Спершу він сам їздив російськими регіонами. Уфа, Оренбург, Смоленщина. Олександр Григорович прискіпливо оглядав чужі, але до болю рідні краєвиди, робив гучні заяви, тихцем перемовлявся з місцевими елітами. Тоді, під кінець тисячоліття, він ще серйозно розраховував стати наступником Бориса Єльцина, очоливши Союзну державу. У Кремлі ці візити сприймали з роздратуванням, але до певного часу бацьку терпіли.
При Путині йому довелося повільно й неохоче усвідомити, що возз’єднання означає поглинання, до того ж поглинатимуть його самого. Посада російського губернатора Лукашенка не спокусила. Тоді він щиро і на все життя зненавидів старшого брата Володимира Володимировича і заговорив про свободу. Політика Мінська надовго стала багатовекторною. Гастрольні поїздки на схід самі по собі припинилися. Віднині Олександр Григорович особисто приймав у себе провінційних наших журналістів. Раз на рік, восени, за великої кількості телекамер. Це стало ритуалом.
Спершу їх возять по країні, демонструючи неабиякі успіхи білоруської промисловості. Всюди годують до несхочу і підіймають настрій міцними напоями, інтерв’юють. Потім — головне частування, залишене наостанок: щасливих гостей приймає президент, і тут розпочинається багатогодинне шоу. Лукашенко відповідає на запитання російської регіональної преси.
Власне, хоч би де виступав бацько — це завжди видовище. Проте його промови, звернені до росіян, вирізняються особливою глибиною і силою. Навіки відлучений від кремлівського трону, цього дня він розмовляє з Великим Братом як можновладець. Раз на рік він бере реванш. Відводить душу. Почувається, грубо кажучи, Путіним.
Інколи він надто захоплюється, і ті, що сидять у залі, здригаються від його промов. Як, наприклад, три роки тому, коли Олександр Григорович прямо звинувачував Володимира Володимировича в замаху на віковічну дружбу слов’янських народів і в шантажі. Принагідно Лукашенко оприлюднив головні таємниці російсько-білоруської дипломатії. За те, що бацько забарився з визнанням Південної Осетії, його спробували «нахилити», як він висловився, не даючи грошей.
З’ясовувалися взагалі вражаючі речі. Тодішній наш прем’єр, на думку Лукашенка, підривав військову співпрацю, перешкоджав постачанням «дешевого і якісного білоруського продовольства до Росії», зривав «інтеграційні процеси». Не сказавши при цьому жодного поганого слова на адресу Медведєва, бацько явно забивав клин в тандем, за що був суворо покараний.
Три роки потому, переживши кризу і безповоротно посварившись із Заходом, Олександр Григорович висловлюється обережніше. Та все ж вдача бере своє, і він засмучує дорогих гостей повідомленням про те, що Росія, вступивши до СОТ, «кинула» Білорусь. Ще він розповідає про звичаї, які панують у колах олігархів, наближених до московського Олімпу. Мовляв, якийсь Мишко, з’явившись на прийом до Лукашенка, мав зухвальство запропонувати йому 15 млрд доларів за «Білоруськалій», до того ж 10 ярдів у скарбницю, решту 5 — в кишеню лідерові. Зрозуміло, бацько його прогнав, хоча й не запроторив за ѓрати: все ж таки союзник. Врешті-решт привітний господар виявив готовність продати настирливим російським бізнесменам усі перлини білоруської економіки, але — за твердою ціною чорного золота. «Віддамо нафтопереробний завод, але ви дайте свердловину», — такий обмін запропонував він російським регіональним ЗМІ.
Хоча б раз на рік Олександр Григорович не може відмовити собі в цьому задоволенні — трохи покерувати Росією. Торкнутися руками енергоносіїв. Пояснити, як слід реагувати на підступи феміністок з Femen і Pussy Riot, аби на «голому місці не створювати проблем і з лайна не робити героїв». Як вирішувати просте, але дуже важливе питання про владу: треба, не мудруючи, «переписувати конституцію, а не влаштовувати комбінації». Адже ми, по суті, такі схожі, тільки в Мінську, слушно зауважує Лукашенко, «усе більш чесно, відкрито і жорсткіше». Без усіляких там білих стрічок, паралельних виборів та інших креативних гулянь. Тому президент Білорусі досить різко критикує своїх учнів у Москві. Як легко здогадатися, він краще б упорався з Росією.
Лукашенко завжди по-своєму щирий, але в такі миті, з нудьгою поглядаючи на зарубіжних журналістів, що тверезіють на очах, він гранично щирий. Через рік бацько знову покличе їх до себе і знову влаштує майстер-клас з інтеграції, і це буде все та ж розмова. Про Росію, яку він втратив, і все ніяк не змириться із втратою.
17 жовтня 2012, Грані.Ру
