Можна лише дивуватися вмінню української влади, незалежно від партійних кольорів, потрапляти в цікаве положення. У пориві демонстрації добрих почуттів до великого за територією сусіда вона готова на все, навіть не помічаючи, як цей сусід у братському пориві розставляє символічні й справжні пастки. А потім розповідаємо народові напередодні виборів, як, на відміну від попередників, добре дружимо, дедалі ширше відкриваємо кордони, щоб жилося краще й веселіше.
Невже пан Льовочкін під час свого візиту до Москви для підготовки зустрічі двох президентів не знав, що партнери запропонували відзначити ювілей автопробігу на приз Миколи Кривавого, як називали останнього російського царя більшовики, й про що так терміново забули їхні нинішні українські послідовники й союзники Партії регіонів. Звісно, керівник адміністрації нашого глави держави чудово про це знав, але погодився, щоб його шеф у такому антиукраїнському по суті заході брав участь. Це що? Свідома демонстрація стану манкуртів чи спроба в черговий раз догодити російським партнерам, які до подібних символів дуже чутливі й вимагають за свої гроші демонстрації пошани до них. Напевно, й одне, й друге. Адже філософія нинішньої влади полягає в тому, що народові потрібні подачки, особливо напередодні 31 жовтня. Буде гречка чи інша крупа в пакетах, гальванізація ностальгічних спогадів і нечіткі натяки на непорушну дружбу й з правильною ціною на газ, й потрібні голоси будуть. А там хоч трава не рости, крива якось вивезе. А відчуття власної гідності своєї країни? Так за це в Москві по плечу не поплескають і на поступки не підуть. Нематеріальне це відчуття.
Коли спостерігаєш за телевізійною картинкою спільного руху президентів дорогами двох країн, виникає дивне відчуття повторення пройденого. Почати з того, що для демонстрації досягнень вітчизняного автомобілебудування вибрали явно не ту модель. Хоча автомобіль ГАЗ-М-20 автозаводу Горького, тоді ім. Молотова, і був названий «Перемога», сам вождь і вчитель світового пролетаріату тов. Сталін так не вважав. Оглянувши його в Кремлі й посидівши в його салоні, він, як кажуть, задумливо промовив: «Це далеко не перемога». Автомобіль значною частиною був наслідуванням уже досягнутого в світовому автомобілебудуванні. У першу чергу, копіювалися німецька машина «Опель Капітан» і передвоєнні випуски машин фірми «Дженерал моторс», постачені до СРСР за ленд-лізом. Хоча певні новації радянські інженери в модель внесли, що забезпечило її успіх у період подальшого десятирічного випуску. Тим паче що альтернативи у радянських автоаматорів все одно не було. Хіба що перший випуск «Москвича» практично повністю скопійованого з іноземних моделей.
Просто напасть якась. Російські президенти весь час демонструють прихильність до вітчизняних ретроавтомобілів. Путін — до «Волги», Медведєв — до «Перемоги». Їм це треба для своїх внутрішніх цілей, а нашому Президентові чого впрягатися в цю колісницю?
Пошук відповідей, як завжди, розпадається на чинники внутрішні й зовнішні. Причому для двох учасників цього дійства. Рейтинг Партії регіонів неухильно падає, що, певною мірою, має об’єктивний характер. Розраховувати лише на адміністративний ресурс не доводиться, хоча з Києва до обласних організацій, як то кажуть, надхмарні цифри планів щодо поданих голосах надходять. Дещо при підрахунках скоригувати вдасться, особливо в південно-східних областях. Проте до певних втрат треба готуватися. Тим паче, що в тилу неухильно збільшує свій рейтинг Сергій Тігіпко. Тому стоїть завдання принаймні їх мінімізації. Найкраще, як вважають піар-технологи біло-блакитних, це зробити гучними зовнішньополітичними акціями, демонстрацією того, чого насправді або немає, або присутнє в мінімальному обсязі.
Що ж є в активі? Поки після харківського пакту нічого особливого. Як сказав прем’єр-міністр Микола Азаров на телешоу Євгенія Кисельова, український уряд наполегливо добиватиметься перегляду газових угод. «Ми ставимо перед собою завдання переконати росіян переглянути цю вкрай невигідну угоду й наполегливо працюватимемо з Росією», — заявив він. При цьому прем’єр підкреслив: «Ми не затиснуті в часі, й у нас з’явилися козирі для переговорів».
Намір похвальний, от лише практично важко здійсненний. У Москві неодноразово заявляли, що вигідні для них документи ревізувати не збираються. І не лише з упертості чи бажання ще більше затягнути газовий зашморг, а тому що побоюються ефекту доміно. Адже й інші споживачі російського газу можуть зажадати того самого для себе. Відомо, що перегляду вимагає Болгарія й інші балканські країни, та й німецькі партнери теж висловлювалися неодноразово в тому ж дусі. До того ж, заява про те, що немає для української сторони пресингу часу, вельми смілива. Якраз часу у наших перемовників обмаль, весна наступного року все ближче, й підвищення цін на газ неминуче, а з ним і очевидні економічні й електоральні втрати. Щось наш міністр Юрій Бойко заявляв про можливе будівництво в Одесі заводу зі зрідженого газу й тим самим придбання козиря на переговорах з Газпромом, але тема якось затихнула. А поки Румунія, Болгарія й тепер Угорщина вже домовилися з Азербайджаном про таку співпрацю й будівництво відповідних заводів у Грузії й Болгарії. А нам, наразі, азербайджанського газу може й не вистачити, інші перекупили. І козир з наших рук у черговий раз вислизнув.
Російський президент Дмитро Медведєв оголосив, що увечері після перебування в Глухові забере Віктора Януковича до Росії. «Ми говоритимемо про економіку, соціальну сферу, про гуманітарну співпрацю. Говоритимемо, як нам зробити життя наших людей спокійнішим, багатшим, нормальнішим». Зі свого боку, наш Президент як приклад можливої співпраці Росії й України навів проекти, пов’язані з Олімпіадою Сочі-2014 та Чемпіонатом Європи з футболу 2012 р. За його словами, «тут є дуже багато інфраструктурних об’єктів», роботу над якими можна було б вести спільно. Навряд чи це потішить ті українські фірми, які займаються інфраструктурою Чемпіонату з футболу. Грошей не так багато, й додаткові конкуренти їм не потрібні. Те саме стосується й Сочі. У Росії йде така боротьба за олімпійські гроші, їх уже давно розпиляли, й на українських партнерів-конкурентів ніхто не розраховував. Швидше за все, це залишиться просто декларацією. А потім політики киватимуть головами й розповідатимуть нам про втрачені можливості двосторонньої співпраці.
У листопаді в Москві має відбутися засідання міждержавної комісії Росії й України. Дмитро Медведєв і Віктор Янукович не приховували, що головною метою їхньої зустрічі в Завидово є саме підготовка листопадової зустрічі в Москві. «Погоджена вже дата наприкінці листопада. Ми готуватимемося до цього. Звісно, величезний спектр питань є, тому що наші економіки взаємодоповнюють одна одну», — сказав Віктор Янукович. У чому це доповнення, залишається незрозумілим з часів Леоніда Кучми. Розмов багато, а пуття немає. Хоча за нинішньої влади з’явилася реальна загроза поглинання найважливіших українських підприємств російськими. Невже про це казав наш Президент: «Щодо цілої низки галузей треба приймати серйозні рішення. Ми готові. Питання є, але вони залежать від нашої з вами політичної волі. Ми повинні, як то кажуть, один раз стукнути кулаком». Це по якому столу? Навряд чи в Завидово...
І ще одна проблема, яка поки ніяк не вирішується, незважаючи на декларації. Кордони двох країн. Багато говорилося, що вони погоджені, прокладені на картах, обіцяли розпочати демаркацію на місцевості, але справа не йде. Неврегульованість цієї проблеми — проблема, що заважає євроінтеграційного процесу для України. І Москва це чудово розуміє, от і гальмує його під будь-якими приводами, а часто не утрудняючи себе ними. До цього належить і проблема розмежування Керченської протоки. Нещодавно прес-служба російського МЗС оприлюднила думку міністра закордонних справ Сергія Лаврова з цього питання. «Можна дуже довго сперечатися, чим була та лінія, яка була нанесена на карти колишнього Радянського Союзу посередині Керчь-Єникальського каналу». Лавров повідомив, що російські архіви свідчать, що вона наносилася «не для того, щоб позначити адміністративний кордон, а виключно для зручнішого ведення господарської діяльності в цій акваторії». Тим часом, міністр зауважив, що в головному позиції Києва й Москви збігаються: «Наші позиції полягають у тому, що ми хочемо, щоб обидві країни вільно користувалися Керчь-Єникальським каналом, спільно розробляли тут свої інфраструктурні, економічні й інші проекти».
Як завжди, в головному є згода, а от про деталі домовитися не виходить. Узагалі, словесна еквілібристика за очевидними фактами російської дипломатії навіть заслуговує на пошану. Як розуміти, що нанесена на радянських картах розмежувальна лінія не була адміністративною. Не було такого поняття в СРСР. Хоч яка була УРСР, але формально в неї був адміністративний кордон, зокрема, й у Керченській протоці. І безглуздість спростування цього факту розуміють і в Москві, але продовжують вдавати, що не розуміють очевидного. От би й грюкнув наш Президент кулаком. Не в прямому, а в переносному розумінні. Зайняти в цьому й інших пограничних питаннях твердішу позицію, тоді й у Москві говорили б інакше. Урешті-решт, йдеться про територіальну цілісність держави, а він її гарант. От би й гарантував. До того ж, проблема Керченської протоки й Азовського моря має цілком очевидний економічний аспект. Про нього нагадав Сергій Лавров, коли сказав про спільну розробку проектів. Так і нам слід подумати про інтереси Криму, Запорізької й Донецької областей. Можна домовитися про механізм, можливо пільговий, проходження суден під російським прапором в азовські порти. Можливо знайти взаємоприйнятне рішення й для інших економічних проблем, максимально врахувати інтереси нашого сусіда, але кордони — це святе. І тут жодних поступок бути не може за визначенням. І чим твердіше ми стоятимемо на такій чіткій позиції, тим швидше знайдемо на переговорах рішення, безумовно, складної, але цілком вирішуваної проблеми.
І не треба для цього брати участь у автопробігах, що нікуди не ведуть. Незабутній Остап використовував для своєї вигоди нехлюйство радянських чиновників і кампанійщину під гучними гаслами, що розгорнулася в країні. Чим закінчився автопробіг «Антилопи гну», відомо. Йдемо шляхом великого комбінатора?..
