В’ячеслава Медвідя більшість літературних критиків вважають найгерметичнішим
прозаїком в Україні. Його прозу можна відчувати, переживати емоційно і
метафізично, та після прочитання відчути жахливі прірви на місці попередньо
з’ясованих і начебто цілком зрозумілих понять. Він не любить, коли його
називають філософом, хоча Медвідеві методи прозової творчості та світоспоглядання
змушують говорити про домінування в його текстах аналітичної стихії над
мистецькою. Власне, найбільший хист Медвідя, як на мене, полягає в тому,
що він може підняти зі стежки запилюжену каменюку й відстежити в її незворушній
структурі фіксацію найактуальніших проблем світобудови. Тож якщо ви маєте
власні вивірені погляди на буденність, приготуйтеся до їхнього перегляду.
«ВИБОРИ — АКТ СЛІПОЇ НАРОДНОЇ ПОМСТИ»
— В’ячеславе, за кого ви голосували на недавніх виборах?
— Не пам’ятаю. До міської та районної рад я, не замислюючись, обирав
одягнених у військову форму чоловіків. Мені здається, що присутність людей
у формі якось ошляхетнюватиме, дисциплінуватиме ці ради.
Я взяв участь у виборах з такою ж радістю, як і весь народ. І зрештою,
все сталося, як я й передбачав: народ помстився.
— Кому?
— Мені, як митцеві, здалося, що це був насамперед акт сліпої народної
помсти за всі попередні владарювання, все пережите приниження. Певно, це
якийсь варіант гайдамаччини. Щоправда, без усвідомлення наслідків. Просто
стихійний вибух людської енергії — помститися тим владним структурам, особам,
які не виправдали сподівань народу. І ті люди, які зробили вибір за комуністів,
просто не подумали, що їх може чекати після такого вибору.
— Враховуючи те, що «святе місце спорожнілим не буває», чим врівноважується
сьогоднішня літературна занедбаність у масовій свідомості?
— На культурну арену вийшла передусім журналістика... Хоча нічого страшного
в цьому немає: вона стане тим перегноєм, з якого буде живитися нова література,
— просто брати сюжети. Нещодавно в пресі я надибав на інформацію про те,
як бізнесмен Бродський, перебуваючи у в’язниці, запропонував закупити матраци,
щоб не спати на голих нарах, на що тюремна сторожа відповіла: «От якби
ви були на волі, ми з радістю б прийняли такий подарунок». Ця дивна ситуація
була для мене радісним відкриттям.
— Поясніть, будь ласка, мотивації такої письменницької радості.
— Мене завжди цікавить у будь-якому явищі, будь-якій події певна парадоксальність,
яка б давала поживу для художніх і естетичних медитацій. І якби я був письменником,
що пише кримінально-політичні романи, то розглянув би цю ситуацію в контексті
політичних змагань теперішнього часу. Адже у нас влада і народ перебувають
у міфологічній взаємозалежності, плекаючи спільну гру: народ визнає і підтримує
демократію, обирає депутатів, які знають потаємні й романтичні марення
українського народу, радісно обіцяючи наперед нездійсненне — вони граються,
як партнери. А ця тюремна історія зворушила мене, бо може стати прекрасною
темою для дослідження міфологічного почування сучасних громадян України.
Ця ситуація може запліднити цілу романну структуру.
— Українська література вже традиційно розбігається з видавцями й читачами
в різні боки. З чим особисто ви пов’язуєте можливість відродження масового
інтересу до української книжки?
— Як і раніше, так і тепер, я переконаний, що цю ситуацію може порятувати
лише видання серіалів. Я дуже уважно стежив за так званою розкруткою декількох
авторів — зокрема Забужко й Андруховича — і вкотре пересвідчився, що окремі
книжки погоди не зроблять, хоч як би вони рекламувалися. Потрібен масив.
Навіть інтелектуальна література повинна видаватися серіями, в однакових
обкладинках, щоби запасти в читацьку свідомість. На часі також серії на
кшталт «Народної бібліотеки», — це мали б бути кишенькові видання для масового
читання.
— А ви переконані, що народу потрібне таке читання?
— Як людина не відрубана від народного життя, не замкнена у власній
квартирі, зрештою, наскільки я особисто спостерігаю за настроями мешканців
села, міста, хутора, електричок та вокзалів, наважуся сказати, що такий
інтерес є. З нашим читачем не може відбутися наглої американізації. Справа
лише в ціні книжки. Треба, щоб видавці ризикували. Адже народ той самий
залишився — той, що плакав над «Марусею» Квітки-Основ’яненка. Якщо ж література
відмовляється від таких простих і патріархальних понять, як людська душа,
людська доля, — одразу програє. Адже все це залишається вічним і актуальним.
І люди потребують проникнення у власну душу, а не лише в інстинкти.
«ЗМАГАННЯ ЧОЛОВІЧОГО І ЖІНОЧОГО ЄСТВА — АБСУРДНЕ»
— Між іншим, про інстинкти. Як ви ставитеся до фемінізму, наскільки
природно він «імплантується» в українське суспільство?
— Я був би дуже невихованою людиною, якби сказав, що це дурниці. Звичайно,
фемінізм смішний тим, що він намагається устаткуватися в нашому культурному
бутті вже наперед з багатьма застереженнями: як це сприйметься? Очевидно,
більшість феміністок не переконані в багатьох своїх засадничих тезах. Тому
я вбачаю в сучасних феміністичних студіях лише прихований і невловний момент
професійного змагання. Можливо, на нас чекає щось схоже з тим становищем,
про яке напівжартома говорив у якомусь інтерв’ю Апдайк: коли його запитали,
як сприймається в сучасній Америці творчість Хемінгуея, він мало не знічено
відповів: «Та у нас про це зараз навіть небезпечно говорити — феміністки
завдали остаточного удару Хемінгуеєві».
Отже, постає питання про занедбання чоловічої волі й звеличення жіночої,
яка, мовляв, спроможна зробити в усіх царинах людської діяльності більше,
ніж чоловіча. Загалом, це схоже на абсурдне і незрозуміле змагання чоловічого
й жіночого єства. Таку проблему можна означити, але, як людина культури,
я вважаю, що на такі теми навіть непристойно говорити.
— Останні роки відбувається доволі нищівне розвінчування українських
літературних класиків як людей з багатьма моральними вадами і патологіями,
збоченнями й хворобливими пристрастями. Ультрапатріоти стверджують, що
в такий спосіб відбувається нищення національних святинь, а відтак — усієї
культури, натомість «розвінчувальники» аргументують свої статті тим, що
люди мають право на правдиву і вичерпну інформацію про всіх і про все.
Наскільки згубно, на вашу думку, може вплинути на пересічного українця
повідомлення про те, що Т. Шевченко був пияком, О. Кобилянська з Лесею
Українкою — лесбіянками тощо?
— Якби були очевидці, які б засвідчили, що бачили таке і таке на власні
очі, ми могли б покладатися на такі архівні документи. Але частіше це випливає
з дуже глевких спостережень: як Кобилянська в листах зверталася до Лесі
Українки, як вони називали одна одну. І з цього начебто випливає, що між
ними були особливі й нетрадиційні стосунки. Але мені здається, що й ті,
хто розвінчує класиків у такий спосіб, тобто хоче показати їх у всій різноманітності
— як людей, як особистостей, — зняти ці іконостаси, зробити їх буденними
людьми, і ті, хто захищає, кидається на порятунок «батька Тараса», не мають
рації. Такі дискусії були б можливі, якби в суспільстві жила культурно-літературна
аура будь-якого митця-класика, — сприйнята, повністю вивчена, щоби кожний
студент знав бодай кілька рядків з Лесі Українки чи сюжети кількох новел
Стефаника; а коли відсутні елементарні знання і всі потирають руки над
якимись екзотичними місцями, — це нецікаво.
— Чи дослухаєтеся ви до нелітературних феміністичних проблем?
— Мене вже не один рік бентежить, як наше вродливе жіноче українське
м’ясо поповнює всі гареми, борделі Заходу й Сходу. Одначе наші феміністки
чомусь жодним чином не висловлюються на цю тему, заклопотано порпаючись
у старому дранті взаємин Кобилянської, Франка, Стефаника, Лесі Українки
і Ко.
— Чи ваше упередження до фемінізму поширюється й на жіночу літературу?
— Щодо жіночої літератури маю доволі чіткі погляди. На Україні є кілька
жінок-прозаїків, які дають фору й чоловікам, зокрема, суперновелістки Любов
Пономаренко, Валентина Мастєрова, романіст Надія Тубільцева.
«СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛЮДИНА — ЦЕ ФІЛОСОФСЬКА МОДЕЛЬ»
— Чому сучасні українські письменники не звертаються до модних кон’юнктурних
тем: від політичних детективів на свіжому матеріалі до романів про те,
що Ленін насправді був жінкою? Споживач таке замовлення охоче дає, тож
чому нема пропозиції?
— Можна відповісти дуже мудро, натомість важко спромогтися на предметну
відповідь. Одна з причин у тому, що українська література не пройшла нормальної
школи реалізму за останні п’ятдесят років. Що ми мали? Стельмаха, Гончара,
Тютюнника, Андріяшика, Мушкетика, Загребельного — це дуже різні рівні,
різні спроби белетризації чи романтизації, але звичайних реалістичних «крутих»
творів тоді не могло писатися. І мені здається, що не можна перескочити
через те, чого не відбулося в літературі. Тож зрозуміло, чому зараз триває
«інтелектуалізація», така навала текстів «під Борхеса», «під Кафку» чи
«під Селіна». Втім, я хотів би опрацювати кримінальний матеріал. Одначе
такі бажання і прагнення зіштовхуються з проблемою моєї ж власної стилістики,
яка навряд чи може витягнути кримінальний сюжет. Кримінальний роман потребує
простого, але дуже філігранного літературного стилю, щоб відчувалася культура
фрази.
— Чи можливе гармонійне співіснування двох мовних стихій в українській
літературі, які сьогодні наче існують в різних культурних просторах?
— Вони генетично, задавнено нехтують і не визнають одна одну. Сьогодні
часто можна почути парадоксальну тезу про запровадження українізації —
особисто я цього не помічаю. Навпаки, бачу, що збулася сусловська доктрина
про русифікацію України мирним шляхом. Російськомовна преса і книжкова
продукція переважають. Люди як розмовляли, так і розмовляють. І якщо ніякої
дискримінації російськомовного населення я не помічаю, з україномовним
складніше — відповідь може дати тільки вітер. Звісно, останнє слово за
молоддю.
— Вам подобається сучасна молодь?
— І подобається, і трохи бентежить. Мені шкода, що велика частина молоді
змушена йти в усілякі корпорації, політичні зокрема, й дуже щиро, за відповідну
плату, сповідує таку-то політичну платформу. Серед молоді народжується
своя мафія, партократія. Дуже багато такої молоді, яка не може зорієнтуватися
в цьому хаосі і нібито чекає на якусь чисту, чесну й круту думку, яка могла
б запліднити її, і я б назвав її трошки зайвою в нашому суспільстві, бо
вона не знаходить тієї ідеї, яка їй потрібна.
— Чи поділяєте ви думку про певне протистояння Сходу і Заходу України?
Чи можуть вони порозумітися в соціокультурному просторі? І, власне, чи
варто говорити про цю давню українську розчленованість?
— Якщо дослухатися до так званої народної думки, масової, етнічної,
то ця розрізненість існує тільки в історичній пам’яті. Це питання можна
звузити до з’ясування дуже простих речей. «Східняки» жодним чином не визнають
якихось «західняцьких» пріоритетів у військових змаганнях останньої світової
війни. «Бандерівці» — це певна міфологічна модель у свідомості «східняків».
Я багато думав над тим, чому совєцькі ветерани жодним чином не хочуть примиритися
з ветеранами армії УПА. Мій сусід у селі, де я маю хату, іноді злостиво
каже: «Що, Бандері десь пам’ятник поставили?» І я розумію його спротив,
бо він після війни був на тих теренах і ходив з рушничкою, випасав бандерівців.
І коли з друзями зайшов на якусь хату, до дівчат, то лісові хлопці обступили
її й прорешетили. Він порятувався тільки тим, що впав на підлогу. Тож у
ньому вирує вже генетична ненависть до тих людей. Що ж стосується літератури,
то в мене є передчуття, що справжній літературний вибух станеться в ХХI
сторіччі — і це буде голос не заходу і не сходу, а півдня України, якраз
того регіону, який зараз мовчить, наче там нічого не відбувається. І тоді
полтавсько-київська школа вкупі з галицькою просто потьмяніють в своєму
теперішньому протистоянні.
— У сучасному українському суспільстві є повна палітра соціального зла,
найрозвиненіша інфраструктура злочинів. Що сьогодні ви схильні вважати
за найбільше соціальне зло?
— Непокоїть, що відбуваються певні трансформації з жіночою душею. Сьогодні
жінка настільки упосліджена державою, що в неї немає права народжувати,
в неї одбирають усе, що пов’язане з цим найголовнішим інстинктом. А це,
своєю чергою, породжує всілякі аномалії — психічні, сексуальні. Така собі
декадентщина. Мені важко судити про метафізичне зло, але в такому упослідженні
часто помічаються ніби гіпертрофовані, але разом з тим надлюдські вияви
саме людяності. В такій нещасності люди стають чистими філософами, для
них уже може не існувати проблеми грошей, вони мислять якимись всесвітніми
категоріями. Загалом, сучасну українську людину можна розглядати, на противагу
європейській, як модель філософську, — вона зараз спроможна на висловлювання
абсолютних категорій, і філософам доводиться тільки роззявляти роти. От
я майже весь свій останній роман «Кров на соломі» побудував на такій метафорі,
почутій від простої жінки, яка працює на залізниці: «Світу мені забагато,
півсвіту — замало». Я відчуваю, що скільки б я не писав, так і не зможу
висловити цю думку, і навіть не знаю, чи вона оригінальна, чи запозичена.
Хоча напевно вона вийшла з того, що ми називаємо народною творчістю.
Зло має якісь модуляції. Останнім часом я дедалі більше відчуваю стан
відрази до загальнолюдської маси. Відчуваю вірусний сенс цієї маси, іноді
навіть якийсь сморід. Люди мовби смердять усі, якась така невловна інфекція
сидить у цій атмосфері. Вони кишать, кишать — і треба величезної сили,
щоб «перетравити» цю масову інфекційну ситуацію і знову братися писати.
Поки не переступиш через таку відразу, писати неможливо.
— Як ви ставитеся до дискусії щодо скасування в Україні смертної кари?
— Колись Альбер Камю написав есе на цю тему. Себто європейський гуманізм
уже остаточно з’ясував цю проблему. Складається так, що задля вступу до
європейської чи світової спільноти від України постійно щось вимагається.
Думаю, що нам не треба зважати на ці всесвітні вимоги, а вирішувати все
у власній домівці.
В етичному сенсі я на це питання не готовий відповісти, поки не з’ясую
однієї історичної моделі. Я вже тривалий час намагаюся написати есе з такою
довгою назвою: «Чи був справедливий вердикт Богдана Хмельницького про скасування
смертної кари для Марусі Чурай?». Адже, за моїми попередніми уявленнями,
згідно народної моралі вона мала б бути страчена. Але вона митець, славетна
авторка пісень народних — і її помилувано. Можливо, її було залишено на
якісь пекельніші муки, ніж якби вона була страчена. Тобто з’ясування проблеми
смертної кари треба узгоджувати з традиціями: чи такі вже були наші предки
дурні, коли злодієві відрубували пальці, чи руку, чи навіть самосуди влаштовували?
Напевно, варто розібратися, де має закінчуватися «язичництво» у ставленні
до злочинця й починатися «християнство».
Думаю, смертна кара ще повинна залишатися для нас, тому що і психіка,
і світогляд самого народу не готові сприйняти такий гуманний акт щодо злочинців.
Крім того, кожна проблема змушує відповідати на сотні попередніх запитань.
Історичні злочинці не зазнали смертної кари — найбільші ортодокси совєцької
ідеології, ті, що знищували українців мільйонами. Той таки Каганович спокійно
доживав у Москві, в доміно грався, і жоден українець не здійснив вендети:
не поїхав і не розстріляв. Європейським державам простіше: того комуніста
вони засудили, того стратили, того спіткав громадський осуд, все поміняли
і очистилися, а ми живемо з цим усім укупі. І ці люди, які й тепер залишаються
при владі, хоча й належали до злочинної системи колишньої держави, сьогодні
з радістю проголосують за скасування смертної кари і виконають якусь світову
державну місію перед світовою громадськістю. Тобто злочинці скасовують
смертну кару, але, якщо проводити опитування людей, переконаний, що відповідь
буде зовсім іншою.
— Коли 94-го року в інтерв’ю для журналу «Україна» я запитував вас про
ставлення до УАПЦ, ви сказали, що зможете відповісти на це запитання через
три-чотири роки. Отже, чи готові ви сьогодні висловитися про релігійну
ситуацію в сьогоднішній Україні?
— Ні, не можу. Але я набув трохи інших знань і поглядів щодо цього.
Я зараз більше схильний говорити про те, що в Україні бракує якогось могутнього
релігійного ордену, щоб його члени були помітні на вулицях, щоб їх впізнавали,
щоб вони були авторитетними й для простого київського обивателя, і для
будь-якого мафіозі, рекетира, партійного й державного діяча. Тобто бракує
чогось на зразок інквізиції. Бо всі ці церковні з’ясування тривають, і
особисто в мене немає поваги до жодної з конфесій, котрі забабрані в полеміках
і змаганнях.
— Сучасна творча еліта в Україні, наздоганяючи наслідки західних культурно-сексуальних
революцій, взяла за моду пропагувати бісексуальність, що поширюється не
лише на особисте життя, а й на сповідувану естетику й мораль. А чи для
вас зрозумілі мотивації такого нищівного «облакитнювання» й «орожевлювання»?
— Універсальної відповіді дати не можу. Те, що було колись під забороною,
раптом стало відвертістю. Це як у рік Чорнобиля всі п’яниці не боялися
розмахувати на вулицях пляшками «Каберне», бо дозволили пити, щоб радіацію
виганяти. У нас же немає жодної праці, студії чи книжки, в якій би українські
науковці чи філософи розглядали цю проблему, а відтак вона слугує лише
за тему для вуличних балачок.
«ЗДІЙСНИТИ ТЕ, ЧОГО НЕ МІГ СТЕФАНИК»
— А ви любите дивитися телевізор?
— Так, особливо хороші бойовики.
— Наскільки це личить способові життя інтелектуала?
— Не можу пояснити. Можливо, так я розслабляюся після складної інтелектуальної
роботи, хоча інколи мені набридають всі ці художньо пласкі схеми. Колись
я прочитав у Ортеги-і-Гассета тлумачення, чому він любить американські
фільми. Він пояснює, що йому подобається компонування кадру, задні плани,
перспектива, культура монтажу. Мені здається, що в монтуванні кінематографічного
зображення і прозового багато спільного.
— На що вам найприкріше витрачати свій час?
— Наприклад, на господарювання, прибирання. Коли доводиться щось стругати,
самому робити стільці, мисники, столи, бо не можеш їх купити. На це не
хочеться витрачати час, але- доводиться. Втім, і ця робота приносить якесь
задоволення. Раніше я вважав, що в такий спосіб відбираю у себе час, призначений
на творчість. Виявляється, що — ні. Чим менше часу на творчий акт, тобто
писання, — тим краще.
— Питання, яке потребує відвертої відповіді. Чи порівнюєте ви себе бодай
інколи з класиками вітчизняної літератури?
— О, це мила болячка кожного письменника. А надто в прозі — там особливі
рахунки. Не знаю, як у поетів, а у прозаїків все, що пишеш, просякнуте
бажанням сягнути неможливого, нездійсненного. Як казав Фолкнер, кожного
разу зазнаєш якоїсь поразки, але завжди прагнеш чогось неможливого. Тобто,
навіть зазнаючи поразки, ти все одно досягаєш якогось рівня. Я недаремно
завжди цитував і мав у полі свого зору особливо могутніх класиків дев’ятнадцятого
сторіччя. Скажімо, з Хвильовим, Підмогильним чи Винниченком мені нема чого
змагатися, це, на мій погляд, не той рівень. А Стефаник, Тесленко, Нечуй-Левицький,
Панас Мирний — це дивовижні майстри. Я, наприклад, зізнаюся, що в останньому
романі хотів перевершити Стефаника. У того є така схема, коли герої розмовляють
зі світом — якась баба до когось говорить, різні голосіння, промовляння
— це унікальне відкриття в світовій літературі, ніде я такого не зустрічав.
І це якось вживилося мені в кров так, що я хотів саме отакий метод подати
в епічній, розлогій формі, — здійснити те, чого не міг Стефаник. І думаю,
що мені вдалося. Я засвоїв урок великого вчителя, і коли здійснив надзусилля,
то відчув, що майже захворів, бо зайшов так далеко, так замкнувся у слові
і тій формі, над якою працював років п’ять, що відчув неспроможність вийти
звідти. Тепер мені зрозумілі болячки Стефаника, його майже клінічні стани.
Знаю, що є письменники, які перечитують твори інших авторів, перенюхують,
іноді передруковують чиюсь новелу, щоб влізти, збагнути таємницю чиєїсь
творчості, але про це ніхто не зізнається.
