Доля світу залежить від тих, хто має совість
Святослав РЕЧИНСЬКИЙ
Серед багатьох неправдивих істин, що їх вивчають на шкільний лаві, є одна особливо капосна. Нібито історію вершать президенти, міністри та інші особи, чиї прізвища звично лягають на перші шпальти газет. Це неправдива істина - нібито влада наділяє людину розумом чи совістю, нібито чим могутніша влада - тим значнішим є її носій. 26 квітня 1986 року в усьому світі ніхто не знав, що доля цього світу залежить від совісті й розуму нікому не відомого старшого лейтенанта пожежних військ на прізвище Правик.
26 квітня 1986 року Володимиру Правику було що втрачати. Шістнадцять днів тому в нього народилася дочка Наталя. У нього було ще дуже багато радісних справ у житті. Він хотів мати велику родину з юрбою дітей, хотів вступити в академію, хотів жити.
Після зміни він домовився з матір'ю поїхати на город. Проте коли на ЧАЕС пролунав вибух, коли з'явився вогонь над дахом четвертого блоку, старший лейтенант Правик не вагався й пішов у вогонь. Саме він, молодший офіцер, начальник варти віддав тоді команду й попросив допомоги. Саме він першим зрозумів масштаб катастрофи та планетарний ступінь її небезпечності.
11 травня, коли плямистий генсек глибокодумно промовляв про "підконтрольність ситуації на ЧАЕС", а український міністр охорони здоров'я "зі скошеними від постійної брехні очима" радив зачиняти кватирки - старший лейтенант Правик уже помирав у московській лікарні. Він розумів, що помирає. Він зрозумів це ще тоді, вийшовши з вогню й відчувши, як набрякає тіло, як воно стає більшим.
Наступного дня до Володі у прип'ятську лікарню пробилися батьки. І не впізнали сина. Він був страшенно набряклий і вкритий жахливою бронзовою засмагою. Син вийшов до них і відразу посварив за те, що вони ходять без головних уборів. Він дуже боявся за них, за батьків, за дочку, за дружину. Боявся за людей.
Наступного дня Володю й інших пожежників повезли в Москву. Вони помирали довго і страшно. Їхні тіла вже самі собою були радіаційно небезпечними, кожна клітина організму вибухала від отриманої шаленої дози. Першим помер Тишура, згодом Кібенок, через годину Володя. Їх поховали в Москві, на Митінському цвинтарі. Батьки кілька років добивалися перенесення праху в Україну. Але високі особи відповідали, що це було б політичною помилкою. Потім кладовище залили бетоном та обклали камінням, побудували меморіал і тепер перепоховання загалом неможливе.
Для Володі тоді всі муки скінчилися. Для батьків вони лише починалися. Починалися муки евакуації й розселення, яке більше нагадувало депортацію репресованих. Їх привезли в Бородянку, в чужу хату, звідки щоранку їх виганяла господиня. Місцеві жителі боялися всього. Того, що чорнобильці зроблять радіоактивними їхні будинки, того, що вони тут залишаться. Півроку вони жили там, оточені страхом і неприязню місцевих жителів. Згодом їх переселили до Ірпеня й два місяці вони жили у відділенні міліції. Без речей, без нічого. Сьогодні дочці Володі - Наталі Правик - уже дванадцять років. Вона не пам'ятає батька, хоча знає про нього все. Батьки Володі живуть в Ірпені й щороку їздять до сина в Москву, на Митінське кладовище. Держава про них давно забула, тож їздять вони в Москву на гроші пожежників, товаришів Володі по службі. Держава забула про них настільки, що не надсилає батькам Героя навіть листівок на чорнобильські річниці.
Доля світу не залежить від "сильних світу сього", вона залежить від совісних. Володя Правик, можливо, врятував світ від вибуху ще одного реактора. Він був першим із дванадцяти з половиною тисяч померлих ліквідаторів. Але не останнім.
В Ірпені стоїть пам'ятник Герою Радянського Союзу Володимиру Правику. Раз на рік тут відбувається мітинг. Коли ми під'їхали до монумента - жінка з двома школярками висаджувала квіти перед пам'ятником. Жінка не схотіла себе назвати, сказала тільки, що звуть її Валентиною, що вона завгосп сусідньої школи. А квіти висаджує, позаяк серце болить, коли бачить занедбаний пам'ятник Герою. "Якби не цей хлопець, не відомо, чи були б ми загалом живі. Потепліло, то я на базар збігала, хоч квітів купила. Либонь не по-людськи це, згадувати про нього раз на рік. Для Леніна не садила б".
Доля світу залежить від совісних. Вони не помітні, проте, на щастя, вони є. Шкода тільки, що їм так часто доводиться ціною свого життя рятувати світ від нашої дурості.
