Абсурд триває

Те, що ми досить довго ще будемо приречені вирішувати мовне питання, здається, вже ні в кого не викликає сумнівів. Причин тому — маса, проте, коли стикаєшся з історіями на кшталт тієї, що трапилася (втім, триває і досі) з луганським студентом Сергієм Мельничуком, то джерела мовних негараздів стають якось безнадійно зрозумілими.

Нагадаємо, почалося з того, що Мельничук направив чиновникам Луганської міської ради письмове звернення українською мовою. Ті відповіли російською. В свою чергу — відбулося це у 2002 році — Сергій подав на чиновників позов. Він вимагав письмового вибачення. Адвокати держслужбовців процес виграли, проте позивач апелював до Ленінського районного суду Луганська, вимагаючи також виплати 10000 гривень як компенсацію моральних збитків. У червні 2003 року суддя Ольга Матвейшина визнала цю вимогу протизаконною. Мельничука це не зупинило. Він написав листа народному депутату Левку Лук'яненку, в якому попросив відомого правозахисника сприяти об'єктивному розгляду справи. Той порекомендував задіяти Європейський суд з прав людини, а вдома зайнятися просвітницькою мовною діяльністю. У вересні 2003 року Апеляційний суд Луганської області таки визнав дії співробітників міськради незаконними, але відмовив у відшкодуванні моральних збитків, які, на думку суддів, завдані не були. Всі інші інстанції фактично підтвердили це рішення, і тепер позов Мельничука розглядають у Страсбурзі.

На жаль, надії невгамовного чоловіка на те, що щось зміниться після помаранчевої революції, в якій він брав активну участь, досить швидко зіткнулися з реальністю зрад і компромісів. І продовжив власними силами вирішувати проблему, якою, взагалі-то, давно варто перейнятися державі й суспільству. Влітку минулого року Мельничук вступив на заочне відділення факультету масових комунікацій Східноукраїнського національного університету імені В. Даля на спеціальність «журналістика». Вибір не в останню чергу пояснювався тим, що лекції там обіцяли вести українською, семінари — мовою, яку обере більшість студентів у групах. Проте вже на перших заняттях стало зрозуміло, що викладачі не збираються користуватися державною мовою. Старший викладач Ірина Шепелєва, до якої звернувся принциповий студент, не знайшла кращої відповіді, аніж улаштувати… демонстративне опитування однокашників Сергія, котрі висловилися за викладання виключно російською мовою. Мельничук пішов уже звичним шляхом — від інстанції до інстанції. Ректор СНУ Леонід Голубенко запросив скаржника на бесіду і пояснив, що утисків за мовною ознакою нема, та й дійсно, варто було б активніше використовувати українську, проте, мовляв, так вже склалося історично, що в регіоні переважає російська. Проте в документі — офіційній відповіді ректора — стверджувалося, що викладання проводиться… тільки державною мовою (!) Мельничуку нічого не лишалося, як у грудні минулого року подати до Жовтневого районного суду міста позов про захист своїх конституційних прав, з вимогою відшкодування 10000 гривень. Впертість позивача, допомога Лук'яненка призвели до результатів: справу почали розглядати по суті. Сторона відповідача устами декана факультету масових комунікацій Тетяни Миронової продовжувала переконувати, що жодних мовних утисків в університеті немає. У відповідь на такі, м'яко кажучи, суперечливі заяви, позивач збільшив розмір відшкодування моральних збитків до 20000 гривень. Нарешті, 6 листопада відбулося останнє на цей час засідання, де суддя Інга Чаркіна виголосила вердикт, згідно з яким «встановлені факти порушення з боку відповідача права позивача на отримання вищої освіти державною — українською — мовою». СНУ зобов'язали навчати Сергія Мельничука у відповідності з діючим законодавством, а також сплатити йому 1000 гривень компенсації.

Хеппі-енд? Справедливість перемогла?

Зовсім ні.

По-перше, справа не закінчена. 4 грудня керівництво ВНЗ обнародувало інформацію, згідно з якою співвідношення тих, хто навчається українською і російською — 30:70, і будуть створюватися групи з державною мовою навчання, якщо є бажання більшості студентів тієї чи іншої спеціальності. А також — і це, здається, головне — університет заявив, що подасть апеляцію. В свою чергу, Мельничук зробив хід на випередження, вже 6 грудня подавши апеляцію, де знову вимагає компенсації 20000 гривень.

По-друге, щось таки дуже нагадує ця єзуїтська формула «якщо є бажання студентів». Саме — стару недобру радянську школу, де українською начебто викладати не забороняли, проте право вибору лишали батькам — якщо захочуть, будуть їхні діти вчити рідну мову, не захочуть — то й не треба. Чим успішно скоротили вживання мови до мінімуму, а також виростили кілька поколінь, котрі взагалі не володіють українською і нічого не знають про вітчизняну літературу. Це — щодо «об'єктивної» реальності, що «історично» склалася, на яку посилається керівництво університету.

А ще у нас, згідно з конституцією, єдиною керуючою партією вважалася комуністична, — може, і цього варто дотримуватися? А що, — теж історична традиція, ще й така довга. Але ж відмінили, бо була на те воля, і, як виявилося, не так складно це зробити. Не так вже складно буде і почати щось реально змінювати у тому питанні, котре так хвилює далеко не тільки одного Мельничука. Але замість конкретних дій торочать щось про об'єктивну реальність або взагалі займаються замилюванням очей (чомусь здається, що наведені пропорції — саме з того ряду). Отже, змінювати насправді нічого не хочуть. Тоді одразу постає ще одне запитання: чому ж тоді згаданий ВНЗ має статус Національного? Та ще й України? Коли в його стінах від державної мови цієї самої України сахаються, як чорти від ладану?

По-третє, це було б смішно, якби не було так сумно. Чому захистом права говорити рідною мовою на своїй землі мають займатися отакі самітники, котрі досить швидко здобувають статус відщепенців, мало не міських божевільних? Чому вони власними силами повинні переносити весь той бруд, який на них, рано чи пізно, бачачи їхню самотність і цілковиту відсутність бодай якоїсь підтримки з боку держави, починають виливати згуртовані і впевнені в своїх силах опоненти? І останніх аж ніяк не зупинить відомий вислів, що, коли нема чого заперечити по суті, то переходять на особистості… До яких пір наше суспільство житиме в абсурді, від якого і сам Кафка перегортається в труні?

Особисто від себе додам: будучи с самого дитинства виключно російськомовним, я перейшов на українську рік з невеличким тому. І почуваюся значно, значно багатшим. Шкода тільки, що так пізно.

P.S.

В якості постскриптуму подаємо — з деякими скороченнями і збереженням стилістики автора — лист Сергія Мельничука.

Бути чи не бути?

Після трансляції по телеканалу УТ- 1 репортажу про результат розгляду в суді моєї скарги про порушення моїх конституційних прав у сфері застосування мов Східноукраїнським національним університетом ім. В. Даля, — до мене почали дзвонити кореспонденти з телекомпаній та газет, із проханням — надати їм інтерв'ю по цій справі. Одна з кореспонденток запитала мене: де я народився й виріс? Я відповів, що у місті Суходільську Луганської області. Особиста обізнаність кореспондентки в тому, що в Суходільську — майже всі спілкуються російською мовою, спричинила у неї неабияке здивування від моєї відповіді, і наступне запитання: «Чому Ви так завзято відстоюєте своє право на отримання вищої освіти українською мовою?» Я відповів: «Якось після певних доленосних подій, які діють на людину наче холодний душ, — я замислився: «Я — українець. Живу в Україні, на історичній землі своїх пращурів. А українською рідною мовою, мовою своїх батьків, по великому рахунку, навіть, два слова не можу зв'язати.» І тому, переді мною постало питання: «А чи вартий я, того, щоб називатися людиною»? Після цих роздумів, я принципово перейшов, у межах України, на українську мову спілкування. Зрозуміло, що з деякими винятками, які бувають у кожному правилі».

Наприкінці цього інтерв'ю, яке кореспондентка розпочала у мене брати російською мовою, а потім старалася спілкуватися зі мною українською, — вона висловила мені комплімент за добре володіння українською мовою, а після моєї подяки за комплімент /…/ пообіцяла — обов'язково вивчити українську мову…

У кожної людини свої критерії, у всьому. /…/ Тому відстоюючи своє конституційне право на отримання вищої освіти державною українською мовою, я нікому не нав'язую ніяких понять, а відстоюю, лише, своє природне право, на продовження й удосконалення культури й мови своїх батьків на історичній батьківщині своїх пращурів.

Наскільки, висловлені мною, мої уявлення про моральні й духовні критерії сучасної людини відповідають критеріям сучасного українського суспільства, — покаже подальший розвиток і доля моїх правових претензій, на продовження свого козацького роду і культури, до суверенної і незалежної держави — Україна.