Цього року вітчизняна мистецька спільнота, та й усі люди, небайдужі до нашого культурного спадку, відзначали 130-річчя з дня народження видатного українського скульптора та художника Олександра Архипенка. Тому пропонуємо нашим читачам розвідку київського мистецтвознавця Олега СИДОРА-ГІБЕЛИНДИ про творчість митця.
Вигулькнула з-за повороту злякана рука, мовби благально сіпнувшись просто на наших очах. Ціпок — багор? — що виростає просто з прободенного тіла, стриміє в небеса. І тоді вже не гріє душу ані злота куля, вишикувана по діагоналі, ані химерний хрест за нею. Волання знедоленої персони перекриває усі вибрики довкола. Між іншим, сповиті м’якою зеленню, до якої треба спуститися на кілька сходинок з головної вулиці. Та перший акцент, що впадає в очі — саме цей, а потім його вже й позбутися непросто, хоч далі бачимо королів та поетів.
Кошмар, видіння? Аж ніяк. «Гондольєр», скульптура Олександра Архипенка, 1914 року. Між іншим, в центрі американської столиці — у саду скульптур, розташованому в районі смітсоніанівських скарбниць, саме напроти галереї Хіршхорн. Поруч із Генрі Муром, Максом Ернстом, Осипом Цадкіним.
А от на батьківщині його творів разюче мало. У нас як ставлять пам’ятники, то політикам (а ще їхнім кицькам), і їм же поспішають присвятити меморіальні дошки. Інші — у довгій черзі. Poor Ukraine...
Це видається тим більш досадним, що Архипенко — чи не єдине, разом з довженковим, конвертоване українське ім’я у світі. (Маніяки та футболісти не рахуються). Інші — або не дуже українські, або світові абсолютно не цікаві. Зате жодна історія мистецтва ХХ століття не обходиться без нашого скульптора — щоправда, вперто називаючи його «russian». Розкриваєш навмання книгу про болгарина Ніколая Абрашева, на тобі, на чільному місці, кавалок чужої біографії: «в Берлине се запознах с Александър Архипенко, беше се оженил зе немкиня». За кілька сторінок — про дружбу його з — не ким попало, а Дмитрієм Тьомкіним, автором музики до вестернів та «Аліси», котрий виявляються був і його сусідом у Нью-Йорку. Звідки до вищезгаданого Вашингтона — якась година- дві їзди потягом. Тісний світ, людоньки.
У тому самому місті наш земляк взагалі то мав би бути представлений як мінімум двічі — автором пам’ятника Шевченку — про що йшлося на початку 60-х. А проте митець уже був у літах, та й норов мав ще той. Почувши про конкурс (зорганізований, щоб ви знали, урядом США), розлютився не на жарт: який ще там конкурс? для мене?! От і вибрало журі не такого іменитого, та вправного і головне — згідливого Лео Мола, який виліпив Кобзаря молодим і пафосним — просто яппі в сюртуку, а не Кобзар; такий би і Бузині припав до смаку. З іншого боку, шевченків образ, створений Архипенком у станковому форматі, видається нам не менш спірним — у якості пророка, позначеного майже злістю. Свариться пальцем на когось цей пророк, мурашки поза шкірою у глядача.
Архипенко також — чи не єдиний у світі сучасний митець, якому присвятили дві своїх дуже різних, навіть за поглядами — діаметрально протилежних статті двоє найбільших поетів минулого, вже минулого! — століття. Це Гійом Аполлінер та Микола Вороний. Перший писав про українського митця неодноразово, знаходячи у нього — 27 річного! —«талант», «чистоту форм», «внутрішню, природню гармонію», та не забуваючи і про релігійні джерела його творчості. (А водночас якийсь київський газетяр обізвав земляка «фігляром» і «кривлякою»). Другий — півтора десятка років потому — протиставив його творчість «розбещеності футуристичних елементів», принагідно відзначивши «пластику отворів», яка і тепер є візитною карткою Архипенка. До цієї когорти можна додати Віталія Коротича, з легкої руки якого на Україні в середині 80 х вийшов у світ першийміні-альбом класика, що є нині бібліографічною рідкістю.
Усього переліченого явно не досить, аби назвати Архипенка «баловнем судьбы» —як назвали його в одному з київських журналів, але визнання він отримав таки за життя і навіть в не надто біблійному віці. Інша річ, що цьому передувала довга вервечка злигоднів, поразок, копнів долі. Був час, на вулиці ночував у Парижі, просто неба. Архипенко охрипенко... Потім, аби вижити, хапався за усяку роботу, що дало привід Родченку (Німеччина, 1922-й) — митцеві іншого покоління, позбавленого сантименту, ядуче покепкувати з колеги: «Архипенко робить жахливу пошлість, якісь vase femme...». А його виступ на Венеційській бієннале 1920 р. спричинив несусвітній скандал. За словами Святослава Гординського, «кардинал і патріарх Венеції Ля Фонтана закликав вірних бойкотувати виставку, мовляв, митець там спотворює створену Богом подобу...». Це за наших часів подібні історії тільки роблять промоцію автору — колись вони кидали на нього тінь, бо слово «репутація» чогось вартувало.
У нас, у Києві — де митець власне народився — у родині університетського механіка, завідуючого лабораторіями та фізичними кабінетами, віднедавна існує «пам’ятник ідеям Архипенка», та, дарма, що в центрі міста (з Америкою краще не порівнювати), а не кожен, хто щодня буває на площі Льва Толстого, здогадається зиркнути під банківську арку, аби помилуватися цікавущою роботою Анатолія Валієва. А ще у нас відзначили черговий його ювілей у Національному художньому музеї конференцією, його творчості присвяченою, де виступили з три десятка науківців (найінтригуючіша доповідь — у Бориса Лобановського: «Таємниця дірки бублика») — та виставкою, що прийшла до нас із маленького німецького містечка, де Архипенка люблять та цінують. (Отак, і ніякої Америки не треба). У нас, одначе, до тої дати випустили серію календариків з малюнками класика, якими так зручно користуватися в якості закладок у книжках. До того ж ню, око пестить нівроку. Що ж, і те хліб. Сади скульптур у нас не скоро з’являться... Ми всі трішечки «охрипенко».
Аби не закінчувати такою зручною, але зовсім не втішною нотою песимізму, зазначу ще раз приємну «тісняву світу». Архипенко з Довженком були, виявляється, знайомі. І старший навчав молодшого малюнку, про що останній завжди пам’ятав — вже навіть працюючи над анти-авангардовою «Поемою про море» (яка, пам’ятаємо, об’єднала українців та їхніх симпатиків на бієннале цьогорічнів). Але режисер і тоді визнав, що художник навчив його «бажанню уникнути зовнішньої точності в мистецтві, яка лише одна вважалася легко зрозумілою робітникам та селянам».
Яка мораль з цієї оповідки? Та ніякої. Те, що генії знаходять між собою спільну мову — радше виняток з правила. А, однак, приємно усвідомлювати, що це таки відбулося з двома українськими геніями. Підкреслю: на сьогодні єдино конвертованими у світовому мистецькому просторі.
