«Коли пронизливо ясним, дзвінким осіннім ранком 3 жовтня на цвинтарі Донського монастиря в Москві відбувалося перепоховання геніального російського філософа Івана Ільїна з дружиною Наталією, а також героя громадянської війни генерала Антона Денікіна з дружиною Ксенією, я подумав, що це і є головна політична подія Росії 2005 року». Так починається стаття в газеті «День» від 25 жовтня ц.р. під інтригуючим заголовком: «Духовна очевидність» проти «віртуального фуфла». Автор її — Андрій Окара, відомий своїм цікавими, часом блискучими статтями, памфлетами, есе, зокрема й про діла українські, в московських і київських журналах та газетах. Для нашої преси він — справжня знахідка. Читати його — насолода: стиль письма, сказати б, імпровізаційний — у тому значенні, що він віртуозно перебирає теми й думки, як ото композитор-імпровізатор бігає пальцями по клавішах фортепіано, народжуючи черговий музичний опус. Щоправда, інколи у «грі» відчувається «нестримне бажання блиснути ракетою свого власного духа» (С. Смаль-Стоцький), хоч би й усупереч переконливості. Ну що ж, це теж річ звичайна. Тільки б та «ракета» не виводила на орбіти легковажності. Або інтелектуального цинізму. А таке у світі буває…
Не нам судити, чи й справді подія, якій Андрій Окара присвятив свій натхненний текст, була (або й буде) «головною політичною подією Росії 2005 року». Це — справа російського суспільства (суспільства, а не лише «звичного набору облич «національно-консервативного» загалу» та іже з ними — див. статтю Андрія Окари. До речі, цей «національно-консервативний загал», вшановуючи пам’ять одних «героїв громадянської війни», зовсім не виявляє такої шанобливості до інших, іншого кольору. Тож ні про яке «примирення» не йдеться. Як і в Україні — тільки з інакших причин…). Не будемо оспорювати й кваліфікацію Івана Ільїна як «геніального філософа» — взагалі-то геніальних філософів в історії людства назбиралося не так уже й багато, «прохідний бал» надто високий, але, зрештою, у кожного свій іконостас. Когось може здивувати, що чи не вперше інтелігент, інтелектуал ставить в один ряд геніального філософа і генерала, можливо, не зовсім геніального. (Щоправда, було колись: «Фельдфебеля в Вольтеры дам!» — але то зовсім інше). За якою ознакою? Православ’я? (Про православних генералів варто прочитати у Льва Толстого). Чи за ознакою «єдінонєдєлімчества»? Справді, глибокий релігійний мислитель і великий патріот Росії, Іван Ільїн мало приємного провіщав неросійським народам імперії, в тому числі й малоросам. («Самостийная Украина только может быть трамплином, ведущим немцев к мировому господству». Не заслужили в нього ласки й Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехословаччина, Австрія, Угорщина, Румунія…) Їхня — малоросів — висока доля, очевидно, — «в сусідів бути гноєм, // Тяглом у поїздах їх бистроїзних» (Іван Франко). Для неросійських народів імперії, «обязанных России верностью», це називалося: «культурна автономія»).
Тим часом Андрій Окара всерйоз вважає, що «якби Віктор Ющенко ну хоча б перегорнув ільїнські «Наши задачи» або «Путь духовного обновления», то це був би вже зовсім інший Ющенко». (Як мало людині треба!). Не кажучи вже про те, що «якби російське політичне керівництво вдумливо прочитало (тут уже самого перегортання сторінок не вистачить! — І. Д. ) філософсько-політичні твори Ільїна, то вже через півроку це була б інша країна…» Ільїн як артикул державної віри… (Не знаю, чи й усім росіянам сподобалося б жити «за Ільїним»: у країні, де править «Национальный Вождь», «Верховный Правитель», «Глава Государства», де «Государственный Совет», «Земский Собор» та інші державні органи не обираються, а «учреждаются» — «для обсуждения законодательных предложений, восходящих к Главе Государства», і гарантуються важливі державні позиції для православної церковної еліти; де навіть «произвольное выхождение граждан из состава государства» «наказывается как измена и предательство»; де «воспрещается всякая принадлежность граждан к каким бы то ни было публично-правовым (интернациональным) объединениям»; де дозволені «не все партии», а тільки ті, «программа которых направлена ко благу целого»; де «безбожниками» в разі потреби займається «Высший Церковно-Исповедный Суд» і т.д. і т.ін. — чим не монархічно-православна утопія навіть не минулого, а позаминулого століття! Це — в його «Основах государственного устройства та «Проекте Основного Закона России», де конкретизуються ідеї морально-політичної проповіді згаданих Андрієм Окарою «Наших задач» — останні ширші за змістом і риторично привабливіші, але дух монархізму, антидемократизму й богообраності Росії та відповідно «м’якої» ксенофобії в них відчутний не набагато менш виразно.
Тим часом у мене, вибачайте, своя пропозиція — і Путіну, і Ющенку, і Окарі, і собі, і всім нам — ану прочитаймо (чи хоч «перегорнімо»), скажімо, Герцена… або Драгоманова… або Сковороду… або Ганді… або Сун-Ят-сена… або, принаймні, Платона з Лао Цзи… Їй-право, через день-другий ми б стали інакші, а слідом за нами, десь «через півроку», і увесь світ невпізнанно змінився б… Та де там, не хочуть «духовної очевидності», їм подавай «віртуальне фуфло»! (Що це таке, до речі?).
Та облишмо Івана Ільїна. Не про нього мова. Мислителів приймають такими, якими вони є. З ними можна навіть не погоджуватися, навіть сперечатися! А от з Денікіним не посперечаєшся. Були такі, що намагалися посперечатися — їхній долі не позаздриш. Не охоловши від глибоких переживань на Донському цвинтарі, Андрій Окара і Денікіна залучає до лику «людей, які за свої переконання, за свою життєву правду розплачуються власною свободою і кров’ю, людей, які за свої принципи готові приректи себе на смерть і вигнання…» Пане Окара, ну не можна ж бути таким нерозбірливим — навіть у стані творчої екзальтації. Хіба Ви не знаєте, що «за свою життєву правду» генерал Денікін розплачувався не «власною свободою і кров’ю», а чужими — свободою і кров’ю насамперед тисяч і тисяч українських селян (і не тільки українських), які не хотіли, щоб повернулися поміщики. Робітників. Інтелігенції. Містечкового єврейства та інших «інородців». Не знаєте про розгром українських культурних інституцій, переслідування української мови, розстріл Василя Чумака і Гната Михайличенка? Хто не вірить історичним документам і взагалі «більшовицькій пропаганді» та «совковим стереотипам», хай почитає хоча б розпачливі звернення й листи В. Короленка…
Із гіркотою пише Андрій Окара, що того історичного дня не було на Донському цвинтарі українських діячів. Були Лужков, Жириновський, Микита Михалков, Любов Слиська, патріарх Алексій II, а з України — «один депутат Верховної Ради Автономної Республіки Крим Володимир Казарін». Знаючи погляди В. Казаріна, це не дивно. А дивно, що не засвітилися лідери деяких політичних партій. Не інакше, як промах організаторів: не повідомили вчасно. Бо гріх був би їм проминути таку нагоду засвідчити незмінність свого курсу на московське «політичне православ’я» (формула зі статті Андрія Окари).
А ще Андрій Окара зловив оспалу Україну на тому, що, бач, із усього світу були телекамери, а з Києва якась однісінька наче й була на той час у Москві, але її відкликали на іншу подію. Я певен, що сталася якась технічна неув’язка, випадковість (що відкликали на інше завдання). Невже могли у когось заговорити політичний такт чи національна гідність? Звідки б їм узятися? А що були з усього світу — це зрозуміло, це нормально. Світова сенсація. Ними й живемо. Кому ж яке діло до того, з чим колись приходив Денікін у якусь Україну… Це зовсім різні виміри події…
…Вірний своїй приязні до України (це — щиро), Андрій Окара і нам пропонує подумати про «момент істини», аналогічний московському дню.
3 жовтня 2005 року: про перепоховання в Україні «українського Ільїна» Дмитра Донцова та «візаві» Денікіна — Симона Петлюри. Попри сумнівність (або, як тепер кажуть, сміливість) порівняння Донцова з Ільїним (чи Ільїна з Донцовим?), пропозиція загалом варта уваги. І якщо вона колись буде здійснена, то Андрію Окарі й карти в руки: як автор ідеї, він може запросити на це перепоховання не лише московські телеканали, а й московських політиків — хоча б того ж Лужкова, Жириновського, Любов Слиську, та й Микиту Михалкова. Патріарха Алексія II тривожити не треба: Петлюра не був московсько-православним…
А поки що — просимо, благаємо: залишіть Денікіна собі. У нас своїх ненависників України вистачає. І великих, і малих, і зовсім дрібних, але дуже діяльних. Пригадуєте трагічний запис Довженка: «Скільки всякої темної шушвалі ненавидить мій народ!»
