«Тепер прощай, хто знає, чи надовго...» — писала Леся Українка у вірші до сестри Ізидори понад століття тому — 1895 року. Нині прочитати увесь рукопис поезії можна в Музеї видатних діячів української культури. Саме сюди дослідники зі США передали речі родинного архіву Лесі Українки, які під час Другої світової війни сестри поетеси вивезли за кордон. Окрім них, завдяки зусиллям Міністерства культури та туризму України й Української вільної академії наук у Нью-Йорку на Батьківщину повернулися архівні матеріали засновника Будинку-музею Т.Г.Шевченка в Києві Володимира Міяковського.
— Ці речі вже заслужили, щоб їх називали не просто предметами матеріальної культури, а духовним надбанням, адже саме їх потрібно зберігати та передавати наступним поколінням, — зазначила директор Музею видатних діячів української культури Наталя Терехова. — Так, племінниця поетеси Ольга Сергіїв передала до нашого музею оригінал вірша 1895 року та фото поетеси того часу. А це був період, коли молода Леся Українка писала історію східних народів для своєї молодшої сестри. Також у нашому музеї з’явиться краватка батька поетеси Петра Косача; вишитий білим по білому рушник, який належав сестрі Лесі — Ользі Косач-Кривинюк, та рушник Олени Пчілки, який вона придбала у свій час на базарі Подолу; а ще — кілька рукописів родичів та журнал «Поступ», де вміщено статтю Ольги. Звісно, все це дуже цінні експонати, які іншим чином ми ніяк би не отримали. У музеї є багато фотооригіналів, але нові нам тільки на руку, адже вони доповнюють образ Лесі Українки.
Особлива заслуга в поверненні літературних реліквій музейники належать Тамарі Скрипці — хранителю фондів архіву Української вільної академії наук (ВУАН) у Нью-Йорку. Сама ж дослідниця скромно наголошує, що тільки довела до кінця справу, розпочату чверть століття тому Володимиром Міяковським — засновником ВУАН. Однак в Україні оцінили роботу пані Тамари досить високо, Президент нагородив її Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.
— Моя місія — тільки в тому, щоб повернути архівні речі Лесі Українки та Володимира Міяковського в Україну, — зазначила Тамара Скрипка. — Архівні матеріали музею Шевченка, зокрема, листи та документи Валентина Яковенка, відомого як видавця та редактора творів Кобзаря, було вивезено під час німецької окупації до США. Зберігалися вони в родинному архіві Володимира Міяковського. Саме донька Оксана (після смерті батька) ініціювала повернення в Україну цих речей, які за своєю значимістю важко переоцінити, адже ні Леся Українка, ні Тарас Шевченко ще до кінця не осмислені як письменники та особистості. У першу чергу — через відсутність джерельної бази. А ці матеріли не тільки поповнюють, розширюють, а й збагачують науку про видатних літераторів.
Понад 70 архівних одиниць, серед яких фотографії, листи та документи Валентина Яковенка, передані до Будинку-музею Шевченка. За словами його директора Наталії Клименко, уже через місяць їх покажуть на виставці, приуроченій до 80-ліття заснування Будинку-музею. Частину втрачених культурних цінностей отримав і Національний музей історії України — це археологічні знахідки ІІ—VІІ століття н.е.: бронзові підвіска-амулет, дзвоник та перстень, які повернулися в Україну аж із Італії. Як зазначив заступник голови Служби зовнішньої розвідки України Василь Вакарюк, виявили їх майже випадково: під час рейду італійських карабінерів місцями продажу антикварних речей. Аби довести, що знайдені речі — дійсно українського походження, наші експерти витратили понад вісім місяців, включаючи й експертизу, й оформлення необхідних документів.
Взагалі ж активно повертати культурні цінності в Україну почали ще наприкінці 80-х років минулого століття. Як зазначив голова Національної ради з питань духовності при Президентові України Микола Жулинський, найбільше українські музеї втратили у роки Великої Вітчизняної війни. Тоді було повністю знищено вісім музеїв, безслідно зникли 300 тисяч експонатів, понад мільйон книг, архівних справ та фотокаталогів, ще сотні цінних речей було вивезено за кордон. Тому нинішнє завдання — повернути назад розпорошену у всьому світі національну спадщину.
