Коли навесні 1847 р. відбувся розгром Кирило-Мефодіївського братства, при арешті Миколи Костомарова був знайдений рукописний твір — «Книга битія українського народу» — один з найяскравіших документів української думки середини ХІХ ст., своєрідний маніфест «українського відродження» того періоду.
На жаль, «Книга...» «осіла» серед паперів царської охранки й за життя братчиків не була оприлюднена. Її знайшли у 1917 р. в жандармських архівах Петрограда, а вперше опублікували в 1921 р. у часописі «Наше минуле». Поширена думка, що автором «Книги...» є М. Костомаров. Саме під його іменем зазвичай публікують цей твір. Проте, очевидно, «Книга...» — колективне творіння братчиків.
Спочатку кілька слів про неї. У дечому вона нагадує «Книгу польського народу і польського пілігримства» Адама Міцкевича, в якій викладалася ідея польського національного месіанства. Відомо, що Шевченко непогано знав творчість цього видатного польського автора. Чи не він звернув увагу братчиків на вказаний твір? З приводу цього можемо дискутувати. Однак така гіпотеза видається достатньо ймовірною.
У «Книзі битія...» біблеїзм, власне, апеляція до біблійної символіки, своєрідно поєднаний з ідеями слов’янофільства. Знову-таки варто нагадати, що Шевченко і в ранній період своєї творчості, та й у пізніші роки, підтримував добрі стосунки з російськими слов’янофілами, друкував твори в їхніх виданнях. Водночас Шевченку був притаманний і своєрідний біблеїзм — звернення до біблійних тем, сюжетів та їхня відносно вільна інтерпретація. Корені такого біблеїзму можна шукати в українській традиції. Наприклад, подібне зустрічаємо у творах Г. Сковороди, які Шевченко добре знав. Г. Сковорода навіть вважав Біблію окремим символічним світом. Проте було ще одне джерело біблеїзму Т. Шевченка. Навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв, він чимало спілкувався з протестантами. Нагадаймо, що вчитель Шевченка Карл Брюллов належав до них. Шевченко навіть був за свідка під час вінчання К. Брюллова в лютеранській церкві. А, як відомо, протестанти велику увагу приділяли вивченню Біблії та її інтерпретації.
«Книга битія...» написана в біблійному дусі. Автор (чи автори) ніби імітують Біблію. У «Книзі...» викладається своєрідна історіософська концепція. На початку говориться, що Бог створив людей, поділивши їх «на коліна і племена», і кожному з них дав край для життя. Проте народи вчинили дві недопустимі речі. Перша — перестали вірити в єдиного Бога, почавши поклонятися різним богам. Друга — те, що відмовилися від рівності й завели в себе панів та царів.
Лише два народи, говориться в «Книзі...», виявилися досконалішими — євреї та греки. До євреїв сам Бог послав Мойсея. І вони повірили в одного Бога. Але євреї почали ставити царів — і це призвело до загибелі їхнього царства. Тут доречно пригадати Шевченкову поему «Царі» та його антицарські твори.
Інший народ, греки, відмовилися від влади царів. Прагнули бути вільними й рівними. Проте греки не пізнали Бога, а вигадували для себе богів, через що й попали в рабство до римських імператорів. Римська ж імперія розглядається як найбільш гріховна держава, бо тут правителі вважали себе богами. Мимоволі пригадується Шевченкова поема «Неофіти», де ця держава постає «імперією зла».
Бог, ідеться далі, послав для порятунку людства Ісуса Христа. Суть його вчення викладається таким чином: «І навчав Христос, що всі люди братія і ближні, всі повинні любить попереду Бога, потім один другого, і тому буде найбільшая шана од Бога, хто душу свою положить за други своя. А хто перший між людьми хоче бути, повинен бути всім слугою». Отже, християнство принесло правдиву рівність і волю.
Не маючи можливості протистояти християнству, імператори й пани почали приймати цю віру, перекручуючи її. «Таким чином зіпсували царі, пани та вчені свободу християнську», — читаємо в «Книзі...»
Далі йдеться про те, як європейці поставилися до християнської віри. Романські народи, прийнявши її, не зреклися королів та панів. Більше того — вигадали папу, який ніби має правити усім світом християнським. Краща ситуація була в німців. Тут відчувається симпатія авторів твору до протестантизму. Чи не є це впливом Шевченка, котрий часто спілкувався з німцями-протестантами й мав серед них друзів? Позитивно говориться про засновника протестантизму Мартіна Лютера, який, судячи з «Книги битія...», хотів відновити порядки, що існували в перші християнські часи. Проте німці так і не позбулися королів і панів.
У «Книзі...» негативно говориться про ідеологію Просвітництва: «І вимислили одщепенці нового Бога, сильнішого над усіх боженят, а той бог називався по-французьки егоїзм, або інтерес. ...І філозофи почали кричати, що то кепство — віровати в Сина Божого, що немає ні пекла, ні раю, і щоб усі поклонялися егоїзмові або інтересові».
Єдиний народ, який зберіг істинну віру в Бога та дотримується божих заповідей, це слов’яни. Правда, вони мають два лиха — незгоду між собою, а також «те, що вони, як менші брати, усе переймали од старших, чи до діла, чи не до діла, не бачучи того, що у їх своє було лучче, ніж братівське». Саме від німців слов’яни попереймали королів та панів. Та все ж їхні можновладці не є слов’янами. Переважно це — німці.
Дійсно, у той час значна частина слов’янських народів зазнавала германізації в Австрійській імперії, Пруссії та Саксонії. Щодо Російської імперії, то правляча у ній т. зв. династія Романових була тісно пов’язана з німецькими аристократичними родами. У жилах російських царів переважно текла німецька кров, а добру половину російської імперської еліти становили німці.
Тому, стверджується в «Книзі битія...», слов’яни потрапили в неволю до чужоземців. «Але не до кінця прогнівився Господь на племено слов’янське, бо Господь постановив так, щоб над цим племеном збулось писаніє: камень, його же не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла», — читаємо у творі. І ось цим наріжним каменем має стати Україна. У «Книзі...» звертається увага на українське козацтво. Воно розглядається як носій християнської свободи: «І день одо дня росло, умножалося козацтво, і незабаром були б на Україні всі козаки, усі вільні та рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного...» Певно, не треба нагадувати, що чимало творів Шевченко присвятив оспівуванню козацтва.
Проте, говориться далі, поляки й москалі знищили козацтво. Та Україна не вмерла: «Не пропала вона; бо вона знати не хотіла ні царя, ні пана, а хоч би і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі, і хоч з української крови були ті вирідки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий Українець хоч будь він простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятати одного Бога Ісуса Христа...»
Закономірно, саме Україна має порятувати слов’янщину і увесь світ: «І встане Україна з своєї могили і знову озветься до всіх братів своїх Слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа... І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі Слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, него же не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла«».
Ось так виглядає історіософська концепція «Книги битія...» Формально вона є християнською. А насправді далекою від християнської ортодоксії. Це християнський єретизм, зрощений на українському ґрунті, де український народ розглядається як народ-богоносець. Показово, що одна з поем Шевченка, де проповідуються подібні слов’янофільські ідеї, іменується «Єретик». А її герой, Ян Гус, котрого звинуватили в єретизмі, трактується як один з найбільших героїв слов’янського світу.
Звісно, історіософська концепція «Книги битія...» може видатися спекулятивною. Але чи не були спекулятивними, наприклад, історіософські погляди видатного німецького філософа Г.-В.-Ф. Гегеля, де вершиною розвитку поставав германський світ? Це був період творення національних месіанських міфів. Інша річ, що месіанські погляди Гегеля видавалися більш логічними, обґрунтованими.
Варто звернути увагу на кілька засадничих ідеологічних моментів «Книги битія...» Однією з головних у ній є ідея консерватизму. У творі ставиться акцент на тому, що не варто бездумно сприймати нововведення. Необхідно зберігати витокові традиції, якими, за «Книгою...», є віра в єдиного Бога, а також існування свободи й рівності.
У «Книзі битія...» негативно оцінюється розвиток товарно-грошових відносин в Європі періоду Нового часу: «Англичане клялись золоту і мамоні, а другі народи так-же своїм ідолам...» У «Книзі битія...» засуджувалася не лише ідеологія Просвітництва, а й також Велика Французька революція. Остання — через те, що дала несправжню свободу. Справжня ж свобода мусить ґрунтуватися на Христовій вірі.
Своєрідність концепту консерватизму в «Книзі битія...» у тому, що він поєднувався з концептом свободи. Хоча поняття свободи, волі тут не визначається, однак зрозуміло, що це свобода, яка не визнає правителів і ґрунтується на абсолютній рівності, а її реалізаторами є українські козаки.
Консерватизм водночас поєднується зі слов’янофільством. Однією з бід слов’ян вважається те, що вони нерозумно роблять запозичення від інших народів, полишаючи свої традиції. У результаті цього ними керують чужинці, зокрема німці. У «Книзі...» присутні антинімецькі мотиви. Саме німці обвинувачуються в бідах слов’ян.
Указані ідеї «Книги битія...» зустрічаються в поезіях Шевченка, передусім у творах періоду «трьох літ». Ці твори передували створенню Кирило-Мефодіївського братства, і не виключено, що думки, озвучені в них, потім використовувалися при написанні «Книги...»
Так, у російськомовній поемі «Тризна» Шевченко говорить про своє неприйняття просвітницької ідеології:
«И тот, кто мыслит без конца
О мыслях Канта, Галилея,
Космополита-мудреца,
И судит люди, не жалея
Родного брата и отца;
Тот лжепророк!
Его сужденья —
Полуидеи, полувздор!..»
Поет намагається сказати, що механічне сприйняття та накопичення знань без опори на моральні засади веде в нікуди. Такі погляди ніби перекликаються з ідеями шевченкового сучасника, українського філософа Памфіла Юркевича, котрий вважав, що людина повинна сприймати ті знання, які відповідають її моральному й божественному єству. Тому Шевченко з великим скептицизмом ставився до західноєвропейської, «німецької» мудрості. У поезії «І мертвим, і живим...» знаходимо такі слова:
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані Раю.
Немає й Бога, тілько я!
Та куций німець узловатий...
Він, як і багато слов’янофілів, ладний бачити у німцях, власне, німецькій політичній еліті, чи не головну причину слов’янських бід. У поемі «Єретик» стверджується, що саме німці розділили слов’ян, посіяли серед них незгоду:
Отак німота запалила
Великую хату. І сім’ю,
Сім’ю слов’ян роз’єднала
І тихо, тихо упустила
Усобищ лютую змію.
Полилися ріки крові,
Пожар загасили.
А німчики пожарище
Й сирот розділили.
А в поезії «І мертвим, і живим...» Шевченко звинувачує німців навіть у тому, що вони господарюють на козацьких землях:
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить...
Такі закиди, можливо, видаються дещо дивними в устах Шевченка. Адже, як зазначалося, він, перебуваючи в Петербурзі, спілкувався з німцями. А його найкращим другом був німець Віллі Штернберг. Проте це не завадило йому дати слов’янофільську інтерпретацію німецьких впливів.
У своїй поезії Шевченко, як і автори «Книги битія...», постає прихильником консерватизму. Образно цей консерватизм він висловив таким чином:
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Шевченко обережно ставився до новацій. Однією з центральних тем його творчості є протиставлення традиційного і цивілізованого суспільств. Варто мати на увазі, що в царській Росії, зокрема в Україні, у той час йшло поступове руйнування аграрного суспільства і становлення нового («цивілізованого») індустріального суспільства. Це був непростий процес, який супроводжувався болючими рецидивами. До того ж в Україні він не виявлявся в «чистому» вигляді, часто зводився до конфлікту, з одного боку, між «природним» селом, носіями традиційної культури, а з другого, носіями панської культури та представниками імперської влади. У таких умовах діячі української культури, в т. ч. й Шевченко, змушені були займати консервативні позиції, захищаючи своє рідне. Тим більше, що такий консерватизм мав тривалу традицію в українській суспільній думці. Можна згадати Івана Вишенського або ближчого Шевченку за часом Сковороду. Останній свідомо протиставляв «город багатий» природній простоті.
У Шевченка конфлікт «цивілізації» і традиції нерідко набирає образної форми. Через багато його творів проходить тема покритки. Це якщо не центральна, то одна з центральних тем Кобзаря. Цій темі присвячена популярна поема «Катерина», поеми «Відьма», «Наймичка», низка інших поетичних творів. Ця ж тема зустрічається і в прозових творах Шевченка. Вона, власне, зводиться до того, що проста селянська дівчина закохується в офіцера. Той її обманює, кидає. Вона вагітніє, стає покриткою. Загалом це типове в той час явище. Після постоїв військових у селах та містах України часто лишалися незаконнонароджені діти. А дівчата, що їх народжували, ставали паріями суспільства, не могли розраховувати на нормальне існування. Сама ж покритка сприймалася як аморальна людина, варта осуду.
Покритка в Шевченка — не просто явище, викликане «нерозумним коханням». Це суспільний феномен, який детермінований протиставленням традиційного та «цивілізованого» суспільств. Обманута дівчина, здебільшого, є селянкою, представницею традиційного суспільства, у той час офіцер, що обманює її, представник «цивілізації».
Таке протиставлення-конфлікт, наприклад, простежується в повісті «Наймичка», де читаємо наступне: «Поклон вам, грубые, простые люди! Вы бы своими распросами заставили ее (героїню-покритку. — П. К.) врать и, значить, вдвойне страдать, потому что она не рождена была выдумывать небывалые исповеди своего сердца. Она была простое, натуральное, умное и прекрасное дитя природы. Она полюбила всей чистотой своего сердца уланского офицера за красоту его и ласковые речи. И когда он, ею наигравшися, бросил, как ребенок игрушку, то она, неразумная, только заплакала и долго, до сих пор не может себе растолковать, как может человек божиться и после соврать. Для ее простой, девственной души это было неудобовразумимо. А между людьми более или менее цивилизованными это вещь самая простая. Это все равно, что взять и не отдать». Як бачимо, Шевченко вважає, що для цивілізованих людей аморалізм, зокрема обман, є звичною річчю. Це одна з причин його неприйняття «цивілізації».
Суспільним ідеалом для Шевченка є хутір — самодостатній та значною мірою ізольований від зовнішніх «цивілізаційних» впливів. Образ ідеального хутора, де люди ведуть розмірене, здорове життя, де діють у відповідності з традиціями й моральними нормами, зображений у повісті «Наймичка». А в повісті «Княжна» показано, як нерозумне слідування «здобуткам цивілізації» може призвести до трагічного руйнування хутора, цього «ідеального соціуму». У цій повісті навіть можна побачити передбачення трагедії українського Голодомору 1932—1933 рр.
Образ «ідеального» хутора зустрічаємо в інших авторів того часу. Пригадайте хоча б Гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки» чи деякі твори збірки «Миргород». А Пантелеймон Куліш, ще один член Кирило-Мефодіївського братства, навіть спробував витворити своєрідну «хутірну філософію».
Правда, було б неправильно бачити в особі Шевченка людину, яка відкидає все нове. Це далеко не так. Записи в його «Щоденнику», де він вітає технічні винаходи, використання ним особисто новацій у сфері образотворчого мистецтва свідчать про інше. Шевченко шукав розумне поєднання традиції та новаторства, коли й чужого научаються, але й свого не цураються. (Чи не таке розумне поєднання стало однією з причин «економічного чуда» й процвітання сьогоднішньої Японії?) Важливим моментом на шляху цих шевченкових пошуків і стала «Книга битія українського народу», до написання якої він, певно, приклав свою руку.
