Центральний державний архів громадських об’єднань України, який акумулює документи новітньої історії, сучасних політичних партій та громадських об’єднань, особисті фонди видатних політичних та громадських діячів України, поповнився документами відомого громадського діяча, члена Римського клубу, почесного доктора наук Богдана Гаврилишина. Серед матеріалів, які пан Богдан передав архіву, — листування з відомими особами багатьох країн світу, зокрема Збігнєвом Бжезинським, Генрі Кіссінджером, Гельмутом Шмідтом, Гельмутом Колем, баронесою Вільямс, Маргарет Тетчер, лордом Гау, Романо Проді, Індірою Ганді та ін.; лекції на різноманітні теми, які він читав у 70 країнах світу; матеріали діяльності Української правничої фундації та міжнародного фонду «Відродження»; рукописи наукових праць; колекція публікацій про Україну, що виходили за її межами.
«Мені вдалося пізнати світ, був на всіх континентах і знайомився із досвідом економічних, політичних і соціальних систем різних країн, — сказав Богдан Гаврилишин на прес-конференції, пояснюючи своє рішення передати документи архіву. — І цей досвід може бути корисним для України, він дозволяє зрозуміти, в яких обставинах та чи інша політика, той чи інший інструмент спрацьовує, а в яких — ні. Окрім того, я спілкувався з багатьма визначними людьми, всі вони — дуже різні. І це також може бути комусь цікаво». Б. Гаврилишин згадав для прикладу, якими різними були два успішних німецьких канцлери, два Гельмути: Коль і Шмідт. Перший — з надзвичайним почуттям гумору, великий гурман і гарний кухар, другий — «проблемна людина, суха і жорстка».
Підтримати професора в цей важливий для нього день прийшли його друзі — письменники Дмитро Павличко, Іван Драч, Юрій Щербак, а також Ігор Юхновський.
Богдан Гаврилишин народився і виріс на Тернопільщині, закінчив середню школу у таборі біженців у Німеччині, Політехнічний інститут в Канаді, магістерську програму з менеджменту і докторат з економіки у Швейцарії. З 1988 року працює в Україні на громадських засадах. До 1998 року очолював Наглядову раду МФ «Відродження». Брав участь у роботі урядових делегацій України, Канади, Швейцарії. Був позаштатним радником першого президента України Леоніда Кравчука, багатьох голів Верховної Ради України та прем’єр-міністрів. Нагороджений державними відзнаками України, Канади та Італії.
«День» скористався нагодою, щоб поставити декілька запитань Богдану Гаврилишину.
— Ви є членом відомого Римського клубу, девіз якого «Мислити глобально, діяти локально». Як ви прокоментуєте цей імператив відносно України?
— Одна із перших речей, які я створив в Україні, — це була асоціація Римського клубу. Це звична практика, тому що членами Римського клубу може бути максимум сто осіб. А інші, хто симпатизує цій організації, поділяють думки і турботу про людство в стилі Римського клубу, творять національні асоціації. Таких асоціацій близько 18 в різних країнах. Однак в Україні ця асоціація якось не прижилася. Можливо, тому, що там було забагато академіків, а замало людей з енергією, які могли б надихати на цю справу. А можливо, члени нашої асоціації відчули, що вони дуже мало можуть впливати на процеси, що відбуваються в країні. В інших країнах люди можуть мати досить великий вплив на суспільство, не будучи президентом чи прем’єр-міністром. У нас це важче. Але я й досі згадую деякі цікаві доповіді, що були зроблені членами нашої асоціації на початку її існування. Наприклад, Юрія Пахомова, який сказав, що крах соціалістичної ідеології, системи, що відбувся, корінився в російській культурній традиції. Але загалом асоціації не вистачало лідера, який би взявся за цю справу. А щодо девізу, то тут все просто: члени національної асоціації Римського клубу повинні думати системно (тобто включаючи міжнародні процеси, політику, економіку, екологію), але робити щось на національному рівні.
— До тринадцятої річниці незалежності України — трохи більше двох місяців. Які, на вашу думку, основні підсумки цих років, досягнення та прорахунки?
— Найголовніше досягнення — це те, що існує держава. І хоч у світі ще дуже багато неграмотних людей, які ще й дотепер не знають, що існує така країна, і що Україна — це не Росія, але держава все- таки існує. І має потужну дипломатичну мережу. Ми можемо сумніватися в тому, чи дипломати належним чином виконують свою роботу, але вже сам факт існування такої мережі є надзвичайно важливим. Також важливе досягнення — те, що українська мова — це є державна мова, мова шкільного навчання, хоча й спілкується нею меншість населення.
Що стосується культури, то вона у нас не в найкращому стані через фінансове питання, а не тому, що вона є забороненою. Наприклад, образотворче мистецтво дуже швидко розвинулося в Україні. Все це — позитиви.
Негатив в тому, що ті люди, які мріяли про незалежність України, віддали за неї своє життя, думали лише про незалежність, а не про владу і про гроші, тобто про політику і економіку. І тому проґавили можливість з самого початку взяти владу в свої руки. А це справді було можливо — в 1990-91 роках, коли так звана патріотична і демократична меншість наступала, а номенклатурна більшість відступала. Але в цієї меншості навіть не було особливого бажання стати до керма. І навіть коли вибрали Леоніда Кравчука, і він запрошував людей з Руху до уряду, останні казали: ми будемо в опозиції. Дуже погано, що і владу, і основні багатства перехопили колишні номенклатурники.
Також жаль, що Україна за ці роки мало наблизилась до Європейського Союзу. Бо якби вона туди ввійшла, то вже б не було питання, що Україна колись може щезнути. Окрім того, економічно вона б дуже піднялася вгору. Багато країн в ЄС поєднують політичну свободу, економічну ефективність і соціальну справедливість, а також розуміння того, що з природою треба жити в гармонії, а не тільки експлуатувати її. І це є для нас живі моделі, які показують, що нам — рухатись туди, а не в первинний капіталізм, який ми маємо.
— Чому, на вашу думку, сьогодні деякі наші колишні сусіди по соцтабору вже в Європейському Союзі, ми ж, задекларувавши європейський вибір, ратифікуємо в цей час документи щодо Єдиного економічного простору?
— Україні обов’язково потрібно визначатися зі своїм зовнішньополітичним курсом. Залишитися в геополітичному вакуумі — це немудрий вибір. На мою думку, нам слід було прямувати до Європейського Союзу, хоча й кажуть, що нас там не чекають. І, на жаль, це правда. В нашому теперішньому стані нас там не хочуть. Україна є дуже бідна, і вона дуже дорого коштуватиме ЄС. Адже відомо, що багаті країни сплачують кошти у Фонд регіонального розвитку, які потім роздають новим кандидатам чи членам ЄС. І тепер в тому Фонді понад 100 млрд. євро, які в найближчі п’ять років видаватимуть новим членам. Для України ці кошти були б величезною допомогою. Але, на мою думку, важливішим позитивом вступу до ЄС для нас могло б бути те, що в змаганні з іншими країнами наша ідентичність стала б більш яскравою.
На жаль, цього не станеться, якщо ми підемо під опіку нашого сусіда. Нам Бог не давав нафти і газу (тобто дав, але ми їх використали раніше). Росія ж ще довгий час може нічого не робити і жити з того, що дає їй природа. Окрім того, так традиційно вже склалося, що ментальність панувати над іншими настільки вже закріпилася в цього народу, що нам не можна іти з ними в союз і сподіватися, що ми будемо рівноправними членами.
Тобто нас Європа не хоче, по-перше, тому що ми є економічно бідні, а по-друге, тому що вони не надто певні щодо наших намірів. Адже у нас вже довгий час існує багатовекторна політика. А коридор — то не є вибір.
— Як ви оцінюєте хід президентської кампанії, яка де- факто вже почалася?
— Я взагалі вважаю, що останні півтора року — це найгірший для України період з 1989 року. Ми маємо вкрай невизначену політичну ситуацію: це і робота за зміну Конституції, і виборчий період, і такі процеси, як мукачівські вибори.
Позитив є в тому, що майбутні вибори все-таки відбудуться як всенародні. Якби вибори відбулися демократично, то хто б не переміг, це був би для України великий прогрес. Це стало би свідченням того, що українська влада зрозуміла, що є межі, які не можна переступати, як це було в Донецьку чи Мукачеві.
