Великим гравцем він вважався з першого дня появлення в
лінії ЗІІ далекого 1984 року, куди його переманив з баскетболу тренер Семен
Полонський. Завидний зріст і вага стали для нього найкращою рекомендацією
для включення до складу збірної СРСР. Але стати справжньою зіркою в її
лавах Андрію Щепкіну там не вдалося. Коли визначали склад на найважливіший
турнір цей «Гуллівер» із Запоріжжя майже завжди виявлявся у старших тренерів
збірних — москвича Євгена Євтушенка та мінчанина Спартака Мироновича —
не при ділі. Кореспондент «Дня» зустрівся з іспанцем Андрієм Щепкіним під
час матчу розіграшу Кубка Чемпіонів і попросив відповісти на ряд запитань:
— Андрій, ми з тобою не бачимося ось уже десять років,
а чи не тягне додому.
— Так, тягне, тягне. Іноді прийду додому в поганому настрої,
«грюкну» на дружину й скажу: «А на якого біса мені ця Іспанія?».
— А якщо прийдеш в хорошому настрої?
— «Грюкну» вдвічі сильніше.
— А якщо серйозно?
— Боляче говорити, але мені довелося круто змінити своє
життя — поїхати далеко від Батьківщини, змінити паспорт на інший, почати
грати за іспанську збірну. От уже сьомий сезон я виходжу в стартовій сімці
«Барселони» й, не вважайте нескромним, на думку фахівців, визнаний найкращим
«стовпом» найсильнішого клубу Іспанії.
— Наскільки я тебе пам'ятаю, ти був небалакучий, а тепер...
Набув іспанського темпераменту?
— Так, напевно. Іспанська мова дуже динамічна й навіть
мої нові земляки кажуть, що я їхньою дуже швидко розмовляю.
— А взагалі, як часто ти буваєш в Україні?
— Майже щороку. Лише минулого не вийшло. Був чемпіонат
Європи, потім дружина закінчувала навчання в академії краси — макіяж, всякі
зачіски... Адже нині додому з'їздити зовсім непросто. Візу спеціально треба
відкривати. Проте в Україні, в Новій Каховці, в мене залишився лише брат.
Мати померла, коли мені було лише одинадцять років. Батько — шість років
тому. А так все моє зі мною в Іспанії — дружина, сини. Іван п'ять років
тому народився в Іспанії. Старшому, Єгору, три роки було коли ми сюди приїхали.
Вони в мене вже всі — іспанці...
— Лише ось імена...
— А якими їм бути?
— Довго вагався, чи їхати в Іспанію?
— Відверто кажучи, ні. Посиділи ми одного разу ввечері
з дружиною за пляшкою «Шампанського», поговорили й вирішили, що так буде
краще для наших дітей. Розумієш, я поїхав з країни, яка розвалювалася на
моїх очах. Для мене це було дуже несподівано й, зізнаюся, дуже незрозуміло.
І коли мені запропонували допомогу, щоб отримати іспанський паспорт, відмовлятися
на став.
— Наскільки я знаю, ця процедура не з легких?
— Так. Саме лише оформлення документів затяглося майже
на рік. Взагалі-то, щоб стати іспанцем, треба, згідно із законом цієї країни,
спочатку прожити в ній не менше ніж десять років. Винятки робляться лише
в тих випадках, коли країна потребує цих людей. Моє питання, наприклад,
вирішував кабінет міністрів. А паспорт я отримав у вересні позаминулого
року.
— Так і не зігравши жодного разу за збірну України?
— А мене в неї навіть не запрошували. Мовляв, коли будеш
не «тріскою», а «колодою», тоді покличемо. Втім одного разу покликали —
на турнір в Португалію. Але саме в цей час «Барселона» грала якийсь вирішальний
матч і мене не відпустили. А цілих сім років — з 1991 по 1998 в Україні
про мене навіть і не згадували. Неначе мене й не існувало. Спочатку грав
в Малазі — може, вважали, що «рівень» не той. Наступний рік в «Авідесі»
був для мене невдалим. Випускали лише на захист. Ну якщо подумаєш, що в
збірній України й того не було, сумно якось стає....
— Твоє запрошення в «Барсу» викликало переполох у гандбольному
світі?
— Я коли про це почув, перша думка була: розігрують. Потім
довго вагався, боявся обпектися. Та й підписали спочатку угоду лише на
один сезон. І лише коли мені виповнився 31 рік, запропонували контракт
відразу на чотири роки. Зазвичай у такому віці довгострокових контрактів
не укладають. Але от у мене повірили. Щоправда, це ще не гарантія, що ти
безпроблемно дограєш у складі цей термін. З цього клубу, якщо не «тягнеш»,
можуть запросто попросити в будь-який момент. — Але перших два сезони
в «Барселоні» були для тебе нелегкими?
— Насамперед через здоров'я. З'ясувалося при ретельному
медогляді, що в мене анемія. Коли мені зробили аналіз крові, то виявилося:
в ній заліза втричі менше норми. У людини в такому стані опірність організму
знижена, й вона може запросто підхопити будь-яку гидоту. Сів на дієту,
почав приймати вітаміни. З кров'ю стало все нормально і як результат —
заграв.
— Що таке «Барселона»?
— Для каталонців це ціла релігія. На футбольному клубі
всі «поведені». Адже «Барса» — це, напевно, єдиний клуб у світі, в якому
офіційно зареєстровано понад сто тисяч членів. У мадридському «Реалі»,
здається, шістдесят. Проте гандболу від цього всекаталонського шанування
залишається на «денці». Глядачі приходять лише на відповідальні матчі,
типу центральних зустрічей чемпіонату країни, єврокубків. Сьогодні ігри
навіть з командами, які містяться внизу турнірної таблиці, збирають по
три-чотири (в Україні, щоправда, це був би аншлаг!) тисячі глядачів. І
це тільки в результаті трьох поспіль перемог в Кубку чемпіонів.
— Тішить, звичайно?
— Звичайно. Гандбольна секція за значущістю вже наближається
до баскетбольної. Нас впізнають на вулицях. А за популярністю ім'я тренера
Валеро Рівери сьогодні можна порівняти, мабуть, з футбольними зірками.
— До речі, про нього говорять, як про дуже жорстку людину.
— Він, передусім, — професіонал. Людина, яка думає про
гандбол 25 годин на добу. Диктатор? Це, мабуть, неправильна оцінка. От
я порівнюю порядки в моїй «Барселоні» з тими, що були в ЗІІ. Там категорично
заборонялося пити спиртне, палити. Але ті, хто хотів закривалися в номері
готелю. Там, вибачте, й напивалися далі нікуди. В «Барселоні» такого просто
не може бути. Сигарету, чарку — будь ласка. І, уявіть собі, ніхто не напивається.
Ну, звичайно, коли щось виграємо, тоді святкуємо перемогу, але при цьому
не перевищуємо норму. Коротше, заборон немає, але є порядок. Є, наприклад,
правило, що протягом тижня, коли команда тренується, гравці мають повертатися
додому (підкреслюю, додому, а не на базу, як, наприклад, було в нас) не
пізніше ніж опівночі. Тому що ранкове тренування — о десятій. Усі це розуміють
і цього розкладу дотримуються.
— Вас що, перевіряють?
— Ні. Але всі чудово пам'ятають випадок, коли до Рівери
дішло, що двох наших бачили в нічному барі. Так, хлопцям після цього не
позаздриш.
— З режимом усе зрозуміло, а от з підготовкою?
— Порівняю з «совковим» часом. У нас, можливо, навантаження
були й вищі, ніж у «Барселоні». Але, чесно кажучи, і пасували ми тоді більше.
У Союзі за нами був необхідний постійний контроль, адже обсяг навантажень
був «надлюдський». А в нас Рівера може дати завдання й піти, скажімо, на
годину — все виконується ретельно й беззаперечно. Знаєш, про що я зараз
думав: от би до такої організації клубної справи та дисципліни тренувальний
прогрес Семена Полонського, тренера ЗІІ.
— Спробуй порівняти двох Щепкіних — часів ЗІІ та «Барселони».
— Ти знаєш, я задоволений, як пройшов запорізький етап
моєї спортивної біографії. Став основним лінійним після того як пішов Сергій
Кушнірюк в 96-му. Шість років був першим на цій позиції й, гадаю, що й
у клубі надії, які на мене покладали, цілком виправдав. Хіба що зі збірною
мені не пощастило. Так це я сам винен — не вистачило характеру, психологічної
готовності, що допоміг вже мені знайти Рівера. «Барса» — це щось інше.
Тут я на кожне тренування настроююся серйозніше, ніж в Запоріжжі на гру.
У ЗІІ життя плавно спливало, а в «Барселоні» кожен день проходить під знаком
колосальної відповідальності. Рівера збудував нашу психологію так, що в
нас немає права на програш. Ось чому на кожен матч ми виходимо, як на фінал
Кубка чемпіонів.
— Як було виходити у фіналі чемпіонату Європи в майці
збірної Іспанії проти Росії?
— Не було такого відчуття, що граєш проти колишніх своїх.
Адже практично ні з ким із цих хлопців у чемпіонатах Союзу не зустрічався.
Та й Росія для мене це щось абстрактне. Проти України вийти — це так! Коли
зі своїм клубом приїхав грати до Запоріжжя, увійшов у зал, де виступав
сім років, — мурашки по шкірі.
— А сім'я прижилася в Барселоні?
— Якщо бути точним, ми живемо в передмісті. Там зручніше,
немає суєти й проблем. Клуб надає роботу, а платить за неї так, щоб ти
міг безбідно жити.
— То що, можна назвати тебе заможним іспанцем?
— Мабуть, сьогодні — так. Але треба вже думати про майбутнє.
У мене диплом факультету фізвиховання Запорізького університету. Треба
його адаптувати в Іспанії. Буду тренером або вчителем у школі. Поки жалкувати
нема за чим.
З ДОСЬЄ «Дня»
Андрій Щепкін народився 1 травня 1965 року в Новій Каховці.
Почав займатися гандболом в 1972 р. Лінійний. Зріст — 210 сантиметрів.
Вага — 124 кілограми. Виступав у чемпіонатах СРСР за клуб Запорізького
індустріального інституту в 1984-1991 роках, чемпіонатах Іспанії за «Пулеву
Морістас» (Малага) «Аведесу» (Альзіра), «Барселону». Трикратний володар
Кубка європейських чемпіонів, двократний володар Кубка Корача, трикратний
володар Кубка Кубків, трикратний чемпіон Іспанії. За національну збірну
СРСР провів 127 ігор, закинув 192 м'ячі. Після прийняття громадянства Іспанії
в 1997 році виступає за збірну цієї країни — зіграв 26 матчів, закинув
96 м'ячів. За підсумками чемпіонату Європи-98 включений у сімку «All Stars»
континенту.
