Не дивлячись на поділ України по Дніпру, який так люблять перебільшувати противники нашої незалежності, нам завжди треба пам’ятати: абсолютна більшість українських громадян, як в західних, так і в східних областях, в 1991 році виступили за самостійність України.
Саме легітимація незалежності українським народом стала тим фактом, який визнав весь світ. Адже до цього, з моменту проголошення Верховною Радою Акту незалежності 24 серпня 1991 року і до 1 грудня Україну не визнала жодна країна світу. Всі пам’ятали, що того ж року, 17 березня, на Всесоюзному референдумі народ України висловився за збереження Радянського Союзу. Тому — задля утвердження самостійності в очах всієї світової спільноти і Росії зокрема — Україні треба було провести власний республіканський референдум, адже тільки референдум долає референдум. Після 1 грудня лише протягом одного місяця Україну визнало 57 держав світу.
Але сьогодні, коли наша держава вже пройшла самостійний шлях у 18 років, чи можемо ми сказати, що Україна є реально незалежною? Адже український народ в 1991 році проголосував за створення окремої держави, але сьогодні, при ймовірності проведення референдуму, незалежність країни підтримали б лише 52% — стільки ж, скільки і минулого року. Проти незалежності проголосували б 25% (минулого року — 22%). Решта 23% або не визначилися, або на референдум не пішли б (у 2008 р. — 26%). Виходячи з результатів опитування, яке було проведено соціологічною службою Центра Разумкова 20-28 липня 2009 року, прихильники незалежності становлять більшість у кожному регіоні країни. На Заході їх — 86% проти 4% тих, хто не підтримав би незалежність, у Центрі — 52% проти 25%, на Сході — 41% проти 35%, на Півдні — 36% проти 32%. (Опитано 2006 респондентів старше 18 років у всіх регіонах України. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%).
Напевно, такі показники можуть свідчити лише про те, що пересічні українські громадяни не відчувають свій суверенітет, тобто не мають відчуття впливу на політичні процеси в країні або відчуття захищеності з боку своєї держави. Адже політики, на жаль, вже давно займаються захистом лише своїх особистісно-корпоративних інтересів.
Це, зокрема, відображається не лише на внутрішній, а й на зовнішній політиці, де Україна всі більше і більше стає залежною від світових держав економічно, а як наслідок — і політично.
Проте, повертаючись до референдуму, ми не повинні забувати, що фактично незалежною Україну зробив народ. Тому сьогодні, коли ми говоримо, що ми проти незалежності України, ми виступаємо проти своєї віри у можливість щось змінити. Нам треба пам’ятати, що все залежить від нас, адже саме ми — громадяни України — обираємо собі владу. А Батьківщину, як відомо, не обирають.
Із вашої точки зору, чи достатньо міцною є на сьогоднішній день незалежність Української держави?
Юрій ЛЕНАРТОВИЧ, екс-представник Президента України у Волинській області, екс-радник-посланник Посольства України у Російській Федерації:
— Треба відзначити, що, на відміну від інших країн, незалежність України Росія визнала вимушено. Навіть слово «незалежність» в устах російських політиків завжди звучало презирливо-насмішкувато, до здобуття Україною суверенітету ставилися як до втрати Росією великого багатства. У посольстві я працював із 1998 по 2004 роки, відповідав за економічну співпрацю Росії й України, співпрацю з країнами СНД, вирішував питання енергетики, забезпечення України газом, нафтою, ядерним паливом... І, до речі, по газу ми мали підписані договори до 2017 року, які згодом перестала виконувати саме Росія. Це був період економічної співпраці, коли було розроблено спільний літак Ан-70, який не запущений у серійне виробництво і досі з вини, я вважаю, російської сторони. Це був період налагодження добросусідських стосунків між нашими державами у сфері товарообігу, який за рік сягнув цифри у 18 мільярдів доларів. Одним із найсерйозніших завдань нашої дипломатії була підготовка і підписання угоди між Україною й Російською Федерацією про державний кордон. У Великому договорі було визначено, що Росія визнає територіальну цілісність України у тих межах, які склалися в період існування Радянського Союзу. Ним російська сторона підтверджувала, що не має жодних претензій до Криму. Проте договір мав свій термін: до 31 травня 2007 року... Російську еліту я бачив, як кажуть, зблизька. Вони себе, скажу так, стримували, але все ж диктували свою волю. Ми просто приречені на партнерські стосунки, але тільки рівноправні. І проводячи нині власний моніторинг ставлення Росії до суверенності України, я бачу, що Росія вже хоче мати нормальні мирні відносини з Україною.
Юрій ШВЕДА, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка, кандидат політичних наук:
— Поняття «суверенітет» має два боки: внутрішній суверенітет та зовнішній. Внутрішній означає, наскільки влада в державі та її діяльність визначаються інтересами народу і наскільки народ є джерелом влади. В цій частині можна сказати, що навряд чи ми маємо внутрішній суверенітет, бо в Україні народ не є джерелом влади. На нинішній день чітко можна сказати, що влада належить фінансово-олігархічним групам, які обслуговують ті чи інші політичні партії. Ті кроки, що було зроблено останнім часом щодо відсторонення народу від влади, можна визначити тільки як тенденцію до зменшення внутрішнього суверенітету. Що стосується зовнішнього суверенітету, то очевидно, що це є поняття, яке вказує, наскільки держава у прийнятті своїх рішень незалежна від впливу зовнішніх чинників — інших держав, міжнародних організацій, інституцій тощо. На жаль, змушений констатувати, що і в цій частині Україна не є суверенною державою, оскільки останнім часом уряд провадив економічну політику в такий спосіб, що як ніколи раніше Україна стала залежною від цілого ряду держав — в першу чергу після укладання газових угод залежною від Росії, відтак Росія в будь-який момент може здійснювати щодо нас певну економічну експансію. З другого боку, треба говорити й про гігантські запозичення, які зросли за останній час утричі й які теж поставили Україну в залежність від фінансових донорів. Тому, на мою думку, й українська економіка зокрема, й Україна загалом є надзвичайно залежними в економічному, а відтак — і в політичному планах від зовнішніх інституцій. Тому, на мою думку, ми стоїмо на порозі ситуації, коли фактично втрачаємо свій суверенітет, що загрожує нам перетворенням на домініон чи на напівколоніальну державу.
Михайло ТИСЬКИЙ, кандидат історичних наук, доцент кафедри політології Волинського національного університету, перший голова Волинської обласної організації Народного Руху України:
— Після руйнації двохполюсного світу (а полюси світової політики проходили, як відомо, через Москву й Вашингтон) почався процес глобалізації, який, по суті, започаткував процес взаємозалежності країн. Міжнародні організації, міжнародні корпорації продовжили процес уніфікації. І завдяки цьому процесу Україна здобувала більшу незалежність. На мою думку, вона сьогодні більш незалежна, ніж навіть Польща, котра дуже залежна від Європейського Союзу. Це при тому, що рішення владної еліти завжди приймалися, як кажуть, не оглядаючись: то на Москву, як за Кучми, котрий, однак, оглядався і на Європу, то спочатку на США, а згодом — і на Європу, як це відбувається за Ющенка. Справді суверенними у наш час є тільки дуже великі держави. У географічному плані це Росія, в технологічному — Японія, в економічному — Сполучені Штати Америки, у демографічному — Китай та Індія. І навколо них, по суті, формують свої державницькі інтереси інші країни. США наразі, з настанням всесвітньої кризи, дещо зменшили свій вплив у світі. Натомість формується багатополюсний світ. У ньому ми є досить суверенними. Але це, на мою думку, триватиме недовго. Бо ні Європа, ні США не бажають об’єднання України й Росії, що цілком можливе. Такий тандем становитиме занадто потужну для них політичну силу. Ви ж бачите, як охоче Міжнародний валютний фонд виділяє нам великі позики, аби лиш утримати в колі власних інтересів, і біда України, яка має таких правителів, що ми не змогли цією допомогою добре розпорядитися. Тому й відстрочено надання наступних траншів на період після президентських виборів.
Вже дещо, на мою думку, щодо суверенітету України починає розуміти і Росія. Розуміє, що не можна танком, катком вирішувати питання, тому я сподіваюся на зважені, прагматичні стосунки між нашими державами. Адже настрої українців дуже спрямовані на європейські стандарти життя, європейські цінності. Ще навіть років із десять тому було навпаки: ми всі дивилися на Росію... Але нині українці бачать, як живе Росія порівняно з європейцями, що вона свої великі гроші, виручені за газ і нафту, по суті, просто проїдає. Ще хотів би відзначити, що світ вже далеко не такий ідеологізований, як це було в недалекому минулому. Ми бачимо, що практично всі нинішні кандидати у президенти України виступають не з суто партійних позицій, а такими собі лібералами-обіцяльниками. Ось виберете мене, і я тоді вам все зроблю! Все-таки з’являється розуміння, що народ теж є владою, а це безпосередньо визначає й суверенність держави загалом.
Алла ЧЕРНІЙ, кандидат політичних наук, Рівне:
— Тоді, після референдуму 1991 року, незалежність України визнали. Однак це була територіальна та ідеологічна незалежність. Фактично на карті з’явилася ще одна держава. Ідеологія стала своєрідною надбудовою, що передбачала позитивний напрям розвитку, а територіальна незалежність — передумовою формування економічної незалежності. Натомість показники незалежності України як держави з цього часу хвилеподібно змінювалися.
Ідеологічне піднесення спостерігалося в період діяльності Народного Руху України, коли в президенти балотувався В’ячеслав Чорновіл. Це збігалося і з підвищенням показників економічної незалежності, адже відбувся перехід від планової до ринкової економіки, а отже з’явилася можливість будувати економічні відносини по-іншому. Змінилося й ставлення пересічного громадянина до питань незалежності. Проте за деякий час ідеологічні показники дуже знизилися. Згодом стало зрозуміло, що й економіка держави не є незалежною. Тож сприйняття незалежності держави звелося суто до території з кордонами та дипломатичних відносин.
Наступна хвиля піднесення — це період акції «Україна без Кучми», яка стала показовою щодо прагнення незалежності. Саме в той час підписали документи, які окреслювали перспективи України щодо НАТО. Політичним піднесенням, безумовно, стали президентські вибори 2004 року. Тоді показники економіки взагалі не брали до уваги. Однак вже фактично за рік хвиля спаду стала дуже відчутною. А газова криза та питання з Тузлою були показовими щодо економічної залежності.
Зараз незалежність держави Україна по-суті є номінальною. Натомість відбувається втручання інших держав у політичний процес. Йдеться про вибори президента. Питання культури та мови, що є ідеологічною складовою, також постійно під впливом. Відповідно є залежною й економіка держави.
Айдер ЕМІРОВ, директор Республіканської кримськотатарської бібліотеки ім. Ісмаїла Гаспринського:
— Не можна не бачити, що Україна — повністю суверенна держава. Твердження про неповну суверенність України, про державу, яка не відбулася, — це від лукавого, це технології політиків, це необ’єктивні аргументи в інформаційних війнах проти України. Звісно, в тих чи інших питаннях Україна, як і всі інші країни, так чи інакше залежить від решти країн. Це зрозуміло. Держав, які б економічно або організаційно ні в чому не залежали від своїх сусідів, від імпорту, експорту, від міжнародних організацій, — узагалі не буває. Країни Західної Європи, в суверенності яких ніхто не сумнівається, залежні від поставок газу з Росії. Водночас Росія, в суверенності якої також ніхто не сумнівається, так само залежить від цих поставок газу до Європи, оскільки платежі за паливо, що поставляється, є критично важливими для її бюджету. Аналогічно всі країни Європи, серед них — і Україна, так чи інакше залежать одна від одної. Але ці чинники не знижують політичний суверенітет країн Європи.
Тому не можна не бачити, що політично Україна — повністю суверенна. Органи влади нашої країни вільні приймати будь-які рішення в інтересах своєї країни та свого народу без огляду на політику й інтереси інших країн. Звичайно, суверенітет потрібно розвивати та зміцнювати, й одним зі шляхів його зміцнення є розвиток демократії всередині країни. Зараз саме час подумати про права й інтереси народів і громадян в Україні, оскільки саме вони становлять суверенітет країни. Важливо, щоб усі народи: кримські татари, росіяни, німці, вірмени, кримчаки, караїми й багато інших, і всі громадяни України — сприймали Україну як свою державу. Частково ця проблема вирішена. У мене, наприклад, багато разів були такі особисті відчуття, що ми, кримські татари, повернулися до своєї країни, будуємо свою державу, але часом це відчуття втрачається, коли політики України здійснюють дуже вже ризиковані кульбіти, в тому числі й такі, що загрожують суверенітету України. Але загалом я думаю, що тепер уже (вшосте, за твердженням Президента Ющенка) Україна домоглася суверенітету остаточно, й усі сили слід спрямувати на те, аби зміцнювати його і розвивати, використовувати в інтересах народу.
Євген РИБЧИНСЬКИЙ, політолог, Одеса:
— Результати референдуму 1991 року можна вважати навіть важливішою подією для країни, ніж події 24 серпня того ж року. Адже у випадку Референдуму незалежність підтримали люди. Це остаточно легітимувало статус держави. З формальної точки зору за 18 років мало що змінилося. З’явилася Конституція, переглянуто позиції устрою центральної влади. Проте самостійний статус країни не змінився. У формальному сенсі ніхто серйозно не зазіхає на зміну цього статусу. Але у фактичному вимірі втягнути в орбіту інтересів Україну намагається багато світових акторів. Це об’єктивна реальність. Так чи інак, спроба вразити незалежність країни є повсякденною практикою для України. Ця спадщина, що історично нам дісталася, вочевидь, буде константою для нашої країни в найближчому майбутньому. Як далі держава переживатиме це — дізнаємося після виборів.
