Щоб насправді захистити українську мову, треба знати історичні акти її заборони (понад 40 офіційних, а 600 — різновладних). Хто не знає історії, той не має майбутнього. У минулому не знищили українську мову П. Валуєв і Таємний (Емський) указ Олександра ІІ, нині цього прагнуть досягти В. Колесніченко й С. Ківалов.
Якщо, наприклад, у Російській імперії українську мову не визнавали та забороняли, за комуністичної влади в СРСР насаджували російську мову як «Родную речь» (назва підручника), то влада Партії регіонів прагне ліквідувати державну українську мову в 12—13 областях, у яких вона нині найменше вживається.
Тому слід показати аргументи, які спричинили витіснення із досить широкого вжитку в цих областях у минулому української мови російською, а нині вже є прагнення повністю її ліквідувати. При цьому є необхідність зауважити, що українська мова не зникає еволюційним шляхом, а планомірно знищується українофобами, що має розцінюватись як лінгвоцид, який має бути засуджено як внутрішньодержавним суспільством, так і світовим.
Підтвердження лінгвоциду можна побачити навіть із невеликої кількості історичних актів, які невідомі широкому загалу, у тому числі більшості депутатів ВРУ та політологів, зокрема М. Погребинському.
Деякі з них наводимо скорочено.
1626 р. Наказ Синоду митрополитові позбирати з усіх церков України книжки старого українського друку, а замість них впровадити московські видання. (Виявляється, що була (!!!) українська мова не тільки як сільська, а й церковна — від хрещення Київської Русі. — Авт.)
1667 р. Цар Олексій поставив завдання щодо українських книжок, щоб «их слагатели, также печатники или друкари, смертью казнены были ... нигде не печатати под страхом смертной казни».
1720 р. Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-яких книжок, крім церковних, після повного узгодження з великоросійськими.
1759 і 1769 рр. Синод Російської православної церкви видав розпорядження про вилучення зі шкіл українських букварів та відібрати ті, що були вже на руках, а Києво-Печерській лаврі категорично заборонив їх друкувати.
1785 р. Наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою.
1870 р. Вказівка міністра освіти Д. Толстого: «Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах вітчизни, має бути обрусіння».
1914 р. Рішення на чолі єпархій Полтавської губернії призначати архіреїв «исключительно великороссов, притом твердых и энергичных».
1934 р. Українські науковці, які складали 20-томну «Українську Радянську Енциклопедію», були ув’язнені, зібрані матеріали було знищено, видавництво закрито.
1958 р. Стаття 20 Основ Законодавства СРСР про вільний «вибір мови» навчання, крім російської, тобто населення могло не вивчати українську мову.
1961 р. 22-й з’їзд ЦК КПРС проголосив політику «злиття націй». «Слід... з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати найменші прояви націоналістичних пережитків».
1970 р. Видано наказ про захист дисертацій тільки російською мовою.
1978 і 1983 рр. Постанови ЦК КПРС про посилене вивчення і викладення російської мови та літератури, переведення половини класів в українських школах на навчання російською мовою та підвищення зарплати вчителям російської мови на 15%.
1990 р. Верховна Рада СРСР прийняла «Закон про мови народів СРСР», де російській мові надавався статус офіційної.
2012 р. Спроба прийняти Закон про мови в Україні, де б державна мова була необов’язковою. При цьому В. Колесніченко і С. Ківалов вважають, що такий закон не проти української мови.
Аналізуючи всі вище зазначені накази та вказівки, безперечно видно, що вони спрямовані на ліквідацію української мови і, на цій основі, державності України.
Зокрема, під узурпаторсько-лінгвоцидним спрямуванням царсько-церковних і радянсько-комуністичних наказів на Слобожанщині кількість україномовних українців, за даними офіційних переписів і по даний час, зменшилась більше, ніж втроє, а по всій Україні кількість громадян, що вважають рідною українську мову, скоротилась до 67%.
Панове В. Колесніченко, В. Корнілов, М. Погребинський, О. Єфремов і Ко! То яка мова є зникаючою? Яку мову треба захищати?
Отже, корінна українська мова планомірно знищувалась, і під впливом дії запланованого закону вона буде зникати. Тому, незалежно від того, буде чи не буде прийнято зазначений закон про мови в Україні, опозиції, націоналістичним силам слід розробити для прийняття Закон про збереження зникаючої української мови в російськовладних регіонах (районах), де в місцевих органах та установах панує російськомовне керівництво. Площа таких регіонів України перевищує половину європейських країн, де діє Хартія про мови.
Крім лінгвоцидного характеру, прийняття такого закону буде загрожувати безпеці в певних сферах країни: військовій, в аерофлоті і в деяких технічних, де, наприклад, різномовлення командира й підлеглого призведе до непорозуміння, коли, наприклад, пілот літака не зрозуміє диспетчера аеродрому тощо.
Хіба можуть бути зрозумілими різномовні статистична звітність, юридично-процесуальні документи, медична, технічна, біологічна термінологія? І якою мовою користуватись у міжнародних відносинах?
Закон, у якому державна мова не обов’язкова для деяких національностей, може призвести до втрати однодержавності.
