Маємо — не шкодуємо, а втрачаємо — плачемо. Ця народна сентенція цілком підходить під життя і творчість геніального українського актора та режисера Івана Миколайчука, якому 15 червня могло б виповнитися 68 років. Лесь Сердюк, розказуючи «Дню» про Івана, сказав таку фразу: «Якщо б він так трагічно — так швидко — не помер, ми зараз мали б зовсім іншу картину українського кінематографу». Це можна було б назвати занадто гучним висловом, якщо б не наявність таких фільмів, як «Тіні забутих предків», «Пропала грамота» і «Вавилон XX», котрі входять у всі рейтинги «найкращих українських картин», і до створення яких Миколайчук мав безпосередній стосунок: у першому фільмі Іван лише зіграв головну роль, у другому вже був причетний до режисури й сценарію, а третій за власним сценарієм зняв сам. Класні фільмі, які одночасно смакують і масам, і одинакам-естетам й інтелектуалам, показують всю різнобарвність натури Миколайчука, глибину думки з одної сторони й простоту слова з іншої, зрозумілість і силу. Це чудова сполука, яка, власне, і вирізняє генія з-поміж усіх. Одна проблема: Миколайчук не вдало народився — в Радянському Союзі. А невдало тому, що був українцем, називав свою країну Україною, а не Малоросією і не Радянською Республікою, і говорив мовою, яку хотіли зробити неіснуючою.
ТІНІ
У Івана було три народження: перше 15 червня 1941 року, коли в родині Миколайчуків з’явилася четверта дитина (загалом у сім’ї було десять дітей). Першим в сім’ї він народився не в хаті й не з допомогою баби-повитухи, а у пологовому будинку, в райцентрі, що за п’ять км від села Чортория Вашківського району Чернівецької області. За тиждень почалася війна. Марічка Миколайчук, дружина Івана, розказала «Дню» про друге народження Івана: «Коли почалася війна, його батьку сказали, що треба чим швидше забирати дитину. Він сів на підводу і кинувся до них.
А коли він віз їх назад, на них наскочив німецький винищувач. Батько, з’їжджаючи з поля, різко натягнув віжці, і підвода перекинулася, накривши собою їх усіх. Чи то підвода, чи то диво, але ні в кого не влучило жодної кулі. Іван потім сказав, що з першого дня народження був неугодний на цьому світі сатані». Він справді був неугодним, як говорить Марічка, неугодним комуністичній владі. Але це станеться вже після третього народження Миколайчука. Після його першої й найбільш відомої ролі — ролі Івана Палійчука у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків».
Таке щастя, яке спіткало його — вперше стати на майданчик повнометражного фільму й відразу зіграти в геніальному фільмі першу скрипку — випадає вкрай рідко. Фільм, котрий поклав початок цілому кінематографічному стилю, «поетичному кіно», котрий пройшов майже на 30 кінофестивалях світу, на котрий, аби купити квитки, в Парижі вибудовувалися черги, про який французькі кінокритики говорили: «Ви розумієте, що ми присутні на народженні шедевра». З цього фільму почалась кар’єра Параджанова, до цього мало відомого режисера середньої руки. І кар’єра оператора Юрія Іллєнка, знаного лише за певні експерименти з камерою. І з цього фільму почалася пісня Івана Миколайчука, нажаль не така довга, як пісня про Довбуша, але все одно прекрасна. Говорить Лесь Сердюк: «Тіні забутих предків» — були академією, в якій Якутович вчився у Іллєнка, Іллєнко вчився у Параджанова, а Параджанов — у Іллєнка. І Іван попав у цю академію. Я не можу сказати, що йому пощастило. Його історія вибрала для того, щоб він зміг одночасно зіграти і Шевченка, і Палійчука (під час перерви в «Тінях...» Івану запропонували зіграти Тараса Шевченка у фільмі «Сон». — Авт.). Зараз це запросто — чотири—п’ять серіалів підряд, і всюди все однакове, лише слова в різному порядку. Тоді репетирувався кожний кадр, вивірявся до міліметра і оператором, і режисером».
Фільм знімався в Карпатах, саме там, де й колись був Михайло Коцюбинскьий. Зворушений шаленою красою краю, прикритими християнством язичницькими ритуалами місцевих гуцулів, він написав повість «Тіні забутих предків». Її, на хвилі хрущовської відлиги, й запропонували екранізувати Параджанову.
Івана не відразу затвердили на роль. Насправді, був затверджений інший актор. Але бог хотів іншого. Перший посварився з режисером, а Іван навпаки, усіх приємно шокував своєю неймовірно пристрасною пробою і несамовитим акторським потенціалом. Плюс, як людина, якоюсь містичною добротою і толерантністю. «Коли він прийшов на проби, — говорить Лесь Сердюк, — його вчили, як одягати гачі й як вдягати постоли. І він мав такт все це вислухати, про себе тихенько посміхнутися — бо ж він народився на Буковині, й з дитинства ходив у всьому цьому! — нікого не образити зайвим словом, коректно відповісти, і зробити свою справу».
Кажуть, він багатьох дивував своєю здатністю відчувати людей, своєю людяністю, котру тепер не легко віднайти. Сердюк так і каже: «Я вважаю, це була людина унікальна, подарована Господом Богом українському кінематографу. І скільки б про нього гарного не говорили, він все одно був кращим. Тому що глибше. Не кожний міг зрозуміти, що у нього в душі».
ДЕМОНИ
«Після кількох перших ролей, — каже Марічка, — зрозуміли, що у нього є нахил в національний бік. Але він лише говорив і знімав правду, якою вона і була». Звісно, Миколайчук був нахилений в національний бік, що є природно, і було б не нормальним протилежне. Зараз Нікіта Міхалков і Сергій Бондарчук б’є себе в груди, кричачи, що він росіянин. Люк Бессон на кожному кроці підкреслює своє французьке походження. Анджей Вайда завжди з гордістю заявляв, що він є поляком. І всі вони знімають про своє, про рідне, про свою землю і своєю мовою. Тож і Миколайчук намагався робити теж саме. Але... не в той час і не в тій країні.
Він вже зіграв у 15 фільмах, запропонував Юрію Іллєнку ідею й написав разом із ним перший сценарій «Білий птах з чорною ознакою», і готувався зіграти в ньому роль, котру писав під себе. Йому не дали, пояснивши, як каже Марічка, це так: «Ви занадто гарний актор, щоб грати такі ролі».
А роль ця була справді особлива, бо стосувалася забороненої в Союзі теми — теми бандерівців і визвольного руху УПА на Західній Україні. За сюжетом фільму після початку Другої світової війни кожний із трьох братів буковинської родини Леся Дзвонаря робить свій вибір: старший, Петро (Іван Миколайчук) — йде до Червоної армії, середній, Орест (Богдан Ступка) — до партизан, що згодом організували Українську повстанську армію, молодший, Богдан (Юрій Миколайчук) — залишився вдома. Іван мусив грати Ореста і це зрозуміло. Досі не зрозуміло інше: чому він погодився зіграти Петра, комуніста, червоноармійця. Марічка розказує, що йому запропонували Петра замість Ореста і що Іван погодився, бо інакше фільм, котрий висів на волосинці, не був би знятий взагалі.
Так чи інакше, фільм вийшов, і це була чергова мистецька бомба, яка розірвала зашморг на шиї українського кіно. Наступного року, фільм отримав головний приз Московського міжнародного кінофестивалю, що стало певним скандалом: тема бандерівців і на головному фестивалі Союзу — нечувано! Як можна! Хоча Орест виведений негативним героєм, або, як мінімум, жертвою, що потрапила до пастки. Проте бомба вибухнула ще й не мистецька. Фільм нажахав Москву. 1972 року першим секретарем компартії України стає член Президії Верховних Рад УРСР і СРСР Володимир Щербицький, злий демон України, який зневілював весь розвиток українського кіно за минулі десять років. Він зняв керівництво українського Держкіно. «Білий птах...» був офіційно названий «чорним», і фактично потрапив до моргу запасників кіностудії ім. О. Довженка. Івану так нічого за фільм і не заплатили, а він тільки-но заклав фундамент нової хати для своєї мами.
Хоч як це дивно, але він не попав в явну опалу, напевно тому, що його птахом був Петро-комуніст, та й не вперше Іван грав комуніста — все ж таки, актор не мусить грати тільки добрих і чистих людей, треба й зло показувати, щоб люди знали, яке воно. В кращому фільмі Миколи Мащенко, «Комісари», він так і зробив, в одному з епізодів сказавши про партію, що вона «прогнила вся зверху донизу». За це Івана не поставили до стінки. Але фільм заборонили. Його покажуть лише у 80-х, за часів перебудови.
Зараз це дивно, що такі, здається, наскрізь радянські фільми, як «Комісари», могли заборонити, причому ЦУ йшло від самого КДБ. А тоді на всіх, хто брав участь у зйомках подібних фільмів, падала важка і липка тінь, що прилипала надовго.
Хто б міг подумати, але одна з найулюбленіших картин українців, один з найкращих фільмів кіностудії ім. О. Довженка, «Пропала грамота» Бориса Івченка, був заборонений для прокату по Союзу, і випущений за найнижчою категорією в небагатьох кінотеатрах України. Хоча якість, як з огляду на сучасне розуміння режисури, монтажу і акторської гри, вражає: як продумані стики епізодів, плавний перехід від сцени до сцени, візуальна ілюстрація пісень. А все складалося так добре: сценарій написав Іван Драч, гроші виділили, фільм мав знімати Борис Івченко за умови, що в головній ролі буде Іван. Він, звісно, погодився. І добре приклав руку до фільму, що очевидно — у Івченка не було ні до, ні після жодного фільму такого рівня — і що підтверджує дружина Миколайчука: «Без Івана не було знято жодної сцени. Кожен день після вечері Івченко чекав на Івана, щоб обговорити знімальну сцену наступного дня».
«Драч говорив, — розказує Марічка Миколайчук, — що дозволяє Івану робити все, що він захоче. Я йому повністю довіряю, говорив». Тому фільм розрісся смачними імпровізаціями, які на кожному кроці, вже під час зйомок, дозволяли собі Миколайчук із Федором Стригуном. Ці імпровізації стрімко полетіли в народ і стали афоризмами. Щоправда, це сталося за 15 років потому. «Івана і Юрія Іллєнка запросили до Швеції за викликом ЮНЕСКО, — розказує Марічка. — Були вже квитки і закордонні паспорти. А перед цим мусили приймати фільм. Іван полетів до Москви, звідки вже мусив летіти за кордон. А фільм не прийняли». Миколайчук здав квитки та повернувся до Києва.
ЯНГОЛИ
Можна було б і не сваритися, все одно б не допомогло. Тоді таке не допомагало. Але Іван не був тюхтієм, і коли треба було і голос підвищував, і сварився.
«Звичайно він мав конфлікти, — говорить Лесь Сердюк, — із дирекцією і зі своїми друзями. Як же не мати їх, коли Боря Брондуков хоче одне, а Івану треба інакше. І починається бій биків. Доходить до крику, а як же! Але це все на грунті створення художнього твору, це творча штука. І тільки так виходить дивовижна правда, дивовижний кадр, погляд, слово».
Іван Миколайчук переживав за своє кіно, за свої ролі, про що говорять всі. Коли він дізнався, що «Комісарів» «порізали» до самого неможна, він просто таки втратив свідомість. Коли вимагали переробити «Пропалу грамоту», він, бачачи як Брондуков за щось виправдовується перед тодішнім директором кіностудії ім. О. Довженка, в серцях кинув: «Боря, пэрэд кэм ти мэчэшь бісэр?!» Під час монтажу «Вавилона XX» він, за словами Сердюка, всіх просив прийти і подивитися, що у нього виходить, може порадити щось, може змінити. Коли зривалися з вини студії зйомки на фільмі «Така тепла, така пізня осінь», і говорили, що час у вас ще є, він відповідав: «Так то воно так, час є, але хто мені поверне вчорашнє сонечко?»
Часом його не дуже розуміли, як, наприклад, під час зйомок тої ж таки «...осені». «Ми «стоїмо» день-другий, — розказує Сердюк, — а Іван не знімає. Група починає психувати. Я його питаю — чого не знімаємо? А він мені з такою гіркотою відповідає: «Ну, подивися на небо і на природу — це ж Шопен, а мені потрібен Моцарт».
А ще до того, що він переживав за те, що робить, йому вставляли палки в колеса. Як з «Птахом...», «...грамотою» чи потім з фільмом «Камінна душа», сценарій до якого він написав і який йому так і не дали зняти. Чому? «Вистачить з нас ваших Карпат», — згадує таку відмовку Марічка.
Та найбільше, що засмутило Миколайчука, це ситуація з «Небилицями про Івана». Це фактично останній трагічний момент його творчого і фізичного життя. «У Івана була племінничка, Олеська, — розказує дружина Івана, — певний час вона жила у нас. Вона весь час просила Івана, щоб той написав їй казочку. Так виникли «Небилиці про Івана».
Всі, хто читав сценарій, казали, що це щось особливе. Три роки він пролежав на полиці на кіностудії, й йому дозволили його знімати лише коли він був дуже хворий, і вже не міг нічого робити. Якби Господь Бог дав мені здоров’я, я б його зняв, казав чоловік. Я його так зняв би. У своїй голові я його вже бачу...» Дозвіл прийшов 1986 року. 3 серпня 1987-го Іван помер. Йому тільки-но виповнилося 46.
Вже після смерті Миколайчука, Борис Івченко, зненацька, і для всіх несподівано взявся за екранізацію «Небилиць...». «Він навіть слова мені не сказав, — дивується Марічка, згадуючи ті часи. — Вже пройшов вибір натури і акторів, коли до мене підійшов Балаян, і спитав, що я думаю про екранізацію... Для мене це було великим ударом».
«Якщо б він сам знімав «Небилиці...», — розмірковує Сердюк, — фільм був би іншим — при всій моїй повазі і любові до Борі Івченка, при його героїзмі, що він взявся за це діло. Просто різні вони люди, якими вони б кумами не були. Є таке потаємне, що Миколайчук міг «розказати» образами, показати кінематографічною картинкою».
P.S.: У фільмі Миколайчука «Вавилон XX» мандрівний філософ Фабіан у виконанні самого Івана говорить: «Коли помирає поет, разом із ним помирає щось таке, що не кожен здатний збагнути». На думку Леся Сердюка, це і є суть Миколайчука. Коли Іван помер, зникло дуже багато зв’язків, планів і, відповідно, їх реалізацій. У нього як актора було лише 36 фільмів за спиною, могло — «мусило»! — бути набагато більше. Хотілося більше. Досі хочеться. Та вже ніяк. Шкода, бо він, як каже Сердюк, завжди намагався знімати для людей, йому потрібно було, щоб люди «со-жили», «со-переживали». «Його часто згадують люди, — розказує Наталка Сумська, яка грала з ним в його «...осені». — Завжди якось так виходить, що його згадують в розмовах, на фестивалях, у передачах, у поїздах. Бо в ньому переважала відкритість і щирість, він нічого не тримав за спиною. Він, безумовно, являв собою таку натуру, з якої прагнеш попрацювати. Тому я була неймовірно щаслива з того, що він залучив мене до свого фільму». А він міг і не стати актором і режисером. Замолоду з батьком залізницю будував, ліс сплавляв. Хотів стати медиком... А став птахом, без чорних плям.
