Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

10 років нового стилю

8 серпня, 2009 - 00:00
ФОТО РЕЙТЕР

Завтра виповнюється 10 років відтоді, як Володимир Путін уперше зайняв посаду голови уряду Російської Федерації. Тоді ніхто не припускав, що колишній агент КДБ, який невдовзі перебрався в президентське крісло, матиме гігантський вплив у країні й за кордоном. І зараз у світі вважають, що саме він править Росією, а не президент Дмитро Медведєв, який 9 травня минулого року почав виконувати обов’язки глави держави.

Саме тому чимало ЗМІ приділяють увагу цій даті. Хоча деякі експерти зазначають, що епоха Путіна у зовнішній політиці почалася за два місяці до його призначення главою уряду Росії — 10 червня 1999 р., коли російські десантники стрімким марш-кидком з Боснії зайняли аеропорт Приштіни. Як зазначає головний редактор журналу «Россия во внешней политике» Федір Лук’янов, «ця суто символічна дія (згодом російські миротворці були цілком виведені з Балкан) мала продемонструвати Заходу, що Москва не задоволена усталеною практикою ухвалення важливих рішень. Шоковані партнери вирішили, що це разовий рецидив великодержавних амбіцій. Але випадковістю косівський сплеск не був, що стало зрозуміло через декілька років».

Дійсно, торішні події- війна Росії з Грузією — підтверджують це. Але не слід забувати, як починалося сходження Путіна в президенти. А саме серією вибухів. 4 вересня 1999 року висадили в повітря будинок в Буйнакську, загинуло понад 60 людей, 9 вересня — перший вибух у Москві, загинуло близько 90 людей, 13 вересня — другий вибух, понад 120 жертв. І вже після того як бойовиків вибили з Дагестану, прогримів новий вибух у Волгодонську, 17 загиблих. Люди почувалися беззахисними, вони хотіли, щоб їх позбавили страху нових вибухів. Ніхто досі не знає, хто все-таки організував ці вибухи, бо доступ до вибухівки, яка використовувалася в цих так званих терактах, був під контролем ФСБ.

І в той час Путін став сприйматися (або подаватися ЗМІ) як захисник, який випромінював упевненість, який обіцяв покарати злочинців і почав діяти жорстко й безпощадно. Наприкінці вересня на прес-конференції в Казахстані Путін виголосив фразу, що зробила його знаменитим: «Ми переслідуватимемо терористів усюди. Якщо в сортирі спіймаємо, то й у сортирі їх замочимо». Кілька жестів і почасти блатний жаргон, що легко запам’ятовувалися, зробили Путіна пізнаваним, його одразу визнали своїм. «В очах величезної кількості людей, — казав письменник Борис Стругацький, — Путін — остання надія на те, що в нас усе нарешті «устаканится»... Це остання надія мільйонів людей, які спершу розчарувалися в комуністах, потім у демократах... Залишилася остання надія — добрий цар. Добрий, сильний, владний і розсудливий. І вся ця надія зосереджена на Путіні...»

Тим часом, глава Центру вивчення еліт Інституту соціології РАН Ольга Криштановська вважає, що прем’єр є носієм нової ідеології, певного сплаву лівих і правих постулатів, і в цьому суть його феномена: «Він перший неоконсерватор, він «намацав» свій власний стиль і в політиці, і в економіці. При ньому єльцинська олігархія або зникла, або перебудувалася, стала скромнішою, потайливішою. Але, звісно, виникли нові групи інтересів, виникли держкорпорації — це нова еліта Путіна. Це не просто чиновники. Його опора — не просто бюрократія, не просто силовики. Це ще й частина великої буржуазії, яка виникла завдяки його зусиллям зі зміцнення держсектора в економіці», — підкреслює російський експерт.

Нагадаємо, свого часу Путін хвалився, що не існує колишнього агента розвідки. Завдяки цій якості, зазначає STRATFOR, Путіну вдалося підпорядкувати собі всі силові структури, які забезпечують стабільність Росії, та впровадити їх у серцевину нового режиму. Як наслідок більшість персоналу Кремля й практично все внутрішнє оточення Путіна глибоко пов’язані з радянськими органами безпеки.

STRATFOR прогнозує блякле майбутнє для Росії, оточеної ворогами ззовні: Заходом, мусульманським світом і Китаєм, а також ізсередини. А в російській історії таким силам міг протистояти єдиний інститут, який знову править країною. Росія стоїть на межі нових похмурих років. І якщо й існує сила, здатна зберегти якусь версію Росії, то вона може й не бути ідентичною Путіну, але повинна дуже нагадувати те, що являє собою Путін, — робить висновок дослідницький центр.

Дуже шкода, звісно, що росіяни, як і чимало українців, покладають надії на доброго царя або хорошого прем’єра, який має навести порядок у країні й принести всім блага... А самі?

Микола СІРУК, «День»
Газета: