На цьому тижні керівництво України дало добро на будівництво
Монумента Незалежності України у Києві. Незручно, вже після події, намагатися
зупинити запущений механізм цього будівництва. Так, так, саме будівництва,
оскільки художня творчість, як будь-яка творчість не вимагає суєти і прорабського
ставлення (в гіршому розумінні цього слова) до зведення чогось . І чому
громадськість (провина ЗМІ тут також велика) всі п’ять років, поки готувалися,
просіювалися роботи, ставилася до цього питання без ентузіазму. Може, ми
бачили в цьому проекті знамення недавнього минулого?
Доля дає нам ще шанс накласти мораторій на монументальне
будівництво в найближчі роки. Захоплення держави монументальною архітектурою
і скульптурою — це тривожний симптом. Ми всі знаємо з історії, що тоталітарні
режими вважали монументальну пропаганду дієвим засобом ствердження своєї
влади. Ми ж постійно говоримо про демократичні цінності України, а реалізовуємо
на ділі зовсім чужі нам ідеї, та ще прагнемо втілити їх у граніті та бронзі.
Ще є смілива, новаторська, але вельми реалістична щодо
втілення ідея, озвучена в статті «Без пафосу» (див. «День» №166), яка дозволяє
подивитися на цю проблему з Монументом Незалежності в абсолютно іншій площині
— необхідно змінювати мову часу. Ландшафтний парк у Києві або в географічному
центрі України, (якщо, звичайно, поставитися до цієї ідеї з душею) з безліччю
насаджених дерев, здається, зможе сказати куди більше, ніж безмовні пам’ятники.
Адже створення символа нації — це тривалий і тонкий процес і втілений він
повинен бути у вітчизняній свідомості без адміністративного сприяння. Не
можна зробити його яснішим та яскравішим, ніж він існує в умах творчої
еліти і суспільства. Виникає питання, чи настільки вона, еліта держави,
виявилася готова до творчого осмислення цього делікатного духовного завдання
— втілити в єдиному зоровому образі символ Батьківщини. Якою буде доля
пам’ятника — хіба це не хвилює авторів прийнятого проекту?
Нагадаємо, що після підведення підсумків 21 вересня на
кращий проект Монумента Незалежності України, була визначена трійка «призерів».
Перемогли проекти «Слава Україні!» (скульптор Анатолій Кущ, архітектори
Руслан Кухаренко та Олександр Мельников), «2001» (скульптор Валентин Зноба,
архітектори Олександр Комаровський, Сергій Бабушкiн і Янош Віг) та «Вінець»
(скульптор Анатолій Кущ, архітектор Олег Стукалов). 17 жовтня був представлений
спільний проект Монумента на основі механiчного поєднання трьох перерахованих
вище.
Презентація проекту 38-метрового пам’ятника викликала непідробний
інтерес громадськості, були присутні на ній і перші особи держави. Фігура
дівчини з червоною калиною в руках і галерея-колонада (12 триметрових фігур
найвідоміших діячів Руси-України), а також барельєфи духовних творців нашої
землі на стінах колонади, прапороносці князя Володимира Великого та запорізькі
козаки з прапорами є стрижнем усієї композиції.
Чому так поспіхом благословляється це будівництво (роботи
почнуться вже в листопаді і будуть завершені до Дня Незалежності в 2001
році), яке обійдеться платникам податків у вельми кругленьку суму 95 мільйонів
гривень?! Далеко не всі українці відчувають себе особливою, самостійною
нацією (інша справа, що цей синдром неясної самоідентифікації має і свої
причини, знову ж сягаючі корінням тоталітарного минулого). Самоідентифікація
є абсолютною і необхідною передумовою для вироблення загальнонаціонального
символу (в цьому випадку, архітектурного його втілення), яким є або повинен
бути (?) Монумент Незалежності. І цей символ — це те, якою нація бачить
себе, а не якою її бачать інші.
Дуже прикро, що наша творча інтелігенція не мала мужності
(або просто небайдужості?) висловити своє ставлення до самої ідеї пам’ятника
і якості її втілення у конкретних проектах.
Сергій КРИМСЬКИЙ, доктор філософських наук, НАНУ:
— Те, що затяглося обговорення проекту Монумента Незалежності,
це природно. Україна — не просто молода держава. У ній став незалежним
не юний, а древній народ, пов’язаний багатьма узами зі світовою цивілізацією.
Ось чому при реалізації проекту недоречні кон’юнктурні міркування лише
сьогоднішнього дня. Тут необхідна величезна узагальнююча сила, здатна вмістити
і індоєвропейські традиції, і передбачення величі дніпровських поселень
апостолом Андрієм, і славу тисячоліть історії України-Русі. Потрібна символіка,
що не вичерпується однією інтерпретацією. Наприклад, здається потворним
перетворення колонади монумента на музейну експозицію скульптур на манер
надгробків. Можна посилити ідею монумента, використавши світлоносний ефект
металевих горельєфів на сюжети української історії. І увінчати монумент
не традиційною театральною пальмовою або калиновою гілкою, а золотим диском
— символом великого Хорса, бо українці з давніх-давен були народом сонячних
ідеалів. Хотілося б, щоб центральна статуя виглядала не як камінно-мармурова,
а являла собою образ, створений із прозорого матеріалу. Тоді Київ прикрашала
б жінка-символ, духовна, як мрія і вічна, як надія.
Микола КОТЛЯР, доктор історичних наук, член-кореспондент
НАНУ:
— Влада довіряє певній групі архітектурно-художньої еліти,
яка й узялася за виконання замовлення. Звинувачувати цих людей не можна
— це цехова справа. Але ми знову наступаємо на ті ж граблі, як і з Матір’ю-Батьківщиною
в Києві, з Меморіалом на Поклонній горі в Москві. Мамаїв Курган є буквально
калькою з картини Делакруа. Чому конкурс не став міжнародним? Є ж Е.Нєiзвестний,
ще чимало архітекторів і скульпторів зі світовим ім’ям. Коли комусь це
треба, бюрократична система працює швидко. Готується будівництво монумента
з явним упором на символіку тоталітарної держави, але ж ми вважаємося демократичною
державою. Прикро, що ось поговоримо, подискутуємо, а нас же і слухати ніхто
не буде. Рішення вже прийняте.
Анатолій КОЗАК, начальник служби «Укренерго»:
— Символи, при всій повазі до них, нічого не можуть змінити
— люди залишаються колишніми. На місці, де планують спорудити Монумент
Незалежності, вже стояли пам’ятники Столипіну, Карлу Марксу, монумент Жовтневої
революції з фігурою В.І.Леніна на чолі. Чи варто нам на порозі ХХI сторіччя
повторювати одноманітні ходи, як у недосвідченого шахіста? Демонтаж вищезгаданих
пам’ятників провадився в основному дикими методами, не хотілося б, звичайно
ж, проводити таких аналогій, але чи до серця нам такий пам’ятник. У нас
знову ніхто нічого не запитує.
Михайло ДИССА, читач «Дня», Київ:
— Прочитавши в газеті «День» статтю головного редактора
Лариси Олексіївни Івшиної «Без пафосу», пригадалися наші українські історичні
парки, які були закладенi в ХVIII сторіччі: в Умані «Софіївка» графом Потоцьким,
в Білiй Церквi «Олександрія» графинею Браницькою, в Качанівці графом Терновським
та інші, що залишили по собi добре та вічне для наших народів. Минули сторіччя,
прошумiли над Україною різні вітри й бурі, а парки живуть, процвітають
і радують народ. Найкращим пам’ятником, на мою думку, може бути для нас
і грядущих поколінь на честь десятої річниці, «Парк Незалежності» в Києві,
як Ви пропонуєте. Не тільки у Києві, але й у кожному обласному центрі,
а може, й у кожному місті. Я гадаю, що «Парк Незалежності» в якійсь мірі
зміг би об’єднати наш народ у цей непростий час.
