Нова робота киян викликала ажіотаж публіки з двох причин: вистава «Алеко» — перша прем’єра прославленого колективу в нинішньому сезоні й оперний дебют відомого режисера, художнього керівника Театру на Подолі Віталія Малахова. Саме особистість останнього інтригувала — як драматичний режисер впорається з музичною постановкою й багаторічною «бідою» Київської опери — статичністю хористів і скутістю солістів на сцені? Забігаючи наперед, скажу, що провалу не було, але й про тріумф говорити не доводиться.
Режисер В. Малахов і диригент В. Кожухар по-своєму відредагували одноактну оперу Сергія Рахманінова, перетасувавши музичні фрагменти, а щоб глядачі не нудьгували поки грає оркестр, проілюстрували дію балетними вставками.
На задньому плані кочують цигани — повільно дефілюють хористи, а на авансцені танцюристи виконують різні «па» (російський танець, мімічні картинки: ловля метеликів, риболовля та ін.), а на величезному полотні-хмарі проектуються квіти, сніг, дощ (по ходу дії полотно, опускаючись на сцену, перетворюється на циганські шатра). Слід зазначити, що це вирішення сценографа Марії Левитської досить вдале: з одного боку, декількома штрихами вдається передати кочову натуру циган, а з іншого — шатра стають лабіринтом, коли Алеко (Тарас Штонда) шукає по табору свою невірну дружину Земфіру (Оксана Крамарева), яка розлюбила його і милується з Молодим циганом (Дмитро Кузьмін).
Традиційно оркестр під керівництвом Володимира Кожухаря домінував. Маестро не підладжується під співаків, ведучи свою стратегічну лінію — максимально тембрально повно передає драматизм музики автора, деколи навіть заглушаючи солістів (зокрема, тенора Дмитра Кузьміна ) і хор. До речі, одна з проблем нинішнього складу вокалістів — невиразна дикція. Нагадаю, опера виконується мовою оригіналу (російська), а тому цього разу в театрі відмовилися від біжучого рядка з перекладом, який використовується для іноземних творів, роз’яснюючи дію на сцені. А шкода! Публіка вслуховувалась, але не завжди могла розібрати слова. Допомагало те, що більшість присутніх — люди «підковані» і читали Пушкінську поему «Цигани», що лягла в основу опери «Алеко» (лібрето написане В. Немировичем-Данченком і переписано В. Малаховим).
У виставі підкреслено основний конфлікт — зіткнення характерів вільних циганів із гординею власника Алеко, який утік із «неволі задушливих міст», мріяв про душевний спокій серед кочівників, але так і не осягнув вільного й волелюбного циганського духу. Колоритним вийшов образ Старого цигана у баса Сергія Магери. А пісня Земфіри (у виконанні Оксани Крамаревої) «Старый муж, грозный муж» із запальною підтанцьовкою балету — вже готовий концертний номер. Але дуету, де зіткнулися дві протилежності: горда циганка і ревнивець Алеко, на жаль, не вийшло. Не зумів режисер розворушити й хористів (співають добре, але вистава не концерт, і глядач прийшов не лише чути, але й бачити оперу). Дуже умовно змальовували закоханих Кузьмін і Крамарева. Втім, лише за блискуче виконану каватину Алеко басом Тарасом Штондою «Весь табор спит» (де він голосом зумів передати те, що по-акторські не дограв — романтичність свого героя, змученого ревнощами, при спогаді про минуле кохання Земфіри) варто все ж піти на виставу.
Після прем’єри режисер Віталій Малахов зізнався «Дню»: «Мені було цікаво спробувати свої сили в опері (ідея належить генеральному директорові театру Петру Чуприні). Я лише частково підійшов до азів і розуміння того, що таке оперна постановка. Ця робота — позитивний досвід для мене в пізнанні нового. Наше життя — дорога до самовдосконалення, і нині я зробив ще один крок до невідомого досі, відкривши той факт, що окрім літератури — основи драматичного театру, є музика композитора, її прочитання диригентом, оркестром, сценографом, співаками, танцюристами. Мені запропонували поставити невеликий твір. Я переписав лібрето, але в цій роботі довелося йти на певні компроміси, які є специфікою оперного театру. У цілому задоволений, що попрацював із молоддю — перспективними артистами і нинішньою знаменитістю — Тарасом Штондою, які хочуть робити новий оперний театр. Я дослухався до порад профі — диригента Володимира Кожухаря, хормейстера Льва Венедиктова, сценографа Марії Левитської, балетмейстера Віктора Яременка і не займався режисерським диктатом, оскільки ще не маю авторитету в музичних постановках. Перший досвід мені сподобався, і якщо в драматичному театрі дещо розумію, то тут багато нового, і є поле для фантазії та експерименту».
— Ставити оперу значно важче, ніж драматичну виставу, — підкреслив Олександр Биструшкін, актор, режисер, педагог Національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. — Я згадую свій досвід співпраці з Національною оперою, коли ми разом з театрознавцем Юрієм Станішевським писали лібрето до балету «Вікінги» Євгенія Станковича. Наскільки це важко, якщо ти не стикався раніше з музичними постановками. Я хочу привітати Малахова з дебютом, але якщо чесно, то чекав від нього більшого, знаючи, який самобутній режисер Віталій Юхимович. У «Алеко» він показав лише відсотків 20 свого потенціалу постановника, не розкрившись повністю. Напевно, потрібен більший досвід у роботі з диригентом і співаками. Вважатимемо, що перша спроба Малахову вдалася, але до наступної його роботи в опері ми, глядачі, висуватимемо більші вимоги.
