Прем’єра фільму «Катинь» (розгорнуту рецензію на нього «День» уже подавав у середу, 16 квітня) стала знаковою з огляду на безпосередній приїзд до Києва його автора — легендарного режисера Анджея Вайди. Інтерв’ю з паном Анджеєм на основі його прес-конференції ми пропонуємо нашим читачам.
— Якими джерелами ви користувалися при створенні фільму?
— Тут в основі лежать не тільки історичні факти, це також моя особиста оповідь. Це історія моєї родини, мого батька, який був розстріляний у Катині, моєї матері, яка до останнього вірила в його повернення. Попри те, що 1943 року були відкриті масові поховання в Катині й оголошено список страчених, мати все одно й далі чекала на повернення батька. Що ж до історичних матеріалів, то тут треба відзначити, що одразу після відкриття цього злочину весь процес його викриття перебував під ретельним патронатом польського уряду в екзилі в Лондоні. Була проведена величезна робота, і на основі тих досліджень інститут Сікорського в Лондоні створив перші бази даних. І то були матеріали не тільки по розстріляних у Катині, а й в інших місцях України і Білорусі. Хочу також підкреслити роль особистих спогадів — безліч мемуарів, записок, щоденників людей, доля яких пов’язана з цим злочином, опублікованих після 1943 року. Це свідчення тих, хто виїжджав на масові поховання в Катині, спогади дружин закатованих офіцерів тощо. Ми користувалися і радянськими джерелами, адже перший президент СРСР Горбачов, а пізніше президент Росії Борис Єльцин, передали Польщі матеріали радянських архівів, зокрема розсекречений наказ Сталіна, за яким, власне, і був виконаний цей злочин. Врешті-решт я зібрав величезний архів Катиньского злочину, і це, безперечно, допомогло мені в роботі. Адже моїм питанням, коли я підійшов до реалізації фільму, була його тема.
— Про що ж фильм?
— Я відповів собі так: це — про злочин Катині й про брехню про Катинь.
— Але, окрім цього, однією з тем, нехай на перший погляд другорядною, є незалежність, свобода Польщі. В одному з діалогів звучить думка про те, що Польща ніколи не буде вільною. Чи можемо ми казати, що зараз, в умовах глобалізації, країна є вільною, незалежною?
— Твердження, що Польща ніколи не буде вільною, було закладено у свідомість мільйонів людей на довгі роки, і я так само не припускав, що буду жити в незалежній країні й приїду до вас і розмовлятиму з вами як вільна людина з вільними людьми. Коли Польща потрапила у сферу впливу Радянського Союзу, це стало результатом воєнних дій, насильства, вчиненого над нашою країною, а не актом доброї волі. А те, що зараз Польща долучається до європейських структур, бере участь у євроінтеграції, — це наша зацікавленість і політична, і культурна, й історична також. Це наш вибір.
— Між іншим, саме в цій будівлі, де зараз відбувається наша зустріч, колись була катівня НКВД і відбувалися такі речі, як у Катині.
— Чому це відбувається саме тут — треба спитати в організаторів, які нас тут зібрали. Якщо це свідомий вибір, то символізм тут безперечно присутній. І це ще раз свідчить про перемогу ідеалів, які сповідували ми, а не радянські комуністичні вороги й окупанти, які, власне, і чинили ті злочини.
— Чи однаково сприймають «Катинь» в Україні і в Росії?
— Саме в Москві під час прем’єри сталася небувала і зворушлива річ. Один із глядачів після перегляду попросив зал, який містив 450 осіб, встати і вшанувати хвилиною мовчання пам’ять полеглих у Катині. І весь зал встав. Це ще раз доводить те, що ми повинні були показати фільм там. Безперечно, різне сприйняття буде, і ми готові до цього. Адже метою створення фільму є дискусія. І ця дискусія у пресі, у різних спогадах, у відкритті матеріалів про цей злочин триває. Іншою нашою метою було також обговорення у сфері мистецтва, ми прагнули започаткувати саме мистецьку рефлексію щодо всіх тих подій: це могло б сприяти тому, щоб ми змирилися з ними і якоюсь мірою прийняли ці речі в своє серце.
пан режисер був у лавах Армії Крайової. Звідси випливає запитання, чи є у ваших творчих і особистих планах зробити фільм про події на Волині, завершити, так би мовити, цю лінію від Катині до Волині?
— Я не планую знімати про Волинь. Я вже сказав, що фільм про Катинь я зробив також і тому, що це була частина історії моєї родини, що тут є особистісний акцент.
— Я завжди захоплювався польськими зірками кіно. Чи збереглася зараз ця система зірок у Польщі?
Анджей ХИРА, виконавець однієї з основних ролей: — У нас система виховання зірок, як вона існує зараз на Заході, не так розвинена, але ми відчуваємо її вплив, адже як відомі актори також стаємо матеріалом для преси, для телебачення, наші образи використовують на шпальтах газет. Та не такі ми вже й зіркові, бо не граємо на телебаченні. Найбільш відомі актори в Польщі — це актори телебачення. Ми, все ж таки, актори кінематографу та театру.
— Якщо продовжувати тему виконавців, то не можна не зауважити, що у «Катині» також з’являються київські актори Олег Савкін та Олег Драч, а також російський актор, уродженець українського Херсону Сергій Гармаш.
Анджей ВАЙДА:— У пошуках російськомовних акторів ми звернулися до однієї відомої в Польщі агенції, і вона запропонувала нам цих акторів на російськомовні ролі. Це дуже вдалий вибір. Я у захваті від акторської майстерності цих чоловіків, бо вони створили свої власні ролі. Вони грали так, як я, мабуть, не міг би їм підказати. Вони абсолютно відчули все і створили образи, користуючись своїм ментальним підгрунтям. Ось ту сцену, де радянський артилерійський офіцер, котрого грає Гармаш, говорить з іншим, енкаведистом, якого грає Олег Савкін, — вони створили самі, вдвох, і я їм дуже вдячний.
— У епізоді, про який ви говорите, радянський офіцер допомагає польській родині. Але загалом в польському кіно нема епізоду, де німецький окупант допомагав би полякам. З чим це пов’язано?
— Цей епізод правдивий. Я б сам не наважився вигадати таку річ. Це спогади двох жінок, які я просто поєднав у художньому плані. Одна розповідала, як радянський офіцер запропонував їй одруження, аби врятувати від вивезення до Казахстану. Друга історія була про те, що коли НКВД прийшов арештовувати поляків, то радянський офіцер сказав, що вони тут не живуть, і потім, коли енкаведисти пішли, польська родина вийшла через задні сходи і так врятувалася. А що стосується допомоги німців, то, справді, я ніколи не показував таких сцен, але такий епізод є в Романа Полянського в «Піаністі». У радянській армії було чимало добрих людей. Наприклад, був Солженіцин, був Григорій Чухрай, пізніше кінорежисер, мій приятель, вони теж воювали. Ми можемо припустити, що якби вони опинилися в подібній ситуації, то повелися б так само шляхетно.
— Розкажіть про ваш новий фільм, який ви, наскільки мені відомо, знімаєте за романом Ярослава Івашкевича.
— Так, я знову хочу звернутися до творчості цього письменника, який мені вже неодноразово давав багатий матеріал для екранізації. Раніше я зняв «Березняк», «Панну з Вілька», а тепер я хотів би втілити його твір «Татар-зілля», дія якого відбувається одразу після війни.
— Складається враження, що всі герої фільму, які не хотіли мовчати про Катинь загинули. Наскільки ця тема в Польщі була закритою? Як, поляки жили з тим?
— Польський народ презентований директоркою школи, котра каже, що незалежно від політичної ситуації вона мусить виховувати наступне покоління, і коли це покоління дозріє, то, можливо, як натякає у фіналі ця історія, з’явиться «Солідарність»... Що ж до висвітлення теми Катині, то було два аспекти. Перший — офіційний, з 1945 до 1989 року, згідно з яким вважалося, що злочин у Катині — це справа рук німців. З другого боку — після 1943 року у суспільства поширювалася думка про те, хто є справжнім винуватцем, і деякі родини отримали залишки особистих речей, документи тих, хто загинув у Катині. Також таємно з-за кордону привозилися праці еміграційних істориків, які писали про це. Усвідомлення винуватців весь час у суспільстві було.
— Мені здається, що цей фільм треба завершити. Якщо не панові Вайді, то його учням. Справа в тому, що постанова ЦК ВКП(б) має два пункти. Ми у фільмі побачили наслідки першого — розстріл 14 000 офіцерів з концтаборів військовополонених. Але 7500 військових, які сиділи у тюрмах України та Білорусії, опинилися поза кадром, хоча у них така сама історія. Також сотні тисяч дружин офіцерів і багато цивільних поляків були відправлені до таборів, де вони вмирали, сиділи 8—10 років. Молоде покоління має про це знати.
— Безперечно, можна робити фільми, які продовжили б цю тему, в різних напрямках. Наприклад, можна показати політичні лаштунки, те, що відбувалося поза безпосереднім виконанням цього злочину, дії керівників, хто приймав рішення, хто давав накази, і це було б надзвичайно цікаво. Таким чином можна було б зняти продовження. Але то вже питання не до мене. Я б уже хотів розпрощатися з темою Катині, війни і взагалі з темою трагічного минулого. Це вже завдання наступних поколінь.
