Можна сперечатися, коли насправді розпочалося ХХ столiття : у 1897 р. (Джозеф Томсон відкрив електрон і започаткував еру нової науки і нових техноло гій) чи у 1914 р. (Гаврило Принцип пострілом у ерцгерцога Фердінанда спровокував світову війну). Якщо ж ідеться про ХХI столiття, то його початок припав на 11 вересня 2001 р., коли новітні досягнення техніки і нерозв’язані проблеми економіки та політики сплелися в клубок. Відтоді провідними гравцями на світовій арені стали США і Росія, а найбільш помітними персонажами другого плану – країни НАТО, Ізраїль та азійські держави, що межують з Афганістаном. У цьому переліку України нема, що саме по собі не страшно – адже нема у ньому, наприклад, Швейцарії чи Австралії. Різниця у тому, що вони можуть жити за рахунок політичних «заощаджень», а у нас їх не виявилося. Проте розгром Талібану сприяє переходу від атаки до позиційної гри, і знову набирають ваги вихідні геополітичні чинники.
РОСІЯ: «ОБРАТНО ПОКОЙНИКА НЕСУТ»
«Обратно» замість «опять» кажуть малописьменні люди, але я маю на увазі саме те, що стоїть за словом «обратно». На це наштовхнула мене попса, яку сьогодні можна почути у кав’ярнях і кнайпах Києва: «За нами Путин и Сталинград!». Втім, у певному сенсі ця пісенька не бездарна, а навіть дуже талановита, бо «попса» негайно відчуває і фіксує настрої плебсу. Не гірше, ніж новий старий гімн нашого північного сусіда. На уральському заводі уже відливають чавунні погруддя В.Путіна... «Громадянський форум» в Росії свідчить, що керівництво держави начебто уболіває за демократію, але казенність і безплідність цього заходу засвідчують його «совкову» пропагандистську природу.
Для України багато важить не лише позиція кремлівських можновладців, а й позиція російської інтелігенції. А вона намагається занести труп «обратно». Даруйте автору розлогу цитату, але вона є конденсатом ідеологічної некрофілії: «Есть какая-то тайна в том, что Россия, вчера еще вторая держава мира, неуклонно скатывается в четвертый мир. Сопротивление гегемонистским планам США, как и планам деиндустриализации и разоружения нашей страны, может возникнуть только на базе мощной националистической реакции. Но ни националистической идеологии, ни заметного национального движения постсоветская Россия не породила. Причины последнего — в большой российской культурной традиции, которая никогда не была узконационалистической. И русская литература, и российская политика по-своему работали над вселенскими, общечеловеческими проектами — ни на что меньшее русский тип духовности не мог согласиться. Россия, эпицентр разрушительной работы глобалистов, не может выжить, не открыв новых перспектив. В качестве второго мира, меряющегося с первым по критериям силы и успеха, она потерпела поражение. Возродиться Россия способна только как мир, отвергающий ложные критерии и ценности первого». (А.Панарін, «Литературная газета» за 28.11.01).
Отже, знову розмови про особливі якості «российской культурной традиции», пов’язані з нею «вселенские, общечеловеческие проекты», заклик до «новой морали» і відмова від «ложных критериев и ценностей» сучасного світу... Лібералізм і буржуазність у російської інтелігенції завжди були під підозрою – і у тієї, що принципово ходила у «лаптях», і у тієї, що надавала перевагу лаковим туфлям. Пан А.Панарін міг і не писати своєї статті, натомість зацитувавши на вибір Ф.Достоєвського, П.Струве чи О.Солженіцина. А істина в тому, що без економічної свободи (власності) нема ні політичної, ні інтелектуальної свободи. Побудова громадянського суспільства є похідною від побудови капіталістичної економіки, а «русский тип духовности» на цю закономірність впливає не більше, ніж на всесвітнє тяжіння.
Скидається на те, що сьогодні найбільшим прихильником Заходу є В.Путін – кращий друг США і кращий ворог терористів. Але держава, яку він будує, нагадує Аргентину доби генерала Перона — з потужною бюрократією, контрольованими ЗМІ, з головною і кількома бутафорськими партіями, з кишеньковими профспілками і напівдержавними фондами, у яких верхівка крутить великі гроші. США завжди закривали очі на антидемократичні пустощі «своїх сучих синів». Путін може розраховувати на підтримку з-за океану, якщо навчить своїх генералів не хапатися за пістолет при слові «НАТО» (або порозганяє їх навздогін за адміралами). Інтелігенція, як завжди, проміняє свободу на міфи про духовність та історичну місію. Пророкуючи Українi у стосунках з Росією ту напівколоніальну роль, яку для США відіграє Мексика, В.Марченко («День» за 30.11.01) ідеалізує ситуацію, бо насправді маємо шанс стати «Мексикою при Аргентині».
США: ГЛОБАЛІЗМ ЯК БЕЗПРОЛЕТАРСЬКИЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ
Протиставляючи себе Заходу, «візантійці» збиваються на логічний кульбіт, сутність якого дотепно сформулював соціолог Є.Головаха: «Вестернізація – перехід від цивілізації чистих душ до цивілізації чистих туалетів». Якщо американці – попри матеріальний добробут – «тупі і бездуховні», то краще ми будемо ходити «за кущик»... Класичний приклад одновимірного розуміння складної проблеми. Упродовж місяця гостюючи за океаном, я Америку полюбити не встиг, але почав розуміти тих, хто її любить. Два спостереження, які вразили найбільше. Лос-Анджелес: безрукий і безногий інвалід (голова і тулуб) самостійно, без супроводу, їде на спеціальному мотоциклі уздовж бульвару Вечірнього Сонця. Не знаю, як саме хлопчина керує тим мотоциклом (якась електроніка), але знаю, що отримав його безкоштовно. Філадельфія: fly market (блошиний ринок). Вибираючи кадр для фотографії, я ковзнув об’єктивом по обличчю пом’ятого чолов’яги. Він враз підскочив до мене: «Моє обличчя це моє обличчя, давай сюди плівку, бо викличу поліцію!» Ось так: не сенатор, не чемпіон, не герой екрану, але – американець! Насилу я від нього відчепився, бо й справді не зазіхав на його «прайвесі».
Американці створили державу, у якій можна довго і дуже зручно жити. Але на те, щоб жити, бракує часу, бо треба багато працювати для того, щоб було зручно жити. Це і є найвища стадія капіталізму. У 1917 р. мудрий Ленін назвав цю стадію імперіалізмом і наворожив їй швидку загибель під ударами соціалістичних революцій. Ще через кілька років мудрий Гітлер дійшов таких самих висновків (з тими винятками, що імперіалізм це «єврейський капіталізм», а соціалізм має бути не інтернаціональним, а нацистським). Більшовизм і нацизм надягли огидну маску на обличчя ХХ ст. Але в останній його чверті визрів і новий феномен – глобалізм, який, можливо, дозволить спокутувати злочини попередніх 100 років. Чи потрібна світові глобалізація? Так, бо планетарні проблеми (екологія, демографія, брак прісної води, вичерпання енергетичної сировини, СНІД і туберкульоз) не можуть бути вирішені за умов ізоляціонізму. Чи реальна стратегія глобалізації (тобто вільного обміну товарами, капіталом і робочою силою) відповідає шляхетній меті, про яку говорять її ідеологи? Питання, звичайно, цікаве... Якщо ви, читачу, палите куплені в Україні сигарети, то на деяких коробках можете прочитати «For use outside USAonly» («Лише для використання за межами США»). Отже, глобалізація — йєс, «а табачок врозь». Відомо: що добре для «Дженерал моторз», добре для Америки. Чи процвітання цієї корпорації має водночас бути і прапором світового прогресу? Американський істеблішмент вважає, що саме так, але має опонентів навіть у власних лавах. Один з адептів нового світового порядку (НСП) Генрі Кісінджер не закриває очі на те, що ніколи раніше НСП не створювався на грунті багатьох історичних систем, які мають поєднуватись із загально-світовим демократичним мисленням і стрімким розвитком сучасних технологій.
НСП, пише він, будують державні діячі, які репрезентують різні культури; вони керують системами такої бюрократичної складності, що «зачастую энергия этих деятелей уходит на приведение в действие административной машины, а не на определение цели»; вони досягли свого високого становища завдяки якостям, котрі не завжди потрібні для управління, «а еще менее годятся для создания международного порядка» («Diplomacy», New Yorк, 1994). Дж. Скоусен, редактор спеціалізованого видання з питань геополітичного аналізу World Affairs Brief, йде далі і заявляє, що останні уряди США є маріонетками найбільших концернів і фірм, в уявленні яких НСП є інструментом для створення світового уряду, в якому США займатимуть чільну позицію. При цьому, вважає Дж.Скоусен, і для Клінтона, і для Буша внутрішні проблеми країни стали чимось другорядним; якщо інші учасники глобального проекту побоюються, що НСП завдасть їм шкоди, то США вже стали його жертвою. Це має унаочнити економічна рецесія, яка має глибокі внутрішні корені (і яку події 11 вересня лише підштовхнули).
Заява Дж.Буша про односторонній вихід Америки з угоди щодо ПРО певною мірою спростовує висновки Дж.Скоусена. Як було вже не раз, нові розробки військової техніки можуть стати основою для нового технологічного прориву і зростання економічної активності. Зазнавши великих збитків унаслідок атаки терористів, ведучи військові дії в Афганістані і плануючи грандіозні видатки на систему ПРО, США водночас не підвищують, а знижують податки. Це свідчить про великий запас міцності і дозволяє американцям спокійно дивитися у майбутнє.
УКРАЇНА: АРІЯ СПІВАКА ЗА СЦЕНОЮ
Нове століття і тисячоліття Україна зустріла в атмосфері «касетного» скандалу. Приїзд Івана Павла II певною мірою реабілітував нас в очах світової громадськості. Але тут ракета влучила, куди захотіла, генерали побелькотали, що змогли, і світ махнув на нас рукою. Дев’ятигодинний візит канцлера Шрьодера взагалі не помітили. (Б.Осадчук, «День» за 13.11.01). Отже, за рік, що минає, маємо в активі гарний урожай хліба, новий Земельний кодекс, літній парад у Києві та зимовий концерт у Москві (який так ностальгічно нагадав «Дни культуры Украинской ССР). «Двенадцать президентов на юбилее мертвеца» — так назвали московські «Известия» урочисту зустріч керівників країн СНД, яка цьому концертові передувала. Проте двосторонні відносини України і Росії у грудні несподівано заквітували: були проголошені «Рік України в Росії» та «Рік Росії в Україні», а до того ж відбувся Всеросійський з’їзд вихідців з України. Чим закінчиться цей спалах почуттів, дізнаємося через рік. Головне — щоб 30 грудня 2002 р. не було проголошене святом 80-ої річниці створення СРСР, а ще через якийсь час «вихідці з України» не стали національною меншиною у своїй державі. Колізія «Київ поміж Сходом і Заходом» існує так давно, що наші державці устигли переробити політичний компас на флюгер. І він сьогодні показує на Москву. Це можна щиро вітати, якщо йдеться про економічне співробітництво (газ і нафта, добудова Рівненської та Хмельницької АЕС, експорт українських труб і сільськогосподарської продукції). Одначе «політична дружба» з Росією є справою дуже непевною. По-перше, з огляду на історію: всі (починаючи від царя Гороха) угоди, які підписував Київ із Москвою, «белокаменная» обов’язково порушувала. По-друге, відсутність політичних «заощаджень» робить Україну заручницею кон’юнктури. Ситуація, яка склалася у світі внаслідок утворення антитерористичної коаліції, дозволяє Росії подарувати нам щось з банкетного столу, маючи від того додаткові козирі у західній грі. А далі буде «відкат» (а він неодмінно буде), подароване оголосять украденим, а нам доведеться (не вперше) витирати очі жовто-блакитним прапором. Третя причина, через яку політичний альянс з Росією є небезпечним, полягає у презирстві інтелігентних (?) великоросів до всього українського, яке ще не стало хохлацьким. Прикладів — море, наведу кілька. Чи пам’ятаєте, панове, єдине прізвище на «-енко» у творах Ф.Достоєвського? Нагадаю: це — «Фердищенко» (пферд» по німецькому кінь). Між іншим, сам Федір Михайлович — «виходец» з України, його дід був священиком на Волині. А чи знаєте прізвища героїв нової казки Е.Успенського (того, що вигадав Чебурашку)? Прошу: Колобок (хороший) і Дебіленко (зрозуміло який). Як на мене, «Дебілін» теж звучить гостро, але на все воля автора. Проведіть соціологічне опитування і пересвідчитесь, що й в Україні того «Дебіленка» багато людей вважатимуть дотепним. А що найгірше, то це успіхи влади у намаганні кожного українця зробити дебілом, позбавивши його української мови, книги, кіно, культури взагалі. Глобалізація у її нинішньому, «американському» варіанті має свої недоліки, але колоніальна «жлобалізація» – це добровільний крах. Навіть багаті європейські країни та Японія усвідомлюють, що збереження мовно-культурної ідентичності людей та ландшафтно-екологічної недоторканості територій є єдиною запорукою того, що у глобалізованому світі вони не стануть провінціями американської фінансової імперії. Нам, щоправда, більше загрожує перетворення на сировинно-аграрний додаток до Росії, але це не зменшує, а збільшує гостроту проблем, пов’язаних із національною самоідентифікацією. Йдеться не про той істеричний націоналізм-шовінізм, про який читаємо у А.Панаріна і який тримається на гаслі: «Ми кращі за інших». Нормальне гасло нормального українського націоналіста (яким я вважаю і себе) звучить так: МИ НЕ ГІРШІ ЗА СЕБЕ. Мусимо бути не гіршими за кращих представників нашого державництва, культури і науки. Піднятися до їх рівня — значить, приєднатися до Європи (а якщо хочете, приєднати Європу до себе).
Російський публіцист А.Колесников так характеризує владу своєї країни: «Запутавшаяся в византийских интригах, неповоротливая, коррумпированная, не имеющая своей собственной идеологии и твердой политической ориентации, глубоко конъюнктурная, изолгавшаяся» («Известия» за 11.12.01). Варто подумати, чи трохи самокритики не стало б у пригоді і нам.
