Належної історичної, юридичної, моральної оцінки, як відзначається у зверненні, «такій соціальній катастрофі в історії нашої Вітчизни, якою був голод 1932—1933 рр., гідного щорічного вшанування його незлічених жертв...», мабуть, нам ще доведеться почекати. За різними даними загинуло від 7 до 10 мільйонів наших співвітчизників — досі не може не вражати, м’яко кажучи, неузгодженість в цифрах; не забуваймо і Голодомори 1921–1923 рр., 1946–1947 рр. — кількість загиблих вимірюється як мінімум двома мільйонами людей.
По-перше, неприємно вразили такі факти: заздалегідь було заплановано виступ Президента України Леоніда Кучми на сесії ВР України, й саме це мало б підняти на високий рівень процес обговорення Звернення парламенту... Проте виступ не відбувся. Напівпорожня сесійна зала (представники лівих фракцій взагалі демонстративно проігнорували це зібрання) наводила смуток. Під час виступу від уряду віце-прем’єра з гуманітарних питань Дмитра Табачника і від парламенту — народного депутата Геннадія Удовенка уважно слухали доповідачів лічені десятки депутатів з, нагадаємо, 450- ти. В чому річ? Звичайно, демонструвати ораторське мистецтво на мітингах легше і приємніше. І багато хто з відсутніх депутатів це постійно робить. В даному ж разі вимагалося інше: уважно і зосереджено сприймати аргументи. Цього, нажаль, не сталося.
Так, необхідно засудити і визнати Голодомори в Україні і на світовому рівні, але ж і сама наша держава повинна визначитися. Голова київської організації товариства «Меморіал» Роман Круцик відзначив: «Вже сьогодні Верховна Рада мала приймати б не звернення, а закон про визнання голодомору геноцидом. На наш сором, на сором нашого парламенту, в той час, коли факт геноциду в Україні визнав Конгрес Сполучених Штатів Америки, парламент Канади й навіть Данії, ми далі говоримо якусь напівправду. Навіть не хочуть брати приклад з європейських держав. Візьмемо ті ж США, які вибачилися за рабство перед всією Африкою; Квасневський, Шрьодер перед євреями, Папа Римський за злочини інквізиції. Ми все ж таки не хочемо сказати правду про ті злочини і злочинців, які чинили геноцид і репресії проти українського народу. Ці дії держави, чи, точніше, їх відсутність, говорять про знання історії України на рівні 4-го класу радянської школи. Не давши оцінки тоталітарному минулому, ми не зможемо рухатися вперед, ні в економічному, ні в політичному плані. Це зробили прибалтійці, поляки, чехи, і вони сьогодні розвиваються вже в об’єднаній Європі».
У своїй доповіді Дмитро Табачник сказав: «В ті трагічні роки Україна не дорахувалася від 10 до 25% свого населення, втрачаючи його по 25 тисяч людей на день, по 1000 — в годину, по 17 — щохвилини». А от на думку члена фракції КПУ Івана Герасимова, «в 1932—1933 рр. був голод, визваний природними обставинами, але не було голодомору». Таке чи то невігластво, чи то цинізм складно коментувати.
