Нещодавно на журналіста московської газети «КоммерсантЪ» Олега Кашина було вчинено напад неподалік від його будинку, коли він повертався з роботи. Нападників, які побили журналіста, було двоє. В інтернеті вже є відеозапис того, як це сталося. Побічно перебіг подій, зафіксованих на записі, підтвердив офіційний представник Слідчого комітету Володимир Маркін: «У розпорядженні слідчих є записи камер відеоспостереження, з яких зрозуміло, що нападали двоє». Під час побиття в журналіста не відібрали грошей та мобільного телефона, і це свідчить про те, що метою нападу було не пограбування. Як заявив член Суспільної палати Олександр Брод, «його били по пальцях, аби довести, що більше він не візьме до рук ручки, не працюватиме за комп’ютером. Тобто це був крок залякування щодо інших колег-журналістів». Сам журналіст після повторної операції перебуває в реанімації. «Операція була проведена за підсумками консиліуму. Вона тривала близько трьох годин. Тепер мозку Олега точно ніщо не загрожує», — написала дружина журналіста Євгенія Мілова на своїй сторінці в соціальній мережі Facebook. За її словами, журналістові прооперували зламані щелепи і зламану ногу. До операції Олега Кашина ввели в штучну кому, його стан оцінювався як стабільно важкий. Головний редактор газети «КоммерсантЪ» Михайло Михайлін сказав, що має відбутися консиліум, під час якого вирішуватиметься, як продовжувати лікування побитого журналіста.
Напад на Олега Кашина знову поставив на порядок денний два ключових питання. По-перше, чи в змозі настільки сильно пропагована відновлена вертикаль влади забезпечити безпеку не лише журналістів, а й простих громадян. Адже до складу сумнозвісної стабілізації безпека входить чи не під першим номером. Доки побиття й убивства журналістів відбуваються з жахаючою постійністю. І на безпеку це не дуже схоже. По-друге, напади на журналістів, пов’язані з їхньою професійною діяльністю, стали елементом політичного життя сусідньої країни. І цього чинника не слід недооцінювати. Напади й убивства завжди відбуваються у зв’язку з майбутніми важливими подіями. І щоразу влада в особі своїх вищих представників вимушена виправдовуватися. З огляду на це постає закономірне питання: наскільки влада контролює ситуацію в країні? І чи не є вона сама та її діяльність джерелом і причиною всіх цих негативних подій?
Напади на журналістів відбуваються не самі по собі й найчастіше не внаслідок примітивного зведення рахунків. Хоч і таке трапляється. Але останнім часом дедалі рідше. Вибираються завжди досить відомі фігури як місцевого, так і загальноросійського масштабу. І це не випадково. Це елемент політики, причому елемент багатоплановий. Зрозуміло, що мета залякування таки має місце. Та чи треба владі йти на такі заходи, якщо фактично нею все схоплено. Практично опозиційні ЗМІ витиснені на периферію і зроблено все, аби вони були маловпливові з досить обмеженою дією на суспільство. Примітивно бити чи вбивати журналіста немає особливого сенсу. Набагато простіше накинути зашморг самоцензури в самій редакції. Або необхідним чином впливати на власника. Арсенал великий, всього не перелічуватимемо.
Разом із тим, у країні створюється психологічна обстановка, коли крайні радикали всіх напрямів отримують чималу свободу дій і не завжди йдуть за визначеним їм шляхом. Це лише так здається, що з Москви все контролюється. Насправді розгул крайнього радикалізму та ксенофобії набув настільки загрозливих розмірів, що декого довелося принести в жертву і влаштувати над ними показові процеси. Суди пройшли, але нічого не змінюється. А все тому, що боротьба з екстремізмом у російських містах має декларативний характер і фактично чорно-коричневі сили користуються підтримкою, хай і невідвертою, з боку державних структур. Причому виражається вона в тому, що злочини, вчинені на ѓрунті ксенофобії, старанно приховуються під статті про хуліганство. Ось чорносотенні бандити й почуваються безкарними. У царській Державній думі чорносотенець Марков переконував усіх, що не погромники вони, а просто вийшли погуляти, випити й закусити. А що людей убили, то з ким не буває, дози не розрахували...
Зате скільки благородного гніву виливається на сусідів, коли там, наприклад, просто хочуть упорядкувати військові поховання.
Пригадайте, як звинувачували естонську владу у фашизмі. А перенесли пам’ятник із центру Таллінна, і він органічно виглядає у відповідному його статусу місці. Причому перебуває в ідеальному стані, чого не скажеш про численні пам’ятники полеглим у самій Росії. А скільки було розмов на досить високому рівні про відродження фашизму в Україні. При цьому вивченням справді історичних подій ніхто себе особливо на обтяжував. Не так давно депутат Державної думи Сергій Марков на ток-шоу Євгенія Кисельова без найменшого сумніву стверджував, що в окупованому Львові Степан Бандера з’явився в есесівській формі. Цікаво, навіщо цих українофобів запрошують на наше телебачення. Адже це не свобода слова, а свобода антиукраїнської брехні. Речі, як то кажуть, несумісні. І ця брехня розноситься по всій землі великій. А хто в Росії може перевірити неправдивість таких стверджень? Ось і твориться відповідний образ України. Останнім часом це якось стихло, але в запасі є завжди.
І розв’язні звинувачення сусідів у фашизмі покликані приховати факт того, що це політичне явище дедалі вище піднімає голову в самій Росії. Власне, події, пов’язані з проведенням «російських маршів» та інших заходів крайніх радикалів, чудово ілюструють і навіть підтверджують грізний характер, якого набуває це суспільне явище.
І ще один чинник, про який ми вже згадали. Відома російська журналістка Юлія Латиніна окреслила досить вузьке коло осіб, в яких були хоч якісь причини для зведення рахунків із журналістом. Однак проблема тут може бути зовсім не в цьому. Має бути вирішене головне питання, і цей час наближається: хто керуватиме країною і кому буде підпорядкована владна вертикаль. З огляду на це можна погодитися з оглядачем московської «Новой газеты» Андрієм Колесниковим, який на сайті Forbs.ru пише, що замахом на Олега Кашина почалася передвиборна кампанія. «Дике побиття громадського активіста Костянтина Фетісова та журналіста Олега Кашина — вірна ознака відкриття електорального сезону. Чіткий меседж: протестуватимете і викаблучуватиметесь — отримаєте, як казав Путін, дубиною по довбешці. Тільки в цьому разі не міліційною, а «дубиной народного гнева» (Лев Толстой), якщо, певна річ, вважати за народ тих, хто замовляв та виконував замах на вбивство Фетісова і Кашина». Є підстави вважати, що деякі люди в адміністрації російського президента, у спецслужбах та інших бюрократичних структурах починають розігрувати стратегію напруженості. Так їм видається, що легше буде повернути до влади свого Путіна. Медведєв, зрозуміло, теж не чужий, однак... І підготовка до такої довгої рокіровки, судячи з усього, почалася. Влаштовувати вибухи і пропускати захвати терористами заручників якось не личить. Із журналістами і громадськими активістами набагато простіше. Бо менше роботи, та й ефект значний. У такій ситуації неможливо розраховувати на те, що влада справді займатиметься розслідуванням, а замовників та виконавців знайдуть і покарають згідно із законом. У заяві редакції Forbes прямо про це зазначається: «На жаль, ми майже не віримо в такий результат. Хоч би хто стояв за цим злочином, відповідальність за нього несуть керівники російської держави. З їхнього потурання або з їхнього схвалення в нашій країні створено атмосферу морального терору проти інакодумців, відновлено цензуру, виведено з-під громадського контролю спецслужби і правоохоронні органи, унеможливлено чесну політичну конкуренцію. Убивства журналістів та правозахисників залишаються безкарними, публічні погрози на їхню адресу з боку високопоставлених чиновників та активістів молодіжних організацій, що фінансуються за рахунок держбюджету, не викликають ані обурення, ані відсічі».
Президент узяв розслідування під особистий контроль. До слідства він не має жодного стосунку і, за законом, контролювати його не може. Відповідно до посади йому потрібно робити абсолютно інші речі. Наприклад, як рекомендують обізнані люди, спочатку звільнити зі своєї адміністрації всіх тих, хто направляє та ідеологічно спрямовує екстремістів із рухів типу «Наші» й «Молода гвардія». Можливо, тоді громадська атмосфера була б іншою і журналісти живі-здорові...
КОМЕНТАРI
«У РОСІЇ ЗОВСІМ НЕМАЄ ПОЛІТИЧНОГО СОРОМУ»
Семен НОВОПРУДСЬКИЙ, заступник головного редактора газети «Время новостей», Москва:
— Росія впродовж, як мінімум, двох останніх десятиліть займає одне з перших місць у світі з випадків нападів на журналістів. Це, на жаль, тенденція, що існувала, коли очевидної свободи слова в Росії було більше, ніж зараз. Проблема ще і в тому, що влада не те щоб не зацікавлена в захисті журналістів, вона навіть не робить кроків у цей бік. Об’єктивні та незалежні ЗМІ не є пріоритетом російської влади і, більше того, є перешкодою для неї. У Росії досі фактично не розслідуваний жоден резонансний напад і замах на журналістів. Частково це пов’язане з взагалі дуже низькою якістю розслідування в Росії. Але це пов’язане ще й з тим, що влада відчуває, що в неї немає необхідності розглядати всі ці резонансні справи й адекватно розслідувати. Саме атмосфера безкарності набагато страшніша, ніж просто небажання влади мати вільні ЗМІ. Російська влада ніколи не дбала про журналістів.
У Росії є, як мінімум, три резонансні випадки нападів на журналістів. Це вбивство Анни Політковської, вбивство журналістки та правозахисниці Наталії Естемірової, напад на головного редактора хімкінської газети Михайла Бекетова. До них так або інакше різні рівні влади якщо не причетні, то, принаймні, їм це явно було на руку.
Стосовно того, чи може Медведєв бути зацікавленіший у розслідуванні нападів на журналістів і забезпеченні західних стандартів діяльності ЗМІ в Росії. Я не бачу жодних принципових підстав вважати, що Медведєв відрізняється від Путіна. Досі ніщо на це не вказує. А з іншого боку, навіть особиста зацікавленість Медведєва на людському рівні існує. Одна з головних проблем правління Медведєва полягає в тому, що як його доручення, так і вже підготовлені кремлівською адміністрацією й затверджені поправкою законодавства фактично відверто ігноруються судовою системою і чиновниками. Він не в змозі домогтися виконання навіть того, що вже формалізоване у вигляді закону. Важко сказати, чи є в нього якась людська зацікавленість. Навіть якщо вона є, то поки що немає жодних ознак того, що в нього є достатньо влади й політичної волі, аби цю зацікавленість, у випадку наявності, реалізувати. Щоб він сам зміг дати такий політичний сигнал правоохоронній системі, аби вона розуміла, що журналісти, через їхній об’єктивний статус у суспільстві, — це люди, напад на яких є в деякому розумінні злочином проти державної стабільності і що це особливий злочин, який потрібно розслідувати якісно і прагнути зробити це максимально чесно, а не намагаючись когось «відмазати», не виконуючи повністю своєї роботи. У Росії ці проблеми дуже часто пов’язані: низька якість слідства, бажання когось посадити або когось «відмазати».
Щодо можливого впливу Заходу на російську владу, аби вони забезпечили нормальну роботу для «четвертої влади». У Росії зовсім немає політичного сорому. Для Росії будь-яка реакція на подібні злочини, а їх досить багато, прогнозована. Наприклад, держдепартамент США час від часу робить заяви, в яких вимагає об’єктивнішого розслідування. Проте Росія вже звикла до того, що ніяких об’єктивних важелів впливу немає. Можна робити чергові заяви або чергові резолюції на рівні ОБСЄ, Парламентської асамблеї Ради Європи. Це загальна проблема світової політики, в якій інтереси домінують над принципами. На жаль, це призводить до того, що навіть Європа не в змозі відстоювати свої цінності, тим більше з такими країнами як Росія й той же Іран.
«В РОСІЇ НЕМАЄ ЗАГРОЗИ ПРИХОДУ ДО ВЛАДИ НЕОНАЦИСТІВ, ЗАТЕ Є ЗАГРОЗА НЕОНАЦИСТСЬКОГО ТЕРОРУ І НАСИЛЬСТВА»
В’ячеслав ЛИХАЧОВ, експерт Конгресу національних громад України:
— Побиття російського журналіста Олега Кашина — випадок кричущий, який приголомшив суспільство своєю жорстокістю і показовістю. Я б поки що не квапився пов’язувати цей напад із неонацистськими угрупованнями чи з якимись російськими молодіжними провладними організаціями (якщо ставити між ними знак «дорівнює»). Якщо проаналізувати останні публікації Кашина, чиї персональні інтереси вони могли зачіпати, то існує, напевно, з десяток можливих версій. Достовірної інформації, яка підтверджує версію про причетність до злочину прокремлівських або одночасно неонацистських угруповань, немає. Хоча, безумовно, випадок показовий і направлений не стільки проти журналіста, скільки проти залякування суспільства, а саме — активної частини суспільства. Цей випадок, звичайно ж, перебуває в руслі та контексті ситуації, що склалася в Росії, де напади і вбивства журналістів, на жаль, не є рідкістю. Все це досить сумно.
Водночас, політичної загрози приходу до влади радикальних сил у Росії в недалекому майбутньому немає. Більше того, я вважаю, що політично неонацистські організації зараз слабкіші, ніж вони були п’ять років тому, а п’ять років тому вони були слабкішими, ніж десять років тому. Останніми роками почали садити неонацистських лідерів за їхні погляди. Рівень злочину неонацистів став зашкалювати, тому владі потрібно було реагувати. В Россі немає загрози приходу до влади неонацистів, зате є загроза неонацистського терору і насильства, направленого, в першу чергу, на представників національних меншин і мігрантів. Щороку від таких злочинів гинуть десятки, а покаліченими виявляються сотні людей. Це велика проблема.
Що ж до України. У нас журналістів били, калічили задовго до останніх подій. Часто це відбувалося і відбувається на місцевому рівні як результат яких-небудь комерційних конфліктів або конфліктів із владою. Примітно, що все це жодним чином не залежить від зміни влади на центральному рівні. Тому я не думаю, що російський сценарій або вплив є для нас визначальним, оскільки подібні випадки у нас вже траплялися, трапляються і боюся, траплятимуться. Звичайно, у суспільства є побоювання у зв’язку з низкою подій, пов’язаних не стільки з нападом на журналістів, скільки із загальним соціальним контекстом. Використання насильства щодо опозиційних або критично налаштованих до влади журналістів і громадських діячів збільшується. Тут можна пригадати напад на фестивалі в Ірпені. Також місцеві вибори показали, що є побоювання радикалізації суспільства і політичного спектру. Це з одного боку. А з іншого — явна спроба монополізації влади з боку Партії регіонів. Все це штовхає суспільство на протистояння з використанням незаконних методів. Це погано. Але ситуація у сфері свободи слова і радикальних рухів у Росії та Україні істотно відрізняється. До рівня Росії, куди нам в жодному разі не треба прагнути, слава Богу, далеко.
ТАКИХ МАСОВИХ, ЯК У РОСІЇ, ПОБИТТІВ І ВИКРАДЕНЬ У НАС НЕМАЄ Й НЕ БУДЕ
Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства:
— Я не вважаю, що в цьому випадку можна говорити про екстраполяцію російського досвіду на український.
По-перше, Кашин досить неоднозначна фігура в «Коммерсанте». У нього були матеріали як пропутінські, так і антипутінські. Свого часу він захищав міністерство оборони в справі про інвалідність одного з солдатів, тому я б не сказав, що Кашин однозначний ворог режиму й головний незгідний. Це не цькування антирежимних журналістів. Швидше за все, йдеться про якісь публікації Кашина, що зачепили чиїсь інтереси. Можливо, це було пов’язане з Хімкінським лісом. Я цього не виключаю. Хоча багато з тих, хто знає активність Кашина довкола цієї теми, кажуть, що це були поверхові матеріали, що не зачіпають комерційних інтересів.
Я вважаю, що він зачепив чиїсь особисті інтереси й за це поплатився. Причому, в себе в блозі. Не як журналіст. Ви почитайте його блог, там досить гострі й жорсткі заяви.
Якщо казати про екстраполяцію — переслідування антирежимних політиків і журналістів, то в Росії вже існує певна негативна традиція побиття, вбивств і викрадань. В Україні є дві знакові події — вбивство Гонгадзе й Александрова. Але таких масових, як у Росії, побиттів і викрадень у нас немає, і гадаю, що не буде.
Після справи Гонгадзе в суспільстві та еліті є певне «щеплення» — свободу слова можна давити, але не переступаючи певну межу. Гадаю, жорсткі методи стосовно журналістів зараз не застосовуватимуться. Є певні рефлексії Банкової, які також вказують на те, що чекати закручування гайок не варто.
«САМА ВЛАДА СТВОРЮЄ АТМОСФЕРУ ПОТУРАННЯ ДЛЯ ВБИВСТВ»
Лілія ШЕВЦОВА, провідний науковий співробітник Московського центру Карнегі:
– Чергова трагедія побиття журналіста Олега Кашина, що, до речі, послідувала за важким побиттям правозахисника, члена екологічного руху Костянтина Фетісова, свідчить про те, що російська влада не знайшла механізму захисту журналістів та правозахисників, при здійсненні їхніх функцій. Більше того, влада в особі президента Медведєва демонструє чергову слабкість. Вкотре він уже оголошує, що бере розслідування подібної трагедії під свій контроль. Раніше це було розслідування вбивств Політковської, Естемірової і низка інших злочинів, що сталися в Росії. Жодне з них не було розслідуване до кінця, не були знайдені ні злочинці, ні замовники. Тому цей волаючий факт вкотре підтверджує характер вседозволеності криміналітету, а також те, що сама влада практично створює атмосферу потурання для вбивств, для переслідувань саме ліберально мислячих людей, журналістів та правозахисників.
Журналістика може діяти ефективно, журналісти можуть бути самостійними, виконувати свою функцію, коли в суспільстві гарантована свобода преси, суду, інститутів і коли в суспільстві гарантовані права особистості. Але коли в суспільстві ці права не гарантовані, а сама влада їх обмежує, то про які гарантії для успішної та нормальної діяльності журналіста ми можемо казати? Я згадую, коли після вбивства Політковської сотні тисяч жителів Хельсінкі вийшли на демонстрацію. У нас це – 100, 200, 300 осіб. Щоправда, минулої зими вийшли близько 4 тис. молодих людей антифа на знак протесту проти вбивства журналістки «Новой газеты» і одного з адвокатів, що вже позитив. Але коли суспільство пасивно слухає і спостерігає за тим, що відбувається, і коли в суспільстві все ще сильний синдром «я виживу сам» і немає необхідності в колективних діях, мені здається, таке суспільство не здатне змусити владу діяти відповідно до Конституції. Слава богу, що на Заході, не зважаючи на атмосферу «перезавантаження», все серйозніше ставиться питання про захист людських і громадянських прав. Про це, наприклад, говорять і в німецькому Бундестагу, цього вимагають і правозахисні організації в Європі, але поки що всі ці вимоги для російської влади, як порожній дощ із мрякою, що не має жодного ефекту.
