У 246 матчах чемпіонатів країни Андрій Біба, легендарний півзахисник київського «Динамо», забив 69 голів. Грав він у складі команди, яка 1961 року порушила багаторічну гегемонію московських клубів у радянському футболі й стала чемпіоном. Найважчим періодом його дитинства були воєнні роки — з їх поневіряннями і втратами. У переможному 1945-му йому йшов восьмий рік. Але, як признався Біба, втрачене йому з лишком компенсував футбол, перші уроки якого він отримав у дворі й одразу зрозумів: без цього йому не жити. Про гру, товаришів, життя і завів розмову кореспондент «Дня» з нев’янучим і ніколи несумуючим капітаном «Динамо» шістдесятих...
— Андрію Андрійовичу, сьогодні футболісти-професіонали заробляють солідні гонорари, які вам і не снилися. Хоча багато хто з відомих гравців вашого покоління ставилися до футболу дуже серйозно, а іноді навіть віддавали часу на тренування набагато більше, аніж дехто сьогодні.
— В середині 50 років, коли в Києві стали створюватися футбольні школи молоді (ФШМ) я тренувався в дитячій команді «Іскра» у Володимира Балакіна — брата відомого в ту пору судді всесоюзної категорії Миколи Балакіна. І мене, як я розумію, досить здібного хлопчака, запросили в одну з ФШМ, де кращим платили невеликі гроші у вигляді стипендії. Так що ваш покірний слуга ще підлітком став заробляти
Проте в колишньому Радянському Союзі завжди були люди, що заробляють на спорті, тільки вони називалися не, як зараз професіоналами, а ніжним словом «підсніжники» і рахувалися на різних підприємствах слюсарями, будівельниками, прибиральницями. Так і я ніколи не стояв iз міліцейською паличкою на перех
Зазначу, що ми дуже чесно відпрацьовували зарплатню, що видається нам і працювали не рахуючи часу. За це, я думаю, і запросив мене 1957 року разом iз Валентином Трояновським і Олегом Базилевичем старший тренер команди майстрів «Динамо» Олег Олександрович Ошенков. Сорок років потому я дебютував у основному складі в грі проти ленінградського «Зеніту», і до того ж відкрив рахунок своїм го
— Уболівальники зі стажем добре пам’ятають ваші гарматні удари з далеких
— Так, бувало, забивав такі м’ячі, що і зараз приємно згадати. Взяти, наприклад, той же гол у грі з московським «Динамо» 1965 року. Гра йшла наполеглива, на табло горіли нулі. І ось суддя призначає штрафний удар метрах у сорока від воріт Льва Яшина. Капітан москвичів і його кращий нападаючий Ігор Численко поспішно «споруджують стінку». Говорю йому з награним здивуванням: «Навіщо, Ігорю? Вважаєш, що до ваших воріт доб’ю?» А він мені сердито у відповідь: «Знаємо, Андрюшо, твої штучки, тому й звелів Льова «стінку» спорудити. Ну я розбігся мало не від центру поля, і так смачно приклався ногою, що м’яч, пролетівши повз «стінку», за якоюсь немислимою траєкторією, потрапив прямісінько в дев’ятку.
— Голи, звичайно, пам’ятні віхи. А ось який футбольний сезон вам запам’ятався?
— Їх було декілька. Безперечно сезон 1961 року, коли ми вперше стали чемпіонами. У Києві народилася команда, здатна перемагати московські клуби «Спартак», «Динамо», «Торпедо», ЦСКА, «Локомотив» не тільки в окремих матчах. І ще запам’ятався чемпіонат країни і розіграш Кубка СРСР 1966 року, коли «Динамо» зробила свій перший «золотий дубль». Тоді, в кубковому фінальному матчі, ми з Анатолієм Бишовцем забили по м’ячу у ворота московського «Торпедо» і я як капітан підняв у руках почесний трофей. І ще першим із немосковських футболістів мене за підсумками сезону назвали кращим гравцем року. Я розумію, що таке стало можливим лише тому, що я грав у фантастичній команді.
— Кажуть, що старший тренер «Динамо» Віктор Маслов був дуже веселою людиною і дозволяв собі викидати такі коники, за які іншим були б непереливки!
— Пам’ятається, ми були з «дідом» у Єгипті, сидимо всією командою — вечеряємо, відпочиваємо, розслабляємося, а неподалік за столиком якісь дві бабці. Не секрет, що в ті часи команду обов’язково супроводив хто-небудь iз КДБ. І ось «кадебешник» підходить до Маслова й каже йому: «Мені щось не подобаються ці бабусі. Зробімо так: я піду ось тим мостом (а міст був довгий-предовгий), а ви подивіться, що вони робитимуть, спостерігаючи за мною. І пішов. Довго-довго ходив мостом, потім повернувся й запитує: «Ну, що вони тут робили?» А Маслов вже забув про його прохання, тому взяв та й сказав: «Коли ви пішли, ось та, яка зліва, замість антени засунула собі в... виделку і щось швидко почала передавати. Напевно в ЦРУ...».
— А ваша зустріч iз легендарним Пеле...
— Я належу до тих людей, які на сто відсотків упевнені: поруч із «королем» Пеле не можна поряд ставити ні португальця Ейсебiо, ні аргентинця Марадону, ні бразильців Ромаріо і Роналдо. Тільки він був бездоганний у всьому. І ось у складі олімпійської збірної мені довелося битися з командою Пеле — «Сантосом». У першому таймі ми навіть відкрили рахунок після точного удару Валерія Лобановського, але незабаром бразильці його зрівняли, а на 83-й хвилині «король» головою забив переможний для «Сантоса» м’яч.
А потім, роком пізніше, 1965-го, я ще раз зустрівся з легендарним футболістом у матчі між збірними СРСР і Бразилії, де ми поступилися — 0:3. На банкеті в готелі «Метрополь» мене посадовили прямо навпроти Пеле і я як сувенір попросив у нього поставити (тоді під рукою більше нічого не виявилося) автограф на двох новеньких... десяти карбованцях. Зараз, щоправда, у мене їх вже немає. Половини позбувся ще в той же день, коли ми з Москви летіли разом iз Віктором Банниковим у літаку, де нас пізнав один грузин, фанатик футболу. І що мене смикнуло показати йому червінці «від Пеле»? Весь час він просив мене продати йому 10-карбованцевий папірець за будь-які гроші. Зрештою я йому його подарував. А другий «червінець» презентував Володі Мунтяну. Ми з ним товаришували і був навіть час, коли ділили одну ставку в київському «Динамо» — цілих 110 карбованців на двох...
— Ви сьогодні працюєте в київському «Динамо» тренером-селекціонером. А починали на цьому терені працювати за часів Віктора Маслова. Ви тоді привезли в Київ для посилення команди з Одеси — Леоніда Буряка, з Ташкента — Сергія Доценка, з Баку — Віталія Шевченка. Але найширшого «визнання» вам принесла «справа Колотова», після якої «Комсомольська правда» на весь Союз вибухнула потоком викриттів «підступів» «Динамо» і, зокрема, ваших.
— На жаль, Володимира Колотова, що став згодом капітаном «Динамо», вже немає серед живих. А тоді за молодим гравцем команди першої ліги казанського «Рубіна», що дебютував у складі першої (!) збірної СРСР, вели «полювання» всі московські клуби. Але мені разом iз інструктором київської міськради «Динамо» Олексієм Рубановим, вдалося заїхати в провінційне містечко під Казанню Зеленодольськ, де у ветхому будиночкові мешкав Віктор iз батьками, і в неспішній розмові навернути Колотова до динамівської віри. Та зиркнув випадково у вікно, а у дворі — московський гість, мій старий суперник iз «Торпедо», а тепер як і я тренер-селекціонер Володя Бреднєв. Батьки Віктора сховали мене за перегородку, а Рубанова представили як «дядька з Магадана». Мені добре було чути, що говорить Бреднєв, як дзвенить ключами від двокімнатної квартири в Москві. А Колотов-батько звертається до Рубанова, мовляв, що порадиш своєму племінникові? І «дядько Льоша», вмить увійшовши в роль, сказав: «Їдь- но, небоже, до Києва: красиве місто, клімат хороший, ріка Дніпро. А Москва — божевільне місто. Всі біжать, кудись поспішають...»
— Але на цьому детективна історія не закінчилася?
— Все тільки починалося. Віктор у складі збірної поїхав за кордон, а тим часом його батьки і брат переїхали до Києва і поселилися в новій квартирі. Коли команда повернулася до Москви, там її вже зустрічали торпедівці, що нічого не знали, мати, брат і «дядько Льоша з Магадана». З гуртожитку, де всі повинні були ночувати, потихеньку зібрали речі — і до Києва. А вже наступного ранку о 10.00 військовослужбовець внутрішніх військ Віктор Колотов приймав присягу. А потім почалися візити в Україну московських повпредів, були знято зі своїх посад райвійськкомів в Казані і Києві, а пресою Білокам’яної було вилито на київських «ділків від футболу» не один цебер бруду. Проте коли ведене капітаном Віктором Колотовим «Динамо» 1975 року здобуло Кубок Кубків і Суперкубок УЄФА, ті ж видання, захлинаючись від захоплення, написали, що Колотов і його партнери стали футбольною гордістю всієї країни.
— Андрію Андрійовичу, ви продовжуєте працювати на свою улюблену команду — їздите, переглядаєте футболістів, знаєте, чим вони «дихають», їх сильні і слабкі сторони. Ось зараз динамівську форму одяг грузинський нападаючий Георгiй Деметрадзе. Що ви про нього скажете? Давненько ми не бачили відразу трьох форвардів.
— Цікаве вимальовується тріо: швидкісний Максим Шацьких, що вміє поодинці обіграти захисника Деметрадзе, і хитромудрий Сергiй Ребров. Думаю, грізний клин вимальовується. Щоправда, спочатку новачкові було важкувато, не звик він до динамівських навантажень. Але зараз вже, схоже, втягся, зміцнився і став забивати м’ячі в тренувальних матчах.
— А що ж буде зі збірною країни? Хто її очолить?
— Якщо стан здоров’я дозволить, кращого за Валерія Лобановського не знайдеш. Все вирішиться на засіданні виконкому на початку наступного тижня.
