Вечір цього дня чомусь запам’ятав дуже добре. Чомусь саме цей — хоча були і інші, заповнені тисячами людей, музикою, морозом, гудінням автівок, спалахами світла, безсонними вулицями, переповненими площами, невчасним грипом, телебаченням, втомою, фейєрверками. Але тоді: Сиділи з друзями на Лютеранській, в редакції «Української правди». Працював телевізор. «Правдинці», сірі від недосипу, стукотіли по клавіатурах. Хтось кинув — «Тимошенко закликала всіх іти на Банкову». Банкова з адміністрацією президента розташовані на квартал вище. Я і мій приятель Михайло — він узяв фотоапарат — підхопилися одразу.
— Пам’ятай, — говорив Михайло, доки ми мчали вверх по Лютеранській, — ти журналіст, ти лише спостерігаєш.
Я промовчав. Моїм найулюбленішим, зачитаним до дір розділом ще у радянському підручнику історії був той, де описувалися події у Парижі в травні 1968 року: студенти легко і весело захоплювали Сорбонну і театр «Одеон» і змушували тікати за місто самого де Голля.
Біля адміністрації, на розі Банкової та Лютеранської, було те, що добре відомо по телевізійній картинці. Зліва — рівні ряди чорних блискучих шоломів, металева огорожа. Перед нею — величезна темно-синя коробка, незграбна міліційна машина-водомет, котра стояла чомусь жерлом до міліційних кордонів. Кілька самоскидів з піском, кільканадцять маніфестантів. Поступово людей ставало все більше. Знизу почав наростати шум голосів і скандування. Нарешті , дуже швидко, все перехрестя заповнилося людьми, переважно — молоддю, переважній більшості не більше 20-21 року, тобто тими ж студентами, котрі скандували: «Приєднуйтесь до нас! Приєднуйтесь до нас!» Самоскиди перетворилися на помаранчеві кучугури. Михайло десь зник. Юнак, увішаний жовтогарячими стрічками, заліз на бампер водомету, і, випроставшись, ухопився руками за сітку, що повністю закривала лобове скло. Ще один видряпався на дах машини з прапором. Потім ще один. Ще... Ще... «Почалося?» — майнуло в голові.
Втім, скоро, один за одним, відчайдухи полишили водомет, який загарчав мотором і почав здавати назад. А водій, iз-за загратованого скла, помахав нам рукою. Після чого розвернувся і під загальні оплески поїхав геть. А натовп почав імпровізувати: «Ви наші брати! Опустіть щити!», «До-брий ве-чір!», або навіть «По-сміх-ніть- ся!» Один хлопець якимсь чином дістався майже верхівки одного з дерев, що росли на тротуарі, і всівся на не надто надійній гілці. Збентежені однолітки звернулися і до нього: «Злі-зай! Злі-зай!» Зворотній шлях зайняв у того набагато більше часу. Якийсь дядько в хакі намагався спілкуватися безпосередньо з міліціянтами. Невдовзі почався різнобій. Хтось почав рухатися вниз, скандуючи «На Майдан!» — мовляв, Зінченко віддав саме таку команду. Хтось лишився: «Сто-ї-мо!»
В «Правду» я повернувся пізно. Михайло вже був там, трохи злий — перехвилювався, шукаючи мене. Невдовзі під’їхала його дружина. Було вже досить пізно, ми вирішили піти з’їсти чого-небудь. Перетнули наметовий Хрещатик. На Богдана Хмельницького знайшли пізній ресторанчик з дивакуватою назвою «Піта-Інн». Всередині людей було мало. У верхньому кутку працював телевізор, де кореспондент інтерв’ював по телефону Мирославу Гонгадзе. Посеред зали ходили кілька кремезних грузинів з сяючими обличчями — вочевидь, хазяї закладу. Поки ми очікували на замовлення, до барної стійки за кавою підійшов невисокий, проте міцний хлопчина в спортивному костюмі, білявий, з короткою стрижкою. Було видно, що не звик багато розмовляти.
— Я зі Львова, — пояснив він, кліпаючи затуманеними від втоми очами. — Весь день їхали. Сімдесят машин в колоні. Не поїдемо, поки Ющенко президентом не стане.
Я їв ледь-ледь. Таки, здається, підхопив застуду.
— А що ви так пізно? — спитали ми у офіціанта.
— Ми взагалі о восьмій повинні зачинятися. Та то нічого — посміхнувся він.
Годинник показував пів на першу ночі. Вівторок, 23 листопада 2004 року, закінчився.
На безлюдній, яскраво, наче вдень, освітленій вулиці тихо кружляв розкішний, повільний, лапчастий сніг.
