Незадiяний. Є таке поняття. З таким собі присмаком непотрібності і бездушності. Мовляв, ти не потрібен і котися краще на всі чотири сторони. А потім хтось із вершителів людських доль і вигукне з подивом: а той, хто нам був не потрібний, піднявся, виріс і став незамінним у... сусідів. А ну ж бо, давайте його — назад.
Що там казати, скільки талантів розкидала Україна по білому світу. В одному тільки спорті можна із сотню зірок назвати, які працюють на благо інших — у країнах Африки, Європи, Азії. Жаботинський, Бишовець, Манкін, і цей список можна продовжити. Чому, де і як вони живуть сьогодні? Кореспондент «Дня» поставив ці запитання одному з таких незадiяних, багаторазовому чемпіону Олімпійських ігор, світу і Європи, заслуженому майстрові спорту киянину Анатолію Бєлоглазову, який сьогодні є головним наставником збірної Росії. А перед цим була Канада й Австралія...
ШЛЯХИ, ЯКІ НАС ОБИРАЮТЬ
— Анатолію, виїжджати невідомо куди завжди важко, а часом навіть небезпечно. Змінюється спосіб життя, погляди і мучить питання: «Раптом все це я зробив марно?» Покинувши Україну, ви подалися через океан, у далеку Канаду. Може, вам просто не знайшлося вдома місця?
— Я б відповів трохи інакше: мене ніхто не затримував. Звичайно, трошки образливо, коли був у зеніті слави і добував медалі на Олімпійських іграх, чемпіонатах світу і Європи, то ледве не на руках носили, коли ж пішов з килима, не те щоб залишили без шматка хліба, а запропонували посаду, яка не відповідає моєму досвіду.
— І ви стали шукати роботу за кордоном?
— Усе вийшло стихійно. Я звик і тренуватися, і працювати разом зі своїм братом Сергієм, який уже рік працював з американськими борцями і відверто радий був пропозиції канадців (поруч же зі США) укласти контракт. Першого разу вони підійшли до мене під час розіграшу Кубка світу (я вже тоді не виступав), а під час другої зустрічі на Iграх Доброї Волі погодився. Однак що цікаво: об’їздивши весь світ, по суті, нічого так і не бачив. Аеропорт — готель — Палац спорту. І все...
— Напевно, і самостійності захотілося, не щодня пропонують новачку, я маю на увазі тренерську ниву, очолити збірну такої країни, як Канада.
— Так, не приховую, було дуже привабливо. Одна справа попрацювати в США, Туреччині, Ірані, де своя борцівська школа і методика напрацьована багатьма роками, а інша річ — опинитися на борцівській «цілині», де бог — його величність хокей, ну нехай ще й фігурне катання. Та й контракт був підписаний усього лише на три сезони, повернусь додому і встигну почати все спочатку.
— Можу я висловити крамольну думку, що вам у чомусь навіть пощастило. Під час розпаду Союзу і загального безладу взагалі перестали звертати увагу на спорт і здоров’я, і багато зірок залишилося без роботи. Хтось знайшов тепленьке місце в малорозвинутих країнах Африки, хтось у Росії, а вам запропонували Країну кленового листка.
— Ви маєте рацію, спортсмени стали соціально незахищеними і за свою нелегку працю почали одержувати копійки. Хто утримається на місці, коли вам запропонували високооплачувану роботу і гарні умови. Як би ви вчинили на моєму місці, маючи до того ж трьох дітей?
— А з майорськими погонами розлучалися не з острахом? Адже ви — динамівець і через місяць мали стати підполковником. Як мовиться, краще синиця в руках...
— Обговорювали з дружиною і цю проблему. Однак вийшло, як вийшло. І не шкодуємо. Я попрацював із задоволенням, ніхто мені не зв’язував руки й ноги, як це люблять робити в нас, діти отримали освіту, побачили світ.
У КАНАДІ БОРОТЬБОЮ
НЕ ЗАРОБЛЯЮТЬ
— А можна детальніше про контракт?
— Я був тренером збірної Канади шість років і опікав сім її членів, працюючи на базі університету під Торонто. Чудовий зал, реабілітаційний центр, висока зарплата, що дозволяє знімати простору квартиру і мати машину. Двічі виїжджав зі своїми підопічними на Олімпійські ігри.
— І вийшло?
— На Олімпіаду 1992 року в Барселону в повному складі потрапили лише три команди: Росії, США і, хоч як дивно для багатьох, Канади. Щоб цього досягнути, моїм підопічним довелося під час відбірного турніру на Пан-Американських іграх перемогти деяких атлетів зі США. Це сталося вперше в історії цього виду в Канаді.
— І вас, напевно, зустрічали як національного героя?
— Аж ніяк. У них цілі й завдання не такі високі, як в Україні. У нас люди пробивають собі дорогу в життя через спорт і, стаючи чемпіоном, заробляють собі матеріальні блага. А там спортсмени одержують дуже маленьку зарплату (та й то лише перші номери), так звану стипендію. Тобто мають право на безкоштовне навчання. Вони твердо знають, що закінчивши університет, будуть заробляти гроші тільки завдяки здобутому фахові, а не встановленими ними рекордами і перемогами.
— Ви тренували, їздили на змагання, словом, займалися своєю звичною справою, а що робила ваша родина?
— Двоє дітей навчалися в школі, а третя прямо там народилася. Дружина до одержання робочої візи займалася їхнім вихованням, а потім влаштувалася на роботу в салон моди. І тоді я сказав: хлопці ви гарні, але отримувати гроші задарма я не звик.
ХЛОПЦІ, ОТРИМУВАТИ ГРОШІ
ЗАДАРМА Я НЕ ЗВИК
— Доводилося зустрічатися з українською діаспорою?
— Досить часто, там українці живуть дуже дружно. Намагаються допомагати одне одному, разом влаштовують свята, різні спортивні змагання.
— Ви там стали забезпеченою людиною, втяглися в ритм місцевих жителів. І раптом несподіваний від’їзд?
— Так, мій контракт ще не закінчився, і я міг жити наспівуючи. Справа в іншому, через складну економічну ситуацію перестали давати гроші на поїздки і змагання, а саме під час турнірів тренер бачить результати своєї роботи й переконується, що не працював дарма.
— Будьте відверті, не маючи більш заманливої пропозиції, чи ви залишилися б у Канаді?
— Не приховаю, під час відпустки, яку я завжди проводив удома в Києві, до мене буквально «на хвіст» сіли японці, які знали про мої успіхи. Зв’язаний річним контрактом я від цього відмовився, і замість мене туди поїхав Сергій (він там працював чотири роки). А потім мені зателефонував президент федерації боротьби з Австралії і умовив.
— Наскільки я знаю, Австралія — це борцівська цілина, навіть більше від канадської.
— Так, мені випадало зробити першу борозну на ній. Але чітко стояла мета — вдало відібратися на Олімпійські ігри в цьому регіоні Океанії, а точніше поборотися за це право з Новою Зеландією. Крім мене запросили для ознайомлення в двотижневу поїздку росіянина й американця. Умови виявилися супер — нові килими, обладнання за останнім словом техніки, приміщення для тренування, реабілітаційний центр, комп’ютерне забезпечення. Та й оплата була, навіть порівняно з канадською, пристойнішою.
— Яка з країн, де побували, вам більше припала до душі?
— Напевно, Америка. Чітке дотримання законів, ділова хватка, ставлення до спорту — все на найвищому рівні. Хоч і в них є свої «завихрення». Наприклад, приїхав до мене додому в гості до Нью-Йорка американський знайомий і похапцем зачинив дверцята, залишивши ключі в машині. Поговорили, пообідали. І я йому, мовляв, що будемо робити, фахівця викличемо відчинити автомобіль? Ніколи не здогадаєтеся, що він відповів. «Краще зробимо це завтра, в понеділок», — каже він, — у вихідний день це буде коштувати $15, а в буденні дні — $5».
— А ви не пробували стати бізнесменом?
— Були такі пропозиції. Але я далекий від цього і до того ж чудово розумів, що моїм партнерам потрібен не я, а моє ім’я.
— Але чому відмовилися — за вас би все зробили, а ви б заробляли добрі гроші? Принаймні було б справедливо, адже скільки здоров’я й часу витрачено на «дядька», а країна вам у відповідь — тільки «дулю».
— Проскочити без травм не вдалося, під час занять великим спортом мені зробили чотири складні операції. Був, звісно, шлях робити все в напівсили, але тоді б не досяг вершин у спорті. Він дав мені багато чого — уміння працювати, міцно товаришувати, добиватися бажаного результату. Вже тільки за це, вважаю, зі мною розплатилися сповна. Так що, робити бізнес залишаю іншим.
— От ви сьогодні разом із братом працюєте в збірній команді Росії, а чому не в Україні, чи умови запропоновані не підійшли?
— Мені пропонували повернутися, але, певно, під час поїздок до інших країн усі, підкреслю, цікаві місця (адже з грошима в мене все гаразд) були розібрані.
— І тепер шлях в Україну закритий?
— Поки що так. Принаймні до Олімпіади в Сіднеї в мене з братом контракти з Росією.
— До речі, про Сергія. Він також дуже титулований борець. І також тренувався в Америці, Японії, Росії. Хто не знає, може подумати, що одна й та сама людина працює одночасно в багатьох країнах. Чи не траплялося курйозів із цього приводу?
— Обов’язково. Адже ми близнюки, й часто виникала плутанина. Так, на Олімпійських іграх в Атланті на мене почала «полювати» якась японська журналістка. Увесь час клацала фотоапаратом, а потім підійшла й спитала: «Сергію-сан, як підготовлені японські борці до турніру?» Не став її розчаровувати, а пообіцяв розповісти про це після першого дня змагання. Потім запитав у Сергія, мовляв, чи підходили до нього із запитаннями. Він у відповідь усміхається: признавайся, ти нацькував?
ДРУЖИНА — МОДЕЛЬЄР,
МОЖЕ ШИТИ І ДЛЯ ЧОЛОВІКА
— Давайте відійдемо від спорту й поговоримо про справи житейські. Ви в Москві, а дружина, діти?
— Дружина разом із молодшим сином живуть у Києві (в мене квартира недалеко від метро «Лівобережна»), з ними разом і дочка, яка вчиться в Інституті народного господарства. А старший син здобуває освіту в Канаді. Я ж приїжджаю до них у першу вільну хвилину, яка випадає.
— Ви з’являєтеся додому з подарунками і, звичайно, в одязі від Версаче і Кардена?
— З подарунками — так, а стосовно другого... Це в нас у країні якийсь культ одягу, а от в Америці, Канаді, не кажучи вже про Австралію, де на роботу ходять навіть у шортах, вбрання вибирають чимпростіше і чимзручніше. До того ж, про це вже згадував, дружина модельєр, може й для чоловіка шити.
— Наскільки мені відомо, ви любите будувати — особливо дачі?
— Жартуєте, так? Усі друзі наді мною жартують, що спорудження власної дачі в Бориспільському районі перетворив у справжній довгобуд. Кому розповісти, скільки сил і часу «вбив» у неї. От уже років десять будую. Але що не кажіть, а від спортивних проблем здорово відволікає. І дружина насміхається: в нас у родині залишилася невирішеною тільки одна проблема — перерізати стрічку в садибі імені Анатолія Бєлоглазова.
Олімпійський чемпіон завтра мав відлітати до Москви — старший тренер молодіжної збірної Росії Анатолій Бєлоглазов повертався на робоче місце. Шкода, що для цього йому треба було кудись від’їжджати.
