнього? Я відповіла максимально відверто: «Мені стільки
разів доводилося починати з нуля, що вже, напевно, не боюся. А ти?» Вона
розсміялася: «Я — фаталістка. Моє майбутнє ніколи не тягнеться далі, ніж
на шість місяців уперед, — і тихо додала: «А якщо весь час думати про те,
що з тобою може трапитися в майбутньому, то просто збожеволієш»...
Дякуємо Посольству Швеції в Україні за допомогу в підготовці
матеріалу.
