ВИПІКАВ ДЛЯ НЕВІСТКИ ХЛІБ...
Невістка Олена пішла з дому третього березня, повернулася тільки на «мамин» день, а в середині червня з’явилася, щоб... забрати обманом найменшу дочку. Взяла наче погуляти — і з кінцями. І з того часу у хаті Чуриків настало пекло. Дмитро Адамович не може розказувати про це без сліз.
— Сашко щоночі прокидається: «Дідусю, дай молочка!» А сам голівку повертає на моє ліжко, де спала найменша онучка, наше сонечко, іскорка, Женька... «А де сестричка? А, мама вкрала!» — і плакати починає... Наталочка вчора морозиво їсть зі сльозами: «Дідусю, а де ж Женька наша? Ти їй морозива не купив...» Зі школи приходжу додому, онуки шепчуть: «Дідусю, а тато плакав...» А сьогодні вранці така біда знов була, така біда, через це й на роботу запізнився... Вже йшов у школу, коли жінка назустріч вискакує: «Адамовичу, а ви знаєте, що Олена цієї ночі ночувала у хаті недалеко від вас?» Син зірвався бігти, Женьку відбирати, і я за ним. Женьку взяв на руки — в очі заглядає, тулиться. Питаю, з ким хочеш бути, з мамою чи татом? «З татом і дідом!» Ні, кажу невістці, це ти обманом її украла, а ми не злодії! Забирай дитя з чужої хати, вези у Видричі до рідних діда й баби, а потім розбиратися будемо. Син сварився: «І що ти допоміг, навіщо втрутився?» Кричав, що відвезе і двох старших до Олениних батьків... Нічого, перешкварчить. Та він же помре без дітей!
Ми сидимо у холодному від негоди невеличкому кабінеті директора (він на екзамені) Поступельської школи, у якій Дмитро Адамович Чурик вже 16-й рік працює завучем. Його кабінет поруч, та як присів на директорське крісло, як почав ділитися своєю бідою, так вже й не зрушив. Його життєва драматична історія не є секретом не тільки для села (тут не сховаєшся), а й (через професію) для району. Усе село готове було поставити підписи, якби Чурики звернулися з заявою на невістку до органів влади. Не за те, що, кажучи по-народному, «пішла в блуд, шукати нагли на свою голову». А за те, що дітей покинула.
Заміж Олена вийшла у 15 років. Закохалася... Дмитро Адамович сам виглядів, або, як тут кажуть, «вигодував» двох синів. Сергій теж всього 21 мав. Тож засіли молоді на батьковій шиї, чи то пак зарплаті: у колгоспі звісно які заробітки. Тепер Дмитро Адамович каже, що він «винуватий, бо жалів її, бо прийняв невісточку за рідну дитину».
— Якби ж свекрухою був, може б, зліший був, підганяв до плити, до грядки. А то ж тільки свекор! — пробує гірко жартувати.
— Розказують, що і хліб ви пекли, і пелюшки прали...
— І пік, і прав. Олена усе по хазяйству уміє зробити, але мені було шкода: ще надто молода, ще напрацюється. Я й пироги спекти можу, і сини так готують, що не кожна жінка зуміє. Старший мій живе на Білорусі, то доярки, подруги дружини, завжди допитуються: «Коли Ростик вареники місити буде? Клич і нас!» А наша теперішня біда почалася, коли Олена задумала «на сезон» поїхати. Тоді старшій онучці, Наталочці, було рік і два місяці. Я сказав, що це не проблема, догляну! Вона ж на сезоні спробувала кращого життя, почали до нас різні чутки доходити... Ще й сина збивав, що це все плітки. Приїхала, прийняли: Сергій на заробітки у Росію подався. Сашко народився, а батько й не знав, до двох місяців його не бачив, і не було як дати знати. А там і Женька, іскорка наша, сонечко, улюблениця всієї сім’ї, на світ з’явилася!
І тут раптом Олена... закохалася. В іншого.
«НЕ ЗВУ ЇЇ ДРУЖИНОЮ»
Дмитро Адамович остався вдівцем у неповні 39 років. І коли він тепер каже про це Сергієві, про те, що виглядів його з братом i без мами, син відказує: «Але ж мені, тату, всього 28 років!»
— Я тільки тепер пізнаю як людину, вивчаю свого сина. Я думав, він зліший, а він грубуватими словами доброту прикриває... Що б мав чоловік зробити, переконавшись: те недобре, що люди про жінку кажуть, правда? А він простив. Я її, каже, тату, люблю. Він же ніколи на неї не сказав інакше, як «моя Лєна» або просто «моя».
Відносно любові Дмитро Адамович має свою теорію.
— Любов між подружжям — до першої дитини. Далі у стосунках переважає взаємоповага, мають бути терпіння і терпимість. А вся любов — дітям! Діти — святе. Це, якщо хочете, моє кредо.
Були і в його житті моменти, коли молода дружина, доки чоловік в Луцьку на сесії, забралася з Ростиком до батьків. Пожаліла, що «не за того» заміж вийшла. Повернулася, народився Сер гій. Але сімейна трагедія стала неминучою, коли, вважає Адамович, дружина «пішла у начальство»: стала завфермою, членом партії, закінчила технікум... Горілка пішла («Хто її придумав, хай би його костомахи з того світу повикидали!»).
— Ви знаєте, я не часто називаю її дружиною... Ось сказав вам: «моя благовірна» чи як інакше назву...
— А як її звали?
— Таня... У 34 роки покінчила життя самогубством, залишила записку: «через нещасну любов». Але причина, переконаний, в іншому: як завфермою, багато різних документів у п’яній компанії підписувала, надто в цьому обмані загрузла.
— А любов — щаслива чи нещасна, хто тепер визначить — була?
— Була. З жонатим чоловіком.
«ДІТЕЙ ГЛЯДІТИ ВАЖЧЕ, НІЖ КАМІНЬ ГРИЗТИ!»
Коли діти залишилися без мами, Ростя, як його називає батько, перейшов у четвертий, а Сергій — у другий клас. Молодого ще вдівця сватали, жінки обіцялися дітей глядіти.
— Сказав раз: хай би я рачки ліз від утоми, дітям мачуху не приведу. І своїм тепер кажу: замиряйтеся заради дітей!
Як йому було їх глядіти? Добре, що пожила ще мама, Євгенія, на честь якої, певно, не без впливу Дмитра Адамовича, названо найменшу внучку. Зміг закінчити у Києві курси іноземних мов, міг віддатися роботі, бо на його ж зарплату жили.
— Коли перший син поїхав на навчання, як же я суботи ждав! Аж заплакав, побачивши, що іде з автобуса додому.
Добросердний Дмитро Адамович прийняв у свою сім’ю і товариша Сергія по училищу.
— Каже, дружок у мене, сирота, не має куди їхати на вихідні. То і я з ним побуду. «Вези до нас!» — наказав. Доки не кінчив училище, був той сирота мені за сина. Хлопцям сумки придбаю — і йому. Немає у що взутися — пішов черевики купив. На канікули — з сином до нас, у армію теж ми його провели.
Правда, після армії сліди сироти, як каже Чурик, «затірялися». Нема вістей, не подає про себе знати, забувши (що ж, така людська натура), хто дав притулок у важкий час. Та й у колишніх його друзів часи настали нелегкі... Старшого сина, який був тоді на заробітках під Брестом, ще з одним односельцем затримали по підозрі у... вбивстві. Після одного зі свят у тому селі було забито до смерті теж поступельчанина.
— У нашого, — розказує батько, — було 100% алібі, досліджене потім по секундах. Але висидів Ростя в «сізо» сім місяців. Уявіть, чого це мені коштувало. Перший місяць від сліз світу не бачив, на людей не міг очей підняти. Ночами не спав, молився, хотів бодай комариком стати, щоб через щілину в камері сина побачити. Його звільнили у залі суду, і перше, що мене запитав: «Тату, ти вірив, що я не винен?» Хлопців підставили, але той, інший, якому дали 7 років, мабуть, побоявся назвати справжніх винуватців біди...
У батьківській біді Адамовича підтримала теперішня дружина старшого сина. Ростик не женився майже до 30 літ, взяв жінку з двома дітьми, зате...
— Сергій їздив до них навесні. Каже: тату, як вони гарно живуть! А Рості я наказав: ти дітям батьком не будеш, чужий. Але будь їм другом і ніколи не підніми на них руки. Хазяйство таке мають, хороші роботи. Невістка сміється: «Ростик жадный к земле. Все ему мало. Такие вы, хохлы!» — влаштоване життя хоч однієї дитини радує батька.
Тільки торік дідусь Дмитро віддав борги за лікування тепер вже 5-річного внука Сашка. У 5 місяців дитина мала такий бронхіт, що чотири місяці було проведено в Луцьку в лікарні. «Добре, що тоді освітянам по багато часу затримували зарплату. Я ішов у райвно, у райраду, випрошував частину заборгованого, позичав, де міг — і зразу відправляв на Луцьк!»
Коли невістка завіялася з дому, а потім викрала Женьку, люди в селі Дмитра Адамовича «поїдом їли»: знайди і віддай їй всіх дітей! Свати ж сварили дочку, наводили «на путь істинний» («Вертайся до дітей!»), а то теж почали казати: «Хіба не можна по-доброму дітей поділити?»
— А хіба діти — картопля? Одна бульбина тобі, інша мені? Я їх цими руками виглядів, — аж кидає на стіл, піднімає високо спрацьовані руки дідусь Дмитро. — Хто про дітей думає, як їм у розлуці? Вони ж укупочці звикли. Колись сваха у нас ночувала. А я всіх дітей з кількамісячного віку до себе на ніч забирав. Колиска престара біля ліжка, одна нога у стремені, щоб, ледь писне, погойдати... Вранці сваха каже: «Я нарахувала, що ви сім разів до малого вставали. І така кожна ніч?!» Певне, що кожна, бо жалів молодих, хай посплять, відпочинуть... А мені внуки не в клопіт, а у велику радість.
***
Недавно в одній з волинських газет Дмитро Чурик вичитав «магію для сім’ї»: якщо при вінчанні погасне свічка, потрібно тому з молодят, у кого це сталося, запалити її від іншої і свічками помінятися. Коли вінчалися Сергій та Олена, у нареченого випала з рук свічка й погасла. У церкві всі ахнули, зашепталися: погана прикмета, не на добре життя... Батюшка сказав свічку підняти, запалити від Олениної.
— А щоб помінялися — не сказав! Може, не знав?..
Втім, тепер його турбує одне: як воз’єднати онуків. І будьте певні, що він свого доб’ється.
