«К сожаленью, в наши дни не только ложь, но и простая правда нуждается в солидных подтвержденьях и доводах».
Не підлягає сумніву, що ця дата багато змінила в історії СРСР. Як неспростовним є і те, що перемога СРСР над нацистською Німеччиною починалася з інфернальних поразок 1941-го року. Хоч і дозована, але правда про це пробивалася на сторінки різножанрових видань ще за комуністичних часів, а особливо в період горбачовської «перебудови». Поступово стало зрозуміло, скільки взагалі неправди накопичено навколо радянсько-нацистської війни 1941—1945 років.
Насамперед про початок війни. Будь-який «класичний» радянський підручник подавав інформацію про раптовий, «без оголошення війни», напад Німеччини на СРСР. Тим часом війну таки було оголошено. 22 червня 1941 року посол Німеччини у Москві фон дер Шуленбург рано-вранці передав В.Молотову документ про оголошення війни — «Ноту міністерства закордонних справ Німеччини радянському уряду». Такий самий документ було передано Й. фон Ріббентропом послу СРСР у Берліні. Того ж дня В.Молотов звернувся по радіо до народу і сказав:«Німецький уряд вирішив виступити війною проти СРСР у зв’язку із зосередженням частин Червоної Армії бiля східного німецького кордону».
Зрозуміло, цей факт не девальвує того, що нацисти були агресорами і окупантами. Одначе комусь із сталінських ідеологів прийшло в голову створити і підтримувати упродовж десятиріч саме міф «без оголошення війни». І цей міф, що мав суто пропагандистський і мобілізаційний характер, спрацював.
До речі, про мобілізацію. Як нас вчили, з початком війни розпочалося здійснення мобілізаційних заходів. Ресурси України вивозилися на Схід, в Росію і райони Середньої Азії. За умов наступу німецьких військ ЦК ВКП(б) і радянський уряд дали вказівку місцевим органам влади і парторганізаціям знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя, сільськогосподарську рослинність. Про це йшлося у директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року, у виступі Сталіна по радіо 3 липня 1941 року, у спеціальній постанові Державного Комітету Оборони від 22 липня 1941 року та в інших документах. Як відомо, у них мовилося про утворення зони «спаленої землі».
Однак і це виявилося лише напівправдою. Наприклад, можна було згадувати про те, що ворогові нічого не залишали, але не можна було згадувати про злочини комунiстичного режиму, заподiянi при виконаннi й перевиконнi (а якже інакше при тоталітаризмі?!) сталiнської полiтики «спаленої землi», коли комуністична влада втiкала на схiд.
Наприклад, не нацисти, а комуністична влада при евакуації в Запoрiжжi висадила у повітря Днiпрогес. І все б нічого, але про це не знали нi цивiльне населення, нi навiть знизу розташованi вiйськовi частини. В Днiпропетровську висадили хлiбокомбiнат разом з робiтниками. В Одесi при відступі Червоної Армії затопили приморськi квартали разом із жителями, а поранених червоноармiйцiв скинули в море разом з санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників iнтелiгенцiї, для того щоб їх спалити в закритому будинку. В Уманi живими замуровували людей в льоху. І все це робили не нацисти, а комуністи при відступі.
Подекуди люди протидіяли цій політиці «спаленої землі». Наприклад, селяни зривали спроби нищення колгоспного майна, приміщень, продовольства тощо. Ці та богато інших фактів можна знайти у книзі спогадiв Фeдoра Петровича Пiгiдо з часiв Другої світової вiйни під назвою «Велика Вітчизняна війна», яку ми підготували до друку разом із професором Романом Сербиним і яка вийшла друком цього року у київському видавництві «Смолоскип».
Напевно, ми вже дожили в Українi до того, що можна писати не лише про злочини та репресiї нацистської окупацiї, а й про злочини комуністичного режиму щодо своїх власних громадян. Люди, якi пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпiв вiд обох тоталiтарних систем, як гiтлерiвської, так i сталiнської. Ф.Пiгiдо також був свiдком злочинiв обох тиранiй, але на вiдмiну вiд авторiв, в комунізованiй Українi вiн знаходився в обставинах, якi дозволяли йому вiльно писати як про однi так i про другi страхiття, показувати, що жодна з тираній не мала «переваг».
Згадаю ще кілька фактів, що ілюструють цю думку. 29 червня 1941 року спільним наказом НКГБ, НКВД і Генерального прокурора СРСР всіх, хто сдався у полон, було прирівнено до зрадників Батьківщини. Однак це не допомагало: погано озброєні червоноармійці не могли битися на рівних з німецькими автоматниками. Не маючи досвідченого керівництва, вони легко піддавалися паніці, постійно потрапляли в оточення. Так, у серпні 1941 р. під Уманню в полон потрапило 100 тис. осіб. За три тижні боїв iз 170 дивізій діючої армії на радянсько-німецькому фронті боєздатність зберігали лише 70. Німці просунулися на південному напрямку до 600 км і вийшли на підступи до Києва і Одеси.
16 серпня 1941 року Сталін підписав наказ Ставки Верховного головнокомандування №270. Командири і політпрацівники, які сдавались у полон, оголошувались «злісними дезертирами», а їхнi сім’ї підлягали арешту і висилці. 27 січня 1942 року Державний Комітет Оборони ухвалив постанову, у відповідності до якої всі військовослужбовці Червоної Армії, які перебували в оточенні чи у полоні, повинні були надходити до спецтаборів НКВД, звідки їх після перевірки частково належало повертати до армії, частково на роботу у промисловість, частково під арешт органами Управління особливих відділів РСЧА (з квітня 1943 року — СМЕРШ).
Повернімося до подій 1941 року. У вересні німці форсували Дніпро. На армії Південно-Західного фронту насунулася загроза оточення. Однак Сталін наказав утримувати Київ. 15 вересня чотири армії опинилися в «котлі» (це понад 600 тис. червоноармійців, переважна більшість яких здалася у полон). А всього за роки війни у полоні опинилися 5,7 млн. радянських військовослужбовців, доля яких стала трагічною. До речі, це тема, яку все ще обходять мовчанням у нас, не розробляючи її на серйозному дисертаційному рівні.
Тепер згадаю про причини катастрофічних поразок. З червня 1941 до січня 1942 року німці просунулися від кордону вглиб території СРСР на 900 — 1250 км. Раніше це пояснювали раптовістю нападу Німеччини, згодом «окремими помилками» Сталіна і його оточення. І знову маємо напівправду про реальну ситуацію 1941-го.
По-перше, стратегія Москви була розрахована тільки на наступальну війну. На кордонах з Німеччиною і Румунією справді було зосереджено величезну кількість війська, яке не готувалося до оборони, не викопало окопи повного профілю і не стало до оборони. По-друге, винятково негативну роль відігравало переконання Сталіна у тому, що до перемоги над Англією Німеччина не наважиться виступити проти СРСР. По-третє, масові репресії завдали Збройним силам СРСР непоправних втрат. Починаючи з травня 1937 р., з армії усунули не менше 44 тис. представників командного складу. Найбільше постраждало вище командування. Отямившись, Сталін і нарком оборони К.Ворошилов переконались, що було обезголовлено не тільки штаби військових округів, корпусів і дивізій, а й 70% полків і 80% батальйонів. На початок 1941 р. лише 7% командно-начальницького складу мали вищу освіту, а 37% узагалі бракувало відповідної підготовки. У Київському особливому військовому окрузі майже 40% червоноармійців були неписьменними або малописьменними.
Керівництво СРСР вдалося до мобілізації цивільних партійних працівників з числа технічної, гуманітарної інтелігенції, партійних функціонерів. Крім того, здійснювались масові приховані мобілізації резервістів з метою створення нових військових частин і з’єднань. Було мобілізовано без офіційного оголошення мобілізації близько 800 тис. запасних осіб і перекинуто в західні округи п’ять армій з південних і східних районів країни. Таємні мобілізації дозволили радянському командуванню з січня 1939-го по червень 1941 року в Червоній Армії сформувати 125 нових дивізій.
Вживалися й інші заходи, які не рекламувалися. 12 липня 1941 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила рішення про дострокове звільнення деяких категорій ув’язнених (засуджених за прогули, побутові, посадові та господарські злочини) і скерування їх до Червоної Армії. Головне управління таборів (ГУЛАГ) передало у 1941 році Червоній Армії 420 тисяч ув’язнених.
Однак, як виявилось, все це не давало бажаних наслідків. І режим наполегливо шукав способи «стимулювати» героїзм. Ось лише деякі факти. 12 вересня 1941 р. Сталін видав таємний наказ за № 00 1919 про створення у прифронтовому тилу загороджувальних загонів із військ НКВД. Вони мали завдання кулеметним вогнем зупиняти відступаючі військові частини чи групи військовослужбовців. 17 листопада 1941 року постановою Державного комітету оборони №903сс розширено права Особливої наради (Особое совещание, ОСО) при наркомі внутрішніх справ СРСР. Тепер вона могла виносити міру покарання включно з розстрілом. Це право зберігалось до 1 вересня 1953 року, тобто до остаточної ліквідації ОСО.
28 липня 1942 року з’явився наказ за № 227 , відомий ще за назвою «Ні кроку назад!» («Ни шагу назад!»). У цьому наказі наголос робився на репресивних заходах проти бійців і командирів. Сталін залишився вірний своєму звичаю всю провину за невдачі перекладати на людей часто невинних, як це було на початку війни. Наказом вводились штрафні роти, батальйони i загороджувальні загони, що знаходились у тилу військових підрозділів, частин і з’єднань і у випадку їхнього відступу повинні були розстрілювати на місці «панікерів і боягузів». Дозволялось знімати з посад командуючих армій, командирів і комісарів корпусів, дивізій, полків за «самовільний» відступ. Ці заходи часом приводили до безглуздої загибелі цілих підрозділів, частин і з’єднань, бо командири не мали права відводити їх без дозволу з метою маневру, перегрупування тощо. Дотепер достеменно не відомо, скільки було загублено людей загороджувальними загонами.
Війна, що розпочалася, в СРСР була названа «Великою Вітчизняною війною». Вже 22 червня 1941 р. академiк О. Ярославський написав статтю, яку наступного дня надрукувала газета «Правда» пiд заголовком «Велика вiтчизняна вiйна радянського народу» (спочатку всi три слова писалися з малої букви). Згодом запровадили велику букву для слова «вiтчизняна», а наприкiнцi вiйни почали писати першi два слова з великої букви).
Одначе події після 22 червня поставили пiд сумнiв, власне, «вітчизняність» війни, легендарний ентузiазм і монолітність цивiльного населення у справі оборони «социалистического отечества», виявили глибинний розкол суспільства що найменше на три групи: на тих, хто в силу різних обставин (у тому числі, в силу переконань) воював в Червоній Армії; на тих, хто не хотів повернення комуністів і відкрито протистояв їм; і на «мовчазну більшість», яка готова/змушена була пристосуватись до різних режимів.
Ніхто інший, як сам Сталін у своєму тості 25 червня 1945 року сказав:«У нашего правительства было немало ошибок, были у нас моменты отчаянного положения в 1941 — 1942 годах, когда наша армия отступала, покидала родные нам села и города Украины, Белоруссии, Молдавии, Ленинградской области, Прибалтики, Карело-Финской республики, покидала, потому что не было другого выхода. Иной народ мог бы сказать правительству: вы не оправдали наших ожиданий, уходите прочь, мы поставим другое правительство, которое заключит мир с Германией и обеспечит нам покой».
Радянське суспільство було стероризованим і роз’єднаним, а відтак значна його частина чекала на прихід німців з надією на позбавлення від більшовицької тиранії. До речі, у вже згаданій книзі Ф.Пігідо показує, що на початку вiйни селяни мали надiю на визволення вiд комуністiв не лише в Галичинi (про це, як правило, говорять), а й на Київщинi. Як згадував секретар ЦК КП(б)У Дем’ян Коротченко (це вам не доктор Геббельс!), у перші дні війни «абсолютна більшість цивільного населення в Україні не бажала продовжувати боротьбу проти німців, а намагалась різними засобами прилаштуватись до окупаційного режиму».
Тобто війна розколола суспільство. І з огляду на це іншої трактовки потребує той факт, що 30 червня 1941 року у день нацистської окупації Львова активісти ОУН проголосили відновлення крайового правління Української держави (місцевого уряду на чолі з Я.Стецьком), не поінформувавши про це німців. Це не була акція колаборантськи налаштованих українців-державників, а віддзеркалення ситуації, наявної у суспільстві. Українцям приписують багато «фобій», але у державофобії звинуватити їх важко. Не випадково після того, як лідер українських націоналістів С.Бандера відмовився виконати вимоги німців скасувати проголошення Української держави, члени крайового проводу на чолі із Стецьком і Бандера були заарештовані і відправлені до концтабору Заксенгаузен.
Тепер повернімося ще раз до сталінських слів, сказаних 25 червня 1945 року. Отже:«Иной народ мог бы сказать правительству: вы не оправдали наших ожиданий, уходите прочь, мы поставим другое правительство, которое заключит мир с Германией и обеспечит нам покой. Но русский народ не пошел на это, ибо он верил в правильность политики своего правительства и пошел на жертвы, чтобы обеспечить разгром Германии. И это доверие русского народа Советскому правительству оказалось той решающей силой, которая обеспечила историческую победу над врагом человечества, — над фашизмом.
Спасибо ему, русскому народу, за это доверие!
За здоровье русского народа!»
Ось так. Офiцiйні втрати України у війні становлять щонайменше 8 млн. осіб. Всього, за сучасними підрахунками, СРСР у 1941 — 1945 роках втратив 32 млн. осіб. Це були, як співали в радянські часи, «дети разных народов». А у Кремлі підкреслювали роль росiйського народу. Це не вiщувало нiчого доброго іншим народам і, зрозуміло, українцям, яким ВКП(б) не довiряла за те, що вони перебували пiд нiмецькою окупацiєю, і за те, що з 1944 і аж до кінця 50-х років на західноукраїнських землях чинили спротив «новому старому» окупанту. Вже в січні 1944 року на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) Сталін виступив з промовою «Про антиленінські помилки і націоналістичні перекручення у кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні». Кіноповість не просто критикували, а оголосили «антирадянською», яскравим виявом «націоналізму, вузької національної обмеженості». Це був виразний сигнал до чергової масштабної антиукраїнської кампанії, повний формат якої виявиться у повоєнні роки.
Та все це буде потім. А поки що, у червні 1941-го, «політ валькірій» тривав, нацистський вермахт розгортав широкий наступ. Хоча вже невдовзі стане зрозуміло, що запланований «бліцкриг» провалюється. І в цьому також була своя закономірність, про яку дуже виразно написав письменник-фронтовик Віктор Некрасов: «Мы знали, кто наш враг, и знали, что он жесток и силен, и не мы, а он позарился на чужие земли. И тот же Ванька тех лет, с красной звездочкой в ушанке, мерз в окопах и шел в атаку, хотя отца его, возможно, и раскулачили, а о том, что три года назад мы сами заграбастали «чужую» Прибалтику, просто забыл, а может, и не знал. Он защищал свою землю».
І справді, про те, що робив пересічний армійський «Ванька», було відомо. А от про те, що робив у тому кривавому червні «батько народів», ще належить дізнатись, хоча сьогодні вже багато здавалося б неймовірного ми знаємо. Наприклад, підтверджено, що шокований наступом нацистів, Сталін був готовий запропонувати Гітлеру новий варіант Брестського миру: В’ячеслав Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії. Натомість Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білорусію. Одначе в той момент, з огляду на військові успіхи, Гітлер відкинув ці пропозиції. І слава Богу...
Koжного року із наближенням 22 червня і 9 травня, на тлі чергового державно-пропагандистського стьобу про «героїзм», «патріотизм», «трагізм», «суперечливість», «наркомівські сто грам» тощо, чомусь пригадуються мені гіркі слова якогось західного інтелектуала про те, що у будь-якій війні не буває переможців, а є лише переможені. Невже це й справді так?
