Біографія Юза (Йосипа Юхимовича) Алешковського - справжня, письменницька. Народився 29-го в Красноярську, 43-го кидає школу, працює на заводі - але вже пише вірші. Прослуживши рік в армії, на Балтійському флоті, 48-го за викрадення автомобіля 2-го секретаря Хабаровського крайкому партії та опір при затриманні дістав чотири роки. Відсидів три роки - ясна річ, заради того, щоб створити класичні "Недопалочок", "Товариш Сталін", "Лесбійську". Після звільнення працює шофером на вантажівці й пише далі. 65-го випускає першу збірку оповідань "Два квитки на електричку". За наступне десятиліття створює романи й повісті "Микола Миколайович", "Кенгуру" та "Рука", наперед приречені в СРСР на недрукування. 79-го після участі в альманаху "Метрополь" і скандалу, який вибухнув у зв'язку з його виданням в "Ардісі", емігрує до США. 96-го в Росії випущено компактдиск "Недопалочок". У видавництві "ННН" виходить тритомне зібрання творів Юза Алешковського з передмовою Йосипа Бродського.
- Знайомство з вами для більшості громадян СРСР, мабуть, пов'язано з піснею "Товарищ Сталин, вы большой ученый!" А коли нам стали доступні й ваші книжки, виявилося, що всі вони читаються на одному диханні. А пишете ви також на одному диханні?
- Байдужість - річ немислима при роботі над будь-чим. Навіть шити чоботи слід натхненно, лише тоді буде якість. А письменництво - взагалі річ особлива! Натхнення та пристрасті, які охоплюють тебе під час роботи, неможливо змалювати!
- Вашій автобіографічній довідці передує чудовий чотиривірш:
З відразою життя своє читаю,
Тремчу, гидую й проклинаю,
І гірко скаржуся, і сльози проливаю,
Але рядків сумних я не змиваю!1 ???Сноска???
Це трохи несподівано для думки, що склалася в багатьох про Юза Алешковського як про людину веселу, сильну, мужню, котра ніколи не журиться...
- Цю ноту задав не лише мені, а й загалом усій вітчизняній літературі Олександр Сергійович Пушкін. І коли це й не програма морального ставлення до себе, то принаймні цілком точний образ настрою, з яким думаєш про себе. Не журба, а прекрасний, я сказав би, трагізм життя, який допомагає жити. Але ви сказали щось про мою мужність і силу? Нічого схожого, до дідька!
- Від ваших книжок таке враження...
- У книжках кожен літератор несвідомо прагне себе ідентифікувати з сильними героями. А насправді в мене слабка воля, я досить легковажний. Досить боязкий за певних обставин, але прагну долати те, що вважається негідним людини й чоловіка.
- У кожної людини є спонукальний мотив до того, що вона робить. Який він у вас?
- Спонуку диктує покликання. Ким продиктовано покликання, мені невідомо. Можливо, янголами? Можливо, структурою моєї особистості? Одне слово, для мене письменництво - життя у слові, насолода. Грубо кажучи - ловлю кайф! А як воно там організується, чи, як полюбляють говорити наші великі ерудити, "вибудовується архітектоніка", - зовсім незрозуміло. Інколи тільки думка раціональна - слід було б зробити так чи треба б отак. Але тягне, тягне невідоме... Я відмовляюся зазвичай говорити про природу творчості, мені вона невідома, як і величезній кількості великих учених. Тож точити ляси безглуздо. Тільки зайвий раз захоплюватися таїнами того, що відбувається. Але я завжди вважав себе вільною людиною. Коли мені кажуть: "Ви були інакодумцем", - я відповідаю, що завжди вважав себе вільнодумною людиною. А інакомислячими людьми я вважав членів Політбюро, цензорів, керівників Спілки радянських письменників. І, між іншим, вільнодумців у цій країні, у Росії, було на багато мільйонів більше, ніж інакодумців.
- Невже ніколи не хвилювало ставлення до вас цензури?
- Для мене не існувало проблеми цензури, бо я був вільним. У мене не було претензій надрукувати роман. І я був вільним двічі. У мене був страх сісти за цей роман - це інша річ. А, скажімо, розраховувати на те, що це буде видано, та ще й принесе якісь бабки - та ніколи! Я це вважав не цинізмом, а просто ганебною обставиною, яка паплюжила саме явище натхнення. Я мав бути щасливим від того, що воно до мене часом приходить, так само, як людина щаслива від того, що закохана. Адже він не думає про те, що вийде в нього з цією пані: діти, двадцять років спільного життя, тощо. Мить кохання - цим усе сказано! Це мить щастя!
- Ваша мова - вишукана, соковита, потужна - звідки вона?
- А це тому, що вулиця! Тому, що табір! Тому, що було співтовариство близьких мені, вільних абсолютно, друзів, літераторів чи шоферні, з якою я провів 10 років у гаражах і на лежанках автобази після табору. Ця мова така, якою вона є! І хвалити Бога, що не спаскуджена причетністю до канцелярської еліти, чи до наукової, чи навколонаукової. Хвалити Бога, що все так, як воно є.
- Наскільки ви самостійні в інших сферах діяльності, крім літератури? Скажімо, у приготуванні страв?
- Оце ви з льоту в масть улучили. Кулінарія - хобі. Але спершу, між іншим, це було не хобі, а потреба, під час евакуації в Омську. Ми там жили в невеличкій комуналці. Сусід-машиніст, дружина його Надія Карпівна, царство їй небесне. Угледів, як роблять деруни. Певна річ, поцікавився. Спершу навчився гострющим швецьким ножем чистити картоплю так, щоб крохмалю не пропало ні грама. Смажив на олії. І понеслося. Мені це допомагало, між іншим, за будь-яких життєвих обставин. Я ніколи ні від кого не залежав. Ні від "бугрів", ні від кухарів військових. Усе сам майстрував щодо "жрачки", як казали. А згодом, ясна річ, не залежав від знайомих пані. Навпаки, я старався завжди вгадувати бажання, догоджати.
- Скільки років ви одружені?
- Двадцять перший рік.
- Ваша дружина, як і ви, пережила все?
- Ну, вона молодша за мене. Я ж бо старший. Причому, так, приблизно, на четвертак старший. Коли точно, на 23 роки. Але ніколи не помічаю вікової різниці.
- Вам байдуже, з ким спілкуватися: з водопровідником, слюсарем чи... Бродським?
- Цілком, цілком! Так уже склалося, бо жив я либонь серед і злодіїв, і бандитів, і "урків", і в шоферському середовищі...
- А Бродський полюбляв уживати ненормативну лексику в розмові?
- Тобто, коли це було треба й було спричинене станом почуттів чи навіть думок, - завжди! Мова його була надзвичайно простою. Якось я його запитав: "Як, ностальгунчик у тебе є?" У мене, кажу, немає, бо я так сформулював: ностальгія, як хвороба, виникає лише тоді, коли в тебе є все, крім неї. Хоча, якщо відверто, то я хотів би зараз опинитись у пельменній на Невському. Скляночку ковтнув би... Пельмені полюбляв над усе на світі й послухати промови...
- А навіщо вам дві ручки, такі блискучі, ніби самовар?
- Ну, це порівняння у вас чудове. Ось дві ручки: ця з таким широким пером, виходять жирненькі літери. Звичайно нею, перепрошую, але це справді так, автографи даю, підписую, бо дуже легко - раз, раз... А ця ручка - останній подарунок покійного Йосипа Бродського... Він її віз, мав привезти до мене. Я котлет уже наготував, "жрачки" різноманітної... А вранці зателефонували, що він помер... І її мені передала вже вдова. В отаку сумну масть ви несподівано влучили!
- А чому ви її не покладете де-небудь удома, а носите з собою?
- Либонь користуюся! Користуюся! Можливо, час передати в музей? Коли про це буде мова - чом би й ні?
- Як ви відводите душу важкої хвилини?
- Мабуть, я - людина удачлива. У мене загалом поганого настрою не було років до 52. І якщо він тепер буває, то це однаково не депрешка. Я в неї не впадаю. Це щаслива риса - так недавно сказав про мене один мій колега й друг в Америці. А коли вже якийсь морок накриває - то постом і молитвою! І зверненням до небес! Я можу пірнути автоматично у вульгарність, розмовляючи про речі, які насправді потаємні, але це натхнення душі, яка звільняється від смутку. Які сили мною керують - мені незрозуміло! Мабуть, сили небесні! І отак, коли попросиш янгола торкнутися тебе, овіяти трішки крильцем, миттєво щось із душі знімається. І, звісно, також відволікання від занепаду в справах: у тому чи тому. У гулянці, у розмовах тощо. Мені легко долати моменти смутку, бо до нього, як до якості стану людської душі, ставлюся з презирством, боюся його й уникаю...
