26 серпня Віктор Ющенко візьме участь у саміті СНД у Казані. Напередодні зустрічі відносини України з лідером Співдружності — Росією — залишаються напруженими. Спалахи протиріч в українсько-російських відносинах регулярно повторюються кожні два-три роки. Нинішня ситуація — не виняток. Знову йдеться про умови транзиту газу, ціни й обсяги поставок, участь або неучасть у проекті ЄЕП, умови торгівлі, режим перетину кордону, реформу інститутів СНД.
Не є таємницею, що тематика українсько-російських відносин надмірно заполітизована. Тому здається доречним, абстрагуючись від пошуку правих і винних, зрозуміти, що в нинішній полеміці відображає принципові розходження сторін, а що можна зарахувати до суб'єктивних деталей, які явно вкидають у пресу, щоб створити видимість «непереборних перешкод». Самі спроби драматизувати контекст двосторонніх відносин вельми цікаві і є вельми нехитрою політичною технологією. Якщо через деякий час після спалаху напруженості проблемні питання, подані як загроза безпеці країни, благополучно вирішують, стурбованій громадськості пояснюють, що уряд, здійснивши в ході переговорів героїчні зусилля, добився максимально вигідних умов, не давши проігнорувати інтереси українського обивателя.
СТАРІ ПІСНІ ПРО ГОЛОВНЕ
Перспективи погіршення відносин із Росією окреслилися ще в ході президентських виборів. Специфіка кампанії привнесла сильний революційний флер новій українській владі, на відміну від політичного режиму В. Путіна, ментальність якого спершу визначалася як «термідор з людським обличчям». Іншим важливим імпульсом було прагнення нової команди знайти форму пристосування до однополярного світу, в якому США відіграють домінуючу роль. Оточення В. Ющенка явно розраховувало на швидку реалізацію європейської перспективи України, а також переоцінило ступінь тиску США на російське керівництво.
У ході перших післявиборних прес-конференцій В. Ющенка і впливових фігур із його оточення були окреслені основні напрями, що підлягали перегляду. Вони містили уточнення параметрів участі в Єдиному економічному просторі (проте без відмови від продовження діалогу з Росією, Білоруссю та Казахстаном), ревізію норм українсько-російського Міжнародного газотранспортного консорціуму («готовність запропонувати нову схему»), уточнення угод про умови базування Чорноморського флоту РФ у Криму. Ці тези можна розцінювати як передумови для «системного торгу», покликаного посилити позицію української сторони з метою отримання вигідніших умов.
На відміну від інших представників владної команди, сам В. Ющенко висловлювався підкреслено гнучко, роблячи основний акцент на підтримці «добрих відносин із сусідніми країнами» та запевненнях на адресу російських і європейських партнерів, що як президент він гарантує стабільне та надійне транспортування енергоносіїв через українську територію (інтерв'ю газеті «Файненшл Таймс», 28 грудня 2004 р.).
Серед представників нової влади спочатку спостерігався різнобій оцінок і підходів. Націонал-демократи висловлювали впевненість, що протягом п'яти років Україна зможе вступити до ЄС і НАТО, а такі «штучні структури», як СНД і ЄЕП, просто відімруть за непотрібністю.
Найбільші побоювання викликали тези про «удосконалення» двостороннього Договору про дружбу, партнерство та співпрацю 1997 року і готовність «запропонувати іншу схему самого підходу» до питання про торгівлю енергоносіями. При цьому настирливо висувалася теза про те, що закріплена в українсько-російських міжурядових угодах схема розр ахунку за газ стримує вступ до НАТО і ЄС, оскільки здійснюється в натуральній, бартерній формі за заниженими цінами і дає можливість посередницьким компаніям отримувати значний прибуток. Однак із приходом до влади В. Путіна колишні схеми, що передбачали кредитування України природним газом, були переглянуті. Нинішній порядок розрахунків, що закріплює відносно низьку ціну за транзит, компенсується ціною на газ у розмірі $50 за 1 тис. кубометрів, що поставляється як оплата за послуги транзиту українською територією. З урахуванням європейської ціни на газ у $160 за 1 тис. кубометрів і світової тенденції зростання цін на енергоносії, такий порядок є для української економіки явно пільговим і виключно вигідним.
Якщо врахувати, що забраклі об'єми газу Україна закуповує в Туркменістані, стає очевидним, що з погляду українських інтересів відносно низька ціна за транзит не менш вигідна, ніж пільгова ціна на російський газ, що поставляється як оплата послуг транзиту. Очевидно, що збільшення ціни на транзит російського газу українською територією зробить туркменський газ, що поставляється в Україну, нечувано дорогим. Із таким завданням легко впорається навіть учень початкової школи. Ціну транзиту російського газу до Європи розрахувати досить просто. Максимальний об'єм транзиту російського газу через територію України становить 130 млрд. кубометрів. Довжина транзиту — 800 км. Ціна транзиту газу українською територією — $1,09 за 1000 кубометрів по ділянці завдовжки 100 км.
Якщо з цим зіставити об'єми газу, що поставляються в Україну з Туркменістану (мінімальний обсяг поставок — 36 млрд. кубометрів, що проходить відстань завдовжки 5000 км), ми отримаємо набагато більшу вартість транзиту, якщо його оплачуватимуть за однаковими ставками. Іншими словами, піднімаючи ціну за транзит російського газу по своїй території, Україна не тільки дає можливість підвищити вартість наданого російського газу, а й втрачає на транзиті туркменського газу, ставки на транзит якого російською територією також можуть бути суттєво збільшені.
Тоді запитується, звідки виникла ідея денонсації угод щодо газу, підписаних із Росією у 2002—2004 рр., у яких нинішні тарифи та розрахункові ціни за транзит і поставки газу зафіксовані принаймні до 2009— 2013 рр. Принаймні російські джерела твердо вказують, що ініціатива виходила від української сторони. І лише зіткнувшись із реальною перспективою введення «Газпромом» європейських цін на газ у розрахунках з Україною, уряд в особі міністра економіки С. Терьохіна нарешті заявив, що він нічого змінювати не збирається, але готовий закріпити нинішні ставки в розрахунках за транзит на найближчі 30 років. Виходить, що від початку весни переговори мали характер слабко підготовленого експромту, в результаті повернувшись до тих умов, які спершу здавалися невигідними. Мотиви перегляду чинних угод могли бути різними (від усунення «чужих» компаній, які беруть участь у транзиті газу, до ревізії всієї спадщини колишнього кабінету). Разом із тим, прагнення відмовитися від отримання оплати за транзит газу в натуральній формі, без впровадження програм енергозбереження в промисловості та комунальній сфері, матиме руйнівні для економіки наслідки.
Із погляду економічної безпеки, розрахунки за газ і транзит є для України, безумовно, головною проблемою. Крім цього, є ціла низка інших невирішених груп питань, які також вимагають уважного ставлення й осмисленого, комплексного підходу.
До найгостріших проблем двосторонніх відносин належать проекти ЄЕП, газотранспортного консорціуму, кордону в Азово- Керченській акваторії та кон'юнктурна тематика, пов'язана з гарантіями прав власності російських компаній в Україні.
Проблема ЄЕП. Перебуваючи в опозиції, представники нової влади висловлювалися категорично проти утворення чотиристороннього Єдиного економічного простору, розглядаючи його як противагу європейській перспективі України. Тепер, коли подальше розширення ЄС не розглядається як близька перспектива, влада так чи інакше змушена замислитися над тим, як забезпечити стабільність й економічне зростання в країні протягом досить тривалого перехідного періоду. Низькі темпи економічного зростання стануть набагато суттєвішою перешкодою для європейської перспективи України, ніж участь у регіональній економічній угоді з Росією, Білоруссю та Казахстаном. Нагадаємо, що сам формат угоди про ЄЕП не накладає на Київ імперативних зобов'язань, забезпечуючи інтервал для уточнення позиції. Зрозуміло, на відміну від В. Путіна, українська влада не готова розглядати ЄЕП як інструмент об'єднання економічних потенціалів країн-учасниць. Проте час визначити хоч якусь чітку платформу участі (або неучасті) України в цьому проекті, що містить, наприклад, умови зони вільної торгівлі, принципи узгодження тарифної політики й економічної кооперації в пріоритетних галузях, ролі промислово-фінансових груп, які однак нікуди не дінуться (всіх не реприватизуєш). Зрозуміло, перш ніж це стане можливим, доречно все ж визначити макроекономічну модель і довгострокові цілі економічної стратегії уряду.
Газотранспортний консорціум. Ідею консорціуму, що спершу планувався як тристоронній, з участю Німеччини, потім використала російська компанія «Газпром» у спробі встановлення контролю над українськими газопроводами. У результаті сфера компетенції консорціуму була обмежена будівництвом нових гілок газопроводів, першим із яких мала стати ділянка газопроводу Александров Гай — Новопсков — Ужгород. У цей час урядові структури наполягають на перегляді умов консорціуму, включаючи можливу зміну узгоджених тарифів і пропорцій участі. Ризик полягає в тому, що нові газопроводи територією України (якщо їхнім власником буде міжнародний газотранспортний консорціум), як запланований Росією газопровід по дну Балтійського моря, можуть призвести до скорочення ролі і доходів України як транзитної держави.
Важливими для економіки проблемами є відносини підприємств військово-промислового комплексу, включаючи виробництво експортних видів озброєнь, співпрацю у сфері авіаційної та космічної промисловості. Комплекс питань військового характеру містить співпрацю у питаннях ППО, спільні заходи на протидію тероризму, умови перебування російського Чорноморського флоту в Криму.
Специфіка цих питань, як і проблема Тузли, полягає в їхньому зв'язку з ширшим міжнародним контекстом. Так, у разі зближення Росії з НАТО, більша частина цих проблем втратить конфліктне навантаження. Однак, якщо глобальна стратегія Росії схилятиметься на користь співпраці з Китаєм, наміри українського керівництва про членство в НАТО зустрінуть суттєву асиметричну протидію з боку Москви. У цьому сенсі заяви російського МЗС про те, що Росія не заважатиме можливому членству України та Грузії в НАТО, виглядають приблизно так само, як і заяви українських політиків про участь у ЄЕП і СНД: сьогодні — побачимо, а завтра — залежно від обставин.
Однаковою мірою дії української влади про диверсифікацію поставок нафти і політико-правовий тиск на працюючі в Україні російські ПФГ слугують додатковим подразником, що поглиблює дистанцію між Києвом і Москвою. Однак при цьому не можна відкидати, що частина другорядних конфліктних питань може бути використана при вирішенні важливіших проблем.
На тлі кількох оголошених Києвом політичних ініціатив, включаючи спроби активізації ГУАМ, план придністровського врегулювання та проект створення «співдружності демократій Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону», подальше дистанціювання у відносинах із Росією здається майже неминучим. Очевидно, цей процес ітиме інтенсивніше після парламентських виборів, коли, як очікується, Київ офіційно почне підготовку до членства в НАТО. Що стосується таких питань, як СНД, вплив і повноваження якої мінімальні, і реформувати яку вкрай проблематично, імовірно, питання про участь України в цій суто формальній структурі також буде перенесене на 2006 рік.
НЕЯСНОСТІ ТА НЕУЗГОДЖЕННЯ
На прикладі відносин із Росією особливо помітна відсутність єдиної концепції зовнішньополітичного курсу. Не ясно, хто і як визначає позицію України по всьому спектру українсько-російських відносин, і хто має на це повноваження. Складається враження, що в сенсі українсько-російських відносин українське керівництво поки що тримає паузу, яка не так помітна через внутрішньовладну полеміку та різнопланові за значенням заяви посадових осіб. Однак попри те, якою буде міжнародна стратегія України протягом найближчих років, проблеми українсько-російських відносин вимагають пильної уваги та прийнятного для суспільства рішення.
Якщо говорити про конституційну прерогативу — очевидний пріоритет повноважень президента та його апарату. Президент є основною фігурою, відповідальною за реалізацію зовнішньої політики, оскільки він представляє державу в міжнародних відносинах і здійснює керівництво його зовнішньополітичною діяльністю (ст. 106 Конституції). Це положення зберігається і за новими конституційними нормами, що набувають чинності 1 січня 2006 року. За логікою речей, платформу української влади має формувати президент, який є співголовою нещодавно створеної міждержавної комісії. Зрозуміло, створення такої комісії передбачає активну роботу експертних груп у рамках створених комітетів. Причому, з огляду на важливість відносин із Росією для економіки та політичної стабільності України, до роботи комісії повинні залучатися, безсумнівно, кращі, найдосвідченіші фахівці зі структур виконавчої влади та наукових установ. Але про роботу комісії давно нічого не чутно. Представники окремих міністерств і відомств отримали повну свободу дій, ставлячи завдання державної політики та коментуючи проблеми двосторонніх відносин на власний розсуд. У цих умовах кожен державний функціонер, по суті, проводить свою «незалежну» політику. Можна говорити про особливу політику О. Івченка, Б. Тарасюка, С. Терьохіна, що різко відрізняється від політики А. Кінаха, П. Порошенка або О. Зінченка. Хоч якась зрозуміла платформа відсутня навіть у рамках Кабінету Міністрів. Чого варта хоч би корекція заяв С. Терьохіна вже «по ходу» переговорів із Г. Грефом, до якої була змушена вдатися Ю. Тимошенко («заява міністра економіки України Сергія Терьохіна про можливий вихід України з Єдиного економічного простору є виключно рекомендаційною тезою для керівництва двох країн»). Треба визнати, що реакція прем'єра була блискавичною. Однак при цьому очевидно, що уряд не має чіткої позиції з найважливіших питань, які, згідно з повідомленнями ЗМІ, обговорювали на засіданнях Кабінету.
Усе це має щонайменше дивний вигляд, якщо не пригнічений. Цілком очевидно, що виконавча влада повинна визначити чітку й адекватну національним інтересам позицію у відносинах із Росією, що дозволяла б підтримувати стійкі та взаємовигідні відносини. Варто також наголосити на важливості серйознішого концептуального бачення проблем і завдань зовнішньої політики, не кажучи вже про подолання адміністративного сум'яття та непрофесіоналізму.
Зрозуміло, українській владі не варто брати на себе зобов'язань, які вона не зможе реалізувати. Але також, з урахуванням інтересів економіки, немає сенсу ставати в позу, без розбору беручи участь у всіляких іміджевих кампаніях, що переслідують мету тиску на офіційну Москву. Іншими словами, якщо йдеться про формування відносин партнерства з Росією, доречно чітко визначити основи двосторонньої взаємодії (наприклад, питання енерготранзиту, умов торгівлі, тарифів, відносин у гуманітарній сфері, співпраці у сфері безпеки, ступеню довіри у сфері оборони), що не повинні зазнавати ревізії. Не менш важливо окреслити спектр невирішених питань і проблем, у яких сторони мають абсолютну свободу дій і не повинні узгоджувати своїх позицій. При цьому очевидно, що такий режим відносин передбачає як взаємну відповідальність, так і певну стриманість, що повинна бути обопільною.
