До вчорашнього дня багато з міжнародних аналітиків ставилося з великою долею фаталізму. Вчора увечері (за київським часом) у Нью-Йорку міністри закордонних справ країн-членів Ради Безпеки ООН заслухали черговий звіт голів групи міжнародних інспекторів ООН — Ганса Блікса і МАГАТЕ — Мохаммеда Ель-Барадея про результати інспекцій в Іраку. Сподівання на цю доповідь були різними відповідно до різних початкових установок. Сполучені Штати і Велика Британія не приховували, що розцінюють звіт інспекторів як критичний, після якого має бути ухвалена резолюція Ради Безпеки ООН. Вашинтон і Лондон ніколи також не приховували, що ця резолюція повинна схвалити застосування сили проти режиму Саддама Хусейна, який не бажає роззброюватися. Представники російського істеблішменту напередодні звіту інспекторів і його обговорення в ООН запевняли, що розглядають сам звіт виключно як проміжний. Німеччина, яка зараз головує в Раді Безпеки, підтверджувала, що виступає проти силового розв’язання проблеми. Франція, яка вважається чи не найбільшим опозиціонером позиції Вашинтона, не робила після тристоронньої заяви лідерів Франції, Німеччини і Росії жодних різких заяв, натомість розповсюдила в ООН так званий non-paper (неофіційний документ до обговорення), в якому робиться акцент на необхідності продовження місії інспекторів. Євроатлантичний розрив напередодні обговорення звіту лише посилився — Рада НАТО вкотре не змогла знайти консенсус між позиціями «розкольників» Франції, Німеччини і Бельгії, які виступили проти негайної військової допомоги Туреччині з побоювань, що це може спровокувати війну, і Сполучених Штатів та самої Туреччини. Навколоіракська полеміка вже привела до формування, як вважають, нового ситуативного альянсу Франція—Німеччина—Росія. Але висновки про розкіл західного чи атлантичного співтовариства, про наростаючий антиамериканізм тощо можуть виявитися дуже передчасними.
Почати можна з того, що експерти і дипломати з середовища ООН з самого початку не радили сприймати чергову доповідь Блікса і Ель-Барадея як щось кардинально нове з огляду на те, що вони обидва завжди давали досить обтічні оцінки ситуації. Навряд чи, стверджувалося, керівники груп інспекторів визнають, що Ірак недостатньо співпрацював з ними, або що місія інспекторів провалилася. Французькі пропозиції щодо збільшення чисельності інспекторів, надання їм тривалiшого часу і більших можливостей, попри всю опозицію Вашингтона і Лондона, мають багатьох прихильників, і можуть бути реалізовані тією чи іншою мірою. Войовничі заяви міністра оборони США Дональда Рамсфельда про те, що Сполученим Штатам не обов’язково чекати резолюції ООН, щоб розпочати операцію, навряд чи варто сприймати надто близько до серця, оскільки йдеться далеко не про легку прогулянку. І до планів Вашингтона серйозні проблеми міжнародних відносин аж до конфліктів з союзниками не входять так само, як і до планів його союзників та партнерів (зокрема, Росії).
Цілком очевидно, що за рік до виборів, маючи проблеми всередині країни (зокрема, каскад скандальних банкрутств, починаючи з Enron і супутніх проблем), адміністрація Джорджа Буша докладе всіх можливих і неможливих зусиль, аби довести свою ефективність на фронті війни з міжнародним тероризмом. Немає значення, що в ході цієї війни непомітно змінилися цілі — полювання йде вже не на невловимого бен Ладена, але на Саддама, який дійсно є далеко не ангелом. Пропагандистська машина поки що досягає мети — більшість американців переконані, що нової війни в Затоці уникнути не вдасться (можливо, завдяки небувалій свободі преси). До того ж задній хід розкручуваній операції давати пізно хоча б з фінансових міркувань.
Цілком очевидно також, що в «старій Європі» свідомі передусім того, що в разі серйозного конфлікту в Затоці саме Франція та Німеччина стануть бажаною метою для юрб біженців. Далі позиції Парижа і Берліна збiгаються далеко не до кінця. Німецьке керівництво переживає не найкращу внутрішню ситуацію, і антивоєнна риторика є також інструментом в нелегкій щоденній боротьбі. Париж насправді ніколи не відкидав можливості силового розв’язання — але виключно як крайнiй засiб. Оскільки проблема гіпотетичної загрози з боку Іраку існує, Париж пропонує її аргументовано довести.
Для цього пропонується подвоїти або потроїти число інспекторів (зараз їх 110 по лінії ООН і 9 — по лінії МАГАТЕ), залучити кваліфікованих митників і спеціалістів з аудиту, щоб дослідити можливість отримання Іраком товарів військового чи подвійного призначення, задіяти іще один літак- розвідувальник (французький, німецький або російський). Про те, що представник Франції в Раді Безпеки може застосувати вето, поки жодного разу не йшлося, і у західних експертів виникають серйозні сумніви з цього приводу.
Росія теж виступає за те, щоб надати більше часу інспекторам, за досягнення роззброєння Іраку мирними засобами. Росія, як і Франція, має чималі інтереси в можливостях нафтового бізнесу в Іраку, але навряд чи вони здійсненні за Саддама (зокрема, нещодавно Ірак розірвав угоду з Лукойлом). Росія вкрай зацікавлена у нормальних відносинах зі Сполученими Штатами і налагодженні торговельного, інвестиційного, науково-технологічного обміну з ними. І це теж не дає змоги прогнозувати націленість Москви на конфронтацію. До того ж без підтримки США Росія навряд чи зможе реалізуватися як велика держава. Очевидно, що за необхідності Москва надасть усю можливу підтримку США, — питання лише в тому, як це буде «упаковано». Поки що Москві вдається просто використовувати ситуацію на свою користь.
Протистояння, якщо його можна так назвати, триває не по лінії «мир — війна», а по лінії «односторонні дії — світове співтовариство». Адміністрація Джорджа Буша, схоже, надто захопилася ідеєю «Америка понад усе», де думці інших просто немає місця, і саме це викликає найбільше роздратування дуже багатьох. І час, протягом якого вестимуться дипломатичні консультації з приводу ухвалення того чи іншого проекту резолюції Ради Безпеки ООН, буде насправді використано для зглажування гострих кутів, знаходження можливостей для наближення позицій і переконання. Для операції у Затоці потрібні аргументовані докази, для уникнення ускладнень між європейськими і арабськими країнами потрібне чітке визначення реальної спільної загрози. Ще можливі зміни в планах самої операції — адже потрібно визначитися з тим, яку мету вона може переслідувати, — усунення від влади Саддама, усунення загрози застосування зброї масового знищення чи щось іще. Ритуальні танці на цьому ще не закінчилися.
