(Коментар до інтерв’ю в газеті «День», 14.04.2010.) «Відкриття» професора Васютинського
Так ось, виявляється, в чому причина наших українських негараздів. За Вадимом Васютинським, все дуже просто — нам, україномовним, слід лише перейти на навчання, спілкування російською мовою, і відразу все у нашій країні залагодиться. Бо, за словами професора, «російськомовне населення — більш інтелектуальне (куди нам інтелектуально недорозвиненим хохлам до них! — У.У.), багатше, передовіше і динамічніше», а «українська мова має слабкі соціальні позиції: у глобальних масштабах нею володіє сільське населення, яке менш освічене, має менші можливості». І це публікується під гаслом «Українізація неминуча»...
А хліб їсть Васютинський той, який для нього вирощує, дбає, незважаючи на всі економічні провалля й погодні катаклізми, оте неосвічене сільське населення! Як писав наш Тарас Шевченко, «доборолась Україна до самого краю...», коли її саму й її мову розпинають отакі, за словами Ліни Костенко, «украйонські хохли» типу Васютинського. Цікаво, а де народилися батьки, діди цього професора? Чи, часом, не в селі?
Взагалі, куди їм, цим українським селюкам, гречкосіям із села, як, наприклад, Тарасу Шевченку із села Моринці, Івану Франку із села Нагуєвичи, до високоінтелектуального професора Васютинського!? Або хуторянам із Млієва на Черкащині — великій династії Симиренків: цукрозаводчиків, меценатів, вчених світового рівня!? Знищених і розстріляних російською і радянською імперіями.
Тому словесний туман табачників і семиноженків про російську мову, про російську українську історію, як і антиукраїнські дії Президента , уряду, очевидно, розраховані на те, що ці українські селюки — менш освічені, менш інтелектуальні, бідніші й відсталіші, не динамічні — «з’їдять» всю ту азаровську «збірну солянку», яку їм готують під гаслами нібито захисту прав цих нещасних в Україні росіян, російськомовних, які й розумніші, й передовіші. Ось одна біда — українська мова їм на заваді... Не хочеться її вчити. Та й для чого, коли «всё вокруг моё», російське.
В одному інтерв’ю, яке давав академік Семиноженко журналісту Мустафі Наєму, академік теж наголошував на пріоритетах російської мови. Наєм ще й підказав академіку, що, мовляв, і технічної термінології в українській мові немає, на що той погодився. Мустафа молодий, може, й не знає трагічної, кривавої історії боротьби проти українського відродження, а Семиноженко ж, мабуть, знає про судилище в Харкові інтелігенції в 1930 році, про репресовані й розстріляні не тільки фахівці культури, а й україномовні спеціалісти — техніки, фізики, які читали лекції українською мовою, а за кордоном англійською. До речі, за даними Павла Штепи, майже всі технічні терміни в російській мові — це німецькі й французькі.
«Даёшь русский язик!!! Язык интелекта, богатства, всего передового и динамического». І зразу знайдеться та «тумбочка», в якій заховані ті гроші для українців, що їх обіцяв Янукович.
А чи відомо професору Вадиму Васютинському, що до 30-х років минулого століття весь Харків був україномовним, доки коток сталінських репресій не розчавив усіх цих високоінтелектуальних і високоморальних українців — керівників підприємств, академіків, професорів, викладачів шкіл, письменників, поетів і навіть студентів — тільки за те, що вони намагалися відродити Україну, українську мову? Відродити мову у всіх сферах наукової, виробничої та громадської діяльності.
Чи знає професор, що понад півсотні словників української мови (політичних, гірничих, технічних, фізичних, медичних, економічних, біологічних, геологічних, сільськогосподарських і т.д. і т.п.), підготовлених у 1920-ті роки, були в 1933 році просто знищенні? До речі, така ж доля була уготована й першим томам української енциклопедії з кібернетики (1951 рік), цій буржуйській науці?
Чи Васютинському невідомо, що таке Розстріляне відродження?
То ж нехай почитає українські трактати Дмитра Багалія, Павла Штепи, Івана Дзюби й дізнається, як силоміць притіснялася, знищувалася, витіснялася російською українська мова, культура, в тому числі у тих таки сьогоднішніх російськомовних містах Харкові, Донецьку.
А те, що в ментальності росіян більше, ніж в українців, агресії («динаміки» за Васютинським), й їх 20 % в Україні хочуть нав’язати відродження в державі свого проросійського, імперського вектора — це відома істина... Відомі телекадри із Севастополя, де несамовиті росіяни кричать: «Не допустим, чтобы наши дети учили этот хохлацкий язык!»
Деякі мої знайомі російськомовні українці, інтелігентні вчені, визнають, що зростали й жили в російськомовному середовищі, тому не знають сучасної української літератури, української історії.
А чому Васютинський, говорячи про необхідність особливого статусу російської мови в Україні, мовчить про статус української мови в Росії? Чому тільки в Україні потрібно боротися проти нібито «приниження російськомовних городян», які, за словами професора, мають і без того «сильніші позиції», навіть без особливого статусу?
Українці в Росії — це звичайна нацменшість без особливих преференцій, а росіяни в Україні — це особлива нацменшість. Ні, вони не згодні бути нацменшістю, тому долучають до себе всіх російськомовних, за особливі права яких треба боротися. Необхідно, щоби вся Україна стала російськомовною — тоді ми будемо і більш інтелектуальними, і більш освіченими, і передовішими, і динамічнішими.
Не треба розвивати українську науку, культуру, економіку, національну самоідентичність, а всього лише слід перейти на російську мову — «и всё будет хорошо». Спочатку російська мова, потім російські паспорти (як виписали такий паспорт українському футболісту Алієву без його відома), а потім південно-осетинський і абхазький сценарії в Криму, на Донбасі, Луганщині й Харківщині — і смертельні братські обійми...
А що буде, якщо США й Велика Британія почнуть захищати та відвойовувати всіх англомовних?
І що це буде за Україна, коли, хто захоче, буде вибирати регіональну мову, культуру? Такий розбрат України призведе до її розчленування на російський, румунський, білоруський, польський шматочки.
Вже побудовані пам’ятники Катерині ІІ, яка покріпачила українців, у проекті — пам’ятник Сталіну, який виморив голодом мільйони. Майже в усіх містах на 20-му році української влади височить пам’ятник Леніну, який у відповідь на селянські повстання наказав цих клятих селян «вешать, непременно вешать, дабы другим было неповадно».
І хоч В. Васютинський відзначає, що «дерусифікація відбувається в різних аспектах» і приходять «про європейські, проамериканські, але найчастіше проукраїнські настрої» — це поки що тільки в уяві професора. Де він таке побачив? Як мені здається, ці слова лише прикриття, димова завіса для притягнення закону про особливий статус російської мови, яку відверто автор статті вважає більш інтелектуальною. Чи не простіше було б написати — «Російська понад усе!», і тоді б стало зрозумілим, хто проповідує нацизм і фашизм, а не звинувачувати у цьому українських патріотів-націоналістів, як це зараз роблять представники двох партій — регіонали й комуністи. Перші таким чином прикривають своє українофобство, другі — жагуче бажають повернення радянської імперії.
Я україномовний українець, живу на сході України вже майже 20 років державної самостійності в постійній російськомовній інформаційній блокаді. І ніяких зрушень на краще не бачу, й не чую «неминучої українізації». Мало того, мені страшно, коли часто чую звинувачення в укроїномовності як у бандерівстві, націоналізмі, який «совки» ототожнюють з нацизмом, користуючись радянськими словниками. І коли кажуть про російськомовний схід і південь України, що «так склалося», що російська мова стала панівною, то я хочу заявити: так склали під дулами кагебістських пістолетів, під острахами тюрми, гулагу й смерті.
Без українізації не буде держави Україна, як не було б Росії без російської мови, Франції без французької. І тут нам, українцям, потрібно брати приклад із росіян і бути в державотворенні більш динамічними.
