Ексцентричний бенгальський інтелектуал Нірад Чаудхурі одного разу пояснив кінець британського панування в Індії як випадок «паніки», чи втрати самовладання. Британці перестали вірити в свою власну імперію. Вони просто втратили волю, словами відомого вірша Редьярда Кіплінга, вести «жорстокі війни заради миру».
Насправді, вірш Кіплінга «Тягар білих», який закликав білу расу поширювати свої цінності серед «нових захоплених безрозсудних народів — наполовину дияволів, наполовину дітей», був зовсім не про Британську імперію, а про США. Його було опубліковано 1899 р. з підзаголовком «США та Філіппінські острови» якраз тоді, коли США вели свою власну «жорстоку війну заради миру».
Чаудхурі в чомусь мав рацію. Важко підтримувати імперію без волі застосовувати силу у разі потреби. За допомогою масштабної політичної риторики і потоку нових книг нас хочуть змусити повірити в те, що США зараз перебувають у небезпечному стані паніки.
Наприклад, республіканський кандидат на посаду президента Мітт Ромні любить засуджувати президента Барака Обаму за його «вибачення за світову могутність Америки», за те, що той насмілюється передбачати, що США не є «найвеличнішою країною в світі», і за його «песимістичність». На відміну від нього, Ромні обіцяє «відновити» велич Америки та її світову могутність, що він пропонує зробити шляхом збільшення американської військової потуги.
Кіплінгом для Ромні є неоконсервативний інтелектуал Роберт Кеген, який у своїй новій книзі «Світ, створений Америкою» виступає проти «міфу про занепад Америки». Так, визнає він, могутність Китаю зростає, але домінування США є, як і раніше, переважним. Американська військова міць все ще спроможна «дати відсіч» будь-якому противникові. Єдиною реальною загрозою могутності США є «занепадництво»: втрата віри в себе, спокуса «скинути етичну та матеріальну ношу, взяту на себе [американцями] з часів Другої світової війни». Одним словом, паніка.
Як і Чаудхурі, Кеген є переконливим письменником. Його аргументи звучать розумно. А його оцінка вогневої могутності США, поза сумнівом, є точною. Хай у нього мало часу на обговорення таких внутрішніх проблем США, як застаріла інфраструктура, слабкі державні школи, плачевний стан системи охорони здоров’я та фантастична нерівність у рівні доходів і багатства. Але він, звичайно, абсолютно має рацію, стверджуючи, що жодна інша держава не загрожує відняти в Америки роль світового військового поліцейського.
Менш переконливим, проте, виглядає припущення про те, що світовий порядок завалиться без «американського лідерства». Король Франції Людовик XV, начебто, заявив на смертному одрі: «Після мене — хоч потоп». Такою є зарозумілість усіх великих держав.
Тоді як після другої світової війни британці провадили демонтаж своєї імперії, французи і нідерландці, як і раніше, вважали, що розставання з їхніми азійськими володіннями призведе до хаосу. І досі часто можна почути, як авторитарні лідери, які успадкували різні частини Західних імперій, стверджують, що демократія — це добре і правильно, але що люди до неї ще не готові. Ті, хто монополізує владу, не можуть собі уявити, що світ без їхньої влади зможе уникнути катастрофи.
У Європі після другої світової війни метою концепції «Американського світового порядку», гарантованого військовою могутністю США, було «не пускати росіян і не давати Німеччини посилитися». В Азії вона мала стримувати комунізм, у той же час дозволяючи союзникам, від Японії до Індонезії, нарощувати економічну могуть. Поширення демократії не було головним завданням: головним завданням було зупинити комунізм — в Азії, Європі, Африці, на Близькому Сході і в Північній та Південній Америці. У цьому дана концепція досягла успіху, хоча й за допомогою великих людських жертв.
Але тепер, коли примара глобального комуністичного панування разом із іншими страхами (дійсними та уявними) відправилася на звалище історії, настав час країнам самим вирішувати свої проблеми. Японія, в союзі з іншими азіатськими демократичними країнами, має бути спроможною зрівноважити зростаючу міць Китаю. Аналогічно, європейці досить багаті, щоб самим забезпечувати свою безпеку.
Але ні Японія, ні Європейський Союз, схоже, не готові самі тягнути свій віз, що частково пояснюється десятиріччями залежності в галузі безпеки від США. Доти, доки «дядько Сем» залишатиметься світовим поліцейським, його діти не подорослішають.
У будь-якому разі, як ми бачили в Іраку та Афганістані, «жорстокі війни заради миру» не завше є найефективнішим способом ведення зовнішньої політики. Старомодне військове домінування більше не є відповідним способом просування американських інтересів. Китайці неухильно нарощують свій вплив у Африці — не за допомогою бомбардувальників, а за допомогою грошей. У той же час, підтримка світських диктаторів на Близькому Сході за допомогою американської зброї допомогла створити екстремізм ісламізму, який неможливо перемогти, просто відправляючи туди додаткові війська.
Поширювана кандидатом Ромні і його спонсорами ідея про те, що лише військова могутність США може зберегти світовий порядок, є глибоко реакційною. Це форма ностальгії по «холодній війні» — мрія про повернення в той час, коли більша частина світу відновлювалася від руйнівної світової війни і жила в страху перед комунізмом.
Визнання Обамою меж можливостей Америки є не ознакою боязкого песимізму, а ознакою реалістичної мудрості. Його відносна обережність на Близькому Сході дозволила народам даного регіону діяти самостійно. Ми ще не знаємо, який буде результат там, але «найвеличніша країна на Землі» не може нав’язувати своє розв’язання. І не повинна.
Ян БУРУМА — професор демократії та прав людини в Bard-ко ледж. Його остання видана книжка називається «Приборкання богів: релігія і демократія на трьох континентах»
