Перед входом до метро стоїть лоток із китайськими іграшками, олівцями й іншим дешевим мотлохом. Одна з іграшок, віддалено жовте пластмасове жабеня, задіяна як реклама. Рот у жаби розкритий, і звідти під безперервне механічне курликання потоком летять мильні бульбашки. Багато лопаються, деякі благополучно осідають на мокрому після дощу асфальті. На тротуарі їх уже наросла ціла популяція. Деякі стоять осторонь, інші, особливо товариські, поєдналися-злиплися в невеликі колонії. Більш того, іноді дує вітер — й особливо допитливі бульбашки, з солідною неквапливістю рухаються по асфальту. Рухаються до невеликої калюжки, де на них чекає роздолля. Але вітер, на жаль, мінливий — і акваторія порожніє, але бульбашки — тремтять, лопаються, створюють тимчасові союзи, усі повзуть і повзуть. І повзуть, і повзуть.
У поїзді далекого сполучення провідник — молодий, трохи неголений чоловік. Небагатослівний. Не вітається. Заходячи до купе, наказує (розпоряджається, командує — потрібне підкреслити) приготувати квитки та гроші за постіль. Грошей чомусь треба віддати на гривню більше. Дрібничка, але неприємно. Питаю, а де ж та постіль, що за сім. У нас тільки вісім, вісім, вісім — як заїжджена пластинка, товкмачить повелитель вагона. Нарешті після екскурсії по поїзду одна з його колег пояснює: це… альтернатива. Нарешті я предметно знаю, як виглядає це абстрактне, ваговите та не завжди зрозуміле поняття. Є постіль, а є альтернатива. Яка дорожча на гривню, бо там чи рушник махровіший, чи простирадла товстіші. Крім усього іншого, альтернатива означає можливість вибирати.
Неодмінного чаю в тому поїзді так і не запропонували. Гривні не шкода.
У столиці шум, гримлять вітії: на київських ринках уже кілька тижнів продається комп’ютерна гра «Операція «Галичина», де можна, очоливши російський спецназ, у своє задоволення розбити західноукраїнських партизанів, які збунтувалися проти влади промосковського президента. Менше говорять про те, що недавно з’явилася аналогічна іграшка «Оранжеві берети», де вже український спецназ бореться за цілісність Росії, яка збунтувалася проти панування проукраїнського кандидата з соковитим прізвищем Галушка. Боротьба починається десь на Уралі, а закінчується битвою на Красній площі. Обидві гри випустила одна і та сама фірма.
Абсолютно випадково, як побічні результати інтернет-пошуку, на моніторі спливають сайти:
церква Євгена Петросяна;
сторіночка, де публікуються «одкровення Великого Господа нашого Філіпа Беслановича Кіркорова й інших нордичних богів... Heil Hitler!»;
нарешті, спільнота, що ставить на меті «всебічне вивчення... осмислення й усвідомлення Місії Божественного Фюрера, Ману й Останнього Аватари Адольфа Алоїзовича Гітлера. Ми намагаємося зосередитися на розумінні особистості Адольфа Гітлера саме як... людини, в якій втілився сам Бог».
Звісно, жартують, авжеж. Самому смішно.
Намагаюся купити газованої води в придорожньому кіоску. Вимовляю заклинання: «У мене без решти» — «Відійдіть убік!!!» — відрізає продавщиця, молода, метка та рум’яна гурія, яка, цілком імовірно, приймає найпотрібніший товар. «...будь ласка. Я зайнята. Трохи пізніше» — договорюю я за неї чарівні слова, тут же, на брудній кахельній підлозі помираючи від семиденної спраги.
Зупиняємося, щоб попрощатися, на перехідній станції метро, дуже людній, просто під покажчиком із назвами інших станцій. Одразу підходить немолодий пан, одягнутий бідно, але охайно: штани, сорочка без краватки, піджак — і ввічливо звертається: «Пробачте, а яка станція вам потрібна? Я можу допомогти». Він трохи схожий на пугача — опуклий лоб, відкритий лисиною, залишки кучерявої сивини, гострий великий ніс, великі окуляри. Нам допомога не потрібна, і він звертається з тим самим запитанням до стурбованої жінки в червоному пальтi. Отримавши і тут відмову, закладає руки за спину та поважно крокує геть, що лише посилює схожість із пугачем.
Що об’єднує всі ці приклади? Нічого. Або ніщо, якщо завгодно.
Адже безумство на зразок пустоти — райдужної, метушливої та самовдоволеної.
Чомусь здається, що в цьому тексті єдина нормальна людина — дід у метро.
Я би міг припустити, що він — старий обшарпаний бог (із тих, кого не згадують в інтернеті), який ще не відчаявся допомогти кожному з нас знайти потрібну станцію. Але це дуже пафосно.
Він звичайний міський божевільний.
