Олексій Петрович Баранников - перший і єдиний українець, який увійшов до пантеону індійської культури в іпостасі святого. Для цього від 21 березня 1890 року знадобилося 100 років. 3 квітня 1990 року в газеті "Правда" з'явилося повідомлення: "Визнано святим індійської общини послідовників індуїстського божества Вішну академіка Олексія Баранникова. Цим актом вішнуїти-романти Індії віддали данину заслугам одного з основоположників радянської індології, перекладача на російську мову священної книги цього спрямування індуїзму - релігійно-філософського трактату "Рамачаритаманаса".
Це було цілковитою несподіванкою, що називається актом доброї волі самих індусів, оскільки на батьківщині вченого ця подія в жоден спосіб не стимулювалася. Більше того - від дня смерті видатного індолога на той час минуло вже 38 років, а якогось грунтовного дослідження про його діяльність чи докладної біографії не існувало. Але нехай це залишиться на совісті науковців. А ми побуваємо на батьківщині Олексія Петровича - місті Золотоноші, що на Черкащині, поговоримо з тими, хто його знає...
Своєрідний хранитель пам'яті цього краю Михайло Пономаренко ще задовго до такого визнання упорядкував на честь знаменитого земляка стенд у місцевому краєзнавчому музеї, з матеріалів якого кожен може дізнатися, що "уродженець Золотоноші - фундатор радянської школи вчених-індологів, дійсний член Академії наук СРСР О. П. Баранников - був зачинателем наукового вивчення Індії не лише в нашій країні, а й поза її межами. Уперше він увів у коло вітчизняної індіаністики вивчення найважливіших новоіндійських мов - гінді, урду, бенгалі". Йому належать, зокрема, значні праці "Українські та південноросійські циганські діалекти", "Короткий начерк мовоіндійських літератур", "Індійська філологія. Літературознавство". Але аж ніяк не це стало причиною того, що академік став святим. Під час святкування 100-річного ювілею та канонізації О. Баранникова керівник "Міжнародної конференції Рамаяна" Лаллан Брасад В'яс (у священному для індусів місті Читракута, тісно пов'язаному з іменем одного з центральних богів Індії - Рами) так окреслив цей акт. За індійським переказом, бог Рама у критичний для країни період надихнув середньовічного поета та філософа Тулсі Даса створити трактат "Рамачаритаманаса" ("Море подвигів Рами, або Океан любові"). А Олексій Петрович, на думку вішнуїтів, є Тулсі Дасом ХХ сторіччя. І переклад, зроблений ним, - то його священна місія на Землі. Це, мовляв, було записано в Книзі його Долі, бо надихнув його на це сам Рама. Ось так.
Але звідки бог Рама міг знати маленьке містечко Золотоношу? Великий махатма Ганді, напевно, сказав би на це: "Людей об'єднує значно більше, ніж роз'єднує". А давньогрецький історик Полібій пояснював подібне "потужною силою людської долі". Однак феномен Баранникова може бути й реальним підтвердженням теорій, що на нашій землі таки були індоарійські поселення. Спрацювала генетична пам'ять?
Донька старшої сестри Олексія Петровича Олеся Шелухіна розповіла одну із загадкових подробиць, про яку розповіла їй мати. У тримісячному віці Олекса випав з підвісної люльки. На голівці дитини з'явилася тріщина. Але бабуся Оля, яка, кажуть, була знахаркою, обхопила голівку руками, трохи так потримала, а потім зробила якийсь особливий чепчик і одягла його на онука. Від таких травм мало хто виживає, а Олекса не тільки вижив, але в нього прокинувся дивовижний хист: йому напрочуд легко давалися мови. Він знав їх 14. У тому числі старогрецьку, грецьку, гінді, бенгалі й цілу низку діалектів народів Індії. І це притому, що Олексій Петрович жодного разу там не був. Спершу не випускали (дарма що мав Ленінську премію, але ж не був членом КПРС), а потім уже хвороба не пустила...
Певно, невипадково найбільшим захопленням випускника Черкаської гімназії були цигани - як відомо, вихідці з Індії. У вільні години він розшукував їх де тільки міг - на базарах, вокзалі або ходив до них у табір. Відтак перша його книжка - наукове дослідження "Цигани СРСР. Короткий історико-етнографічний нарис"...
Так починався академік-індолог, автор більше ніж двохсот праць, пов'язаних з Індією, перекладач, директор Інституту сходознавства в Ленінграді, знавець, консультацій якого потребували науковці з усього світу...
У Київському університеті, де навчався Олексій Баранников, однокурсники називали його "старим". За чотири роки він закінчив три відділення історико-філологічного факультету: слов'яно-руське, романських та східних мов. Паралельно підробляв як репетитор, частину заробітку відсилав сім'ї в Золотоношу. Це було його правилом (у 30-ті роки він фактично врятував три чималі сім'ї своїх сестер від смерті). Олексій Петрович закінчив університет із Великою золотою медаллю. Дістав призначення на посаду приват-доцента в Самару. Далі - переїзд до Санкт-Петербурга, з яким відтоді і було пов'язане його життя.
Свою програмну роботу - переклад твору Тулсі Даса - академік Баранников здійснив у Казахстані під час війни, де перебував із родиною в евакуації. У передмові Олексій Петрович написав: "Тулсі Дас створив "Рамаяну", що користується широкою популярністю в Індії не для розважливого читання. Його батьківщину перетворили на прах завойовники, і своєю поемою він хотів вказати своєрідний шлях для її порятунку. Це був час правління мусульманських династій, що хлинули до багатої Індії в Х сторіччі, відзначаючись неймовірною жорстокістю. Але навіть ця жорстокість блякла порівняно з несамовитістю Тимура, який 1397 року здійснив свій знаменитий похід до Індії... За своєю жорстокістю Тимурові дії не знали паралелей. Лише німецькі кати-фашисти перевершили їх у наш час". Він не просто перекладав, а глибоко співпереживав із середньовічним поетом зло епохи Каліюги - Залізної доби в житті людства...
Учений закликав до любові "до божественної інстанції в той час, коли сама Земля буде не в змозі витерпіти тих беззаконь, які кояться на ній, страждань, спричинених ними". Він вважав: "Поки терпить великі муки Земля - не повинна здаватись і кожна окрема людина".
Олексій Петрович і сам любив і страждав. Він любив своїх рідних, своїх дітей Ірину та Петра. У маленькому листі-трикутнику, що зберігся в його племінниці Олесі Шелухіної, є такі слова: "Люба Сашо! - звертався він до сестри 1944 року з Казахстану. - Мені б так хотілося побувати в Золотоноші, але, на жаль, це неможливо. Живемо ми в степу, в лісі. Узимку вовки підходять до самих вікон і зжирають усіх собак. Не знаю, чи довго доведеться тут пробути ще. Не знаю, чи одержали ви гроші, які я вам висилав".
Після повернення до Ленінграда на Олексія Петровича чекала жахлива звістка: помер від голоду залишений тут його позашлюбний син. Це настільки вразило його, що дедалі частіше виникало бажання покінчити життя самогубством. Але помер академік Баранников своєю смертю: "крапку" поставив цукровий діабет. А втім, хтозна - відомо ж бо: сильні особистості не прощають собі зради і здатні підсвідомо скоротити нитку між життям і смертю...
На надгробку в Комарові, під Санкт-Петербургом, викарбувано слова духовного наставника Олексія Баранникова індуса Тулсі Даса: "Хай буде доброму добро".
