1—2 березня у Харкові відбудеться розширене підсумкове засідання колегії Міністерства освіти і науки України з питань вищої школи: «Забезпечення якості вищої освіти — важлива умова інноваційного розвитку держави і суспільства». Як повідомляє сайт міністерства (www.mon.gov.ua), до участі запрошені ректори всіх вищих навчальних закладів країни, начальники обласних управлінь освіти і науки та представники місцевих органів влади (всього очікується близько 800 учасників).
Сьогодні на базі харківських вищих навчальних закладів працюватимуть 13 секцій з усіх напрямів підготовки у вищій школі. Під час засідань відбудуться дискусії та будуть напрацьовані конкретні кроки щодо схем зближення вищої освіти з підприємництвом та бізнесом, розширення автономії вищих навчальних закладів та розвитку наукових шкіл. Завтра ж у Національній юридичній академії імені Я. Мудрого пройде пленарне засідання колегії за участю міністра освіти і науки України Станіслава Ніколаєнка.
«День» знав про цю важливу подію заздалегідь. Ректор Харківського національного університету ім. В. Каразіна Віль Бакіров розповів про неї головному редакторові «Дня». Бо, як знають наші читачі, нещодавно в стінах університету відбулася читацька конференція за матеріалами книжок із серії «Україна Incognita». І ми вирішили напередодні провести заочний круглий стіл на тему «Болонський процес і нові шанси університетів».
«День» вважає, що ця дискусія важлива для суспільства. Ми пропонуємо Міністерству освіти і науки України, вченим і громадським діячам приєднатися до неї. Пишіть нам на електронну адресу [email protected] або надсилайте свої пропозиції та відгуки на факс (044) 414-44-26.
Спочатку — національний університет!
або Як правильно запозичити світовий досвід
Ігор ПАСІЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія», професор, доктор психологічних наук:
— У Національному університеті «Острозька академія» система навчання за західними зразками апробована вже давно, ще задовго до підписання угоди про приєднання до Болонського процесу. Починаючи з початку відродження Острозької академії ми вирішили поєднати найкращі надбання різних освітніх систем. Таким чином, нам вдалося синтезувати класичні американські освітні технології, європейський досвід освітнього процесу, зокрема, Великої Британії, та, звичайно, класичні технології української освіти.
Важливо зазначити, що далеко не останню роль у створенні нової для України системи освітнього процесу відіграла Києво- Могилянська академія, оскільки більшість новітніх елементів, впроваджених нами, були запозичені й до того вже випробувані в Могилянці. Це і тестова процедура вступних іспитів, яка унеможливлює корупцію в університеті, й стобальна кредитно-модульна система оцінювання студентів, і читання курсів, що, на перший погляд, не мають відношення до професійної підготовки студентів, проте мають неабиякий вплив на їхній особистісний розвиток, як, скажімо, музичне чи художнє мистецтво тощо. Проте, на відміну від Могилянки, де студенти самостійно обирають курси для прослуховування, в даному випадку ми побудували навчальний процес на засадах українських класичних освітніх технологій: ми залишили обов'язкові навчальні курси та постійні групи студентів. З часом в Острозькій академії переконались, що така форма поєднання українських елементів навчання із західними є найбільш ефективною на даний час в Україні.
Що стосується освітніх підходів Болонського процесу, то, вивчивши їх, ми дійшли висновку, що вони не можуть алгоритмічно застосовуватись в українських ВНЗ, принаймні — в Острозькій академії. Чому?
По-перше, основна форма навчання в європейських університетах — це самонавчання, точніше, так звана консультативно-індивідуальна форма навчання. В Україні перехід до такої форми освітнього процесу поки що неможливий.
Хоч студенти до цього психологічно готові, українські ВНЗ до збільшення годин самопідготовки студента не готові матеріально. Для цього необхідна широка бібліотечна мережа, суттєве розширення видавництва наукової літератури, доступ до електронно-інформаційних носіїв. Як бачимо, наша держава має пройти досить довгий шлях. Крім того, потрібно докорінно змінити процедуру викладання в наших університетах. В Європі завданням викладача є розробка великої кількості допоміжної, методичної літератури. Структура лекції в європейських університетах суттєво відрізняється від структури лекцій в українських ВНЗ. Лекція українського викладача носить інформативно-оглядовий характер, і це виправдано, оскільки викладач має можливість сформувати лекцію, користуючись першоджерелами. Студент, на жаль, в більшості випадків доступу до першоджерел не має. В результаті, для студента єдиним інформативним джерелом залишається лекція викладача. Якщо ми зараз різко скоротимо кількість лекційних та семінарських годин, то фактично позбавимо студентів можливості отримання теоретичних знань.
По-друге, відповідно до європейських стандартів освіти основне завдання університету полягає в науково-дослідній роботі, а не в розробці теоретичних лекцій, тобто в отриманні не стільки теоретичних знань, як практичних навичок науково-дослідної роботи. Фактично європейський університет покликаний готувати науковців, в той час як наші ВНЗ готують теоретиків. А для цього потрібні колосальні кошти. В країнах Європи всю науково-дослідну роботу фінансує держава через систему грантів. Обґрунтувавши актуальність свого дослідження, науковець отримує кошти, за рахунок яких фінансується його дослідна робота, на яку він приділяє сімдесят — вісімдесят відсотків свого робочого часу. І лише решту часу він займається викладацькою діяльністю, підготовкою до лекційних та семінарських занять. У нас же для того, щоб отримати ставку викладача, потрібно мати, в першу чергу, відповідне аудиторне навантаження, в середньому по шістсот годин. Коли вчений повинен займатися якісною науковою роботою, якщо він змушений виконувати навантаження? Тому виникає дилема: або перестати займатися викладанням, читати по «жовтих» лекціях і не вдосконалювати себе як лектора, або закинути науково-дослідну роботу і займатися виключно викладанням. Я вбачаю найбільшу небезпеку в тому, що відбувається дисбаланс: Міністерство освіти вимагає проведення науково-дослідних робіт в університеті в той час, коли не створюються відповідні умови для проведення цієї наукової роботи. Ми не зможемо перейти до Болонської системи, доки сутнісно не перетворимо наші університети на науково-дослідні установи. Таким чином Міністерству освіти необхідно переглянути підхід до оплати праці науковців. Як мінімум, п'ятдесят-шістдесят відсотків аудиторного навантаження з викладача має бути знято, а за рахунок посадового окладу повинна оплачуватися дослідницька робота.
Багато моїх колег помилково вважають, що складність Болонського процесу — в переході на навчання за кредитно-модульною системою, новою системою оцінювання тощо. Проте я переконаний, що найбільша складність переходу українських національних університетів на Болонську систему освіти — в заміні сутності вищого навчального закладу, перетворення університету, що давав теоретичні знання, на той, що формує зрілих науковців. Перш за все, потрібно продумати механізм стимулювання науково-дослідної роботи, створення необхідної технічно-матеріальної бази університетів, щоб студенти разом із викладачами, починаючи з першого курсу, працювали в науково-дослідних лабораторіях і там здобували знання. Якщо цього не буде, то ми лише продовжуватимемо формально звітувати про приєднання до Болонського процесу, а в дійсності до нього не перейдемо ніколи.
Крім того, ми забуваємо, що в об'єднаній Європі концепція глобалізації є основною. В об'єднаній Європі комфортно, скажімо, полякам чи чехам, які сформовані історично як нація. Молода ж держава Україна, запозичивши ідею інтернаціональних університетів, втратить ті паростки державо- і націотворення, які щойно почали зароджуватися. Європейці давно усвідомили, що кожен університет спочатку повинен сформуватися як національний, а вже потім як інтернаціональний. Отже, запозичуючи різні освітні технології, ми повинні акцент робити на національному університеті. А чи можемо назвати національним той університет, який хоч і носить такий статус, проте там навіть не ведуться заняття державною мовою? Тож маю переконання, що для початку нам необхідно створити національну вищу освіту і тільки тоді говорити про інтернаціональну.
З іншого боку, наш студент має не гірші знання, ніж випускники інших європейських університетів, тому ми, безперечно, повинні дати можливість нашому фахівцеві працевлаштуватися в престижних закордонних організаціях чи підприємствах. Немає нічого страшного в тому, що наші спеціалісти будуть працювати за кордоном, якщо вони пропагуватимуть свою державу. Через це ми повинні узгоджувати з європейцями навчальні плани, співвідношення кредитів тощо. Однак робити це потрібно, знову-таки, поступово.
І якщо вже говорити про національні вищі навчальні заклади, то вони, і, я думаю, більшість ректорів зі мною погодяться, потребують значно ширшої автономії. А критеріїв, за якими, на мою думку, визначається, чи відносити університет до національних, є два: затребуваність випускників на ринку праці й якість науково-дослідної роботи у ВНЗ. Тільки за умови системного перетворення української освіти ми зможемо приєднатися до Європи, а це еволюційний довготривалий процес, долучитися до якого повинне все суспільство.
«Мобілізація» — проти «песимізму»
Майже два роки тому Україна чітко заявила про свої плани увійти в єдиний освітній європейський простір. Поставивши свої підписи під Болонською декларацією, вона взяла на себе зобов'язання модернізувати до 2010 року свою освітню діяльність в контексті європейських вимог. Сьогодні йдуть досить голосні та, на жаль, зовсім не безпідставні розмови про те, що ці «заяви про наміри» можуть так і залишитися лише популістськими обіцянками, і нам ще дуже далеко до принципів, які такі університети, як Гарвардський чи Оксфордський, зробили реальністю вже понад 100 років тому…
Чи є у нас шанси стати реальним учасником Болонського процесу до означеного в угоді часу? Або як завжди «українська специфіка» викривить, або зведе нанівець зусилля людей, які вслід за Ф. Жоліо-Кюрі повторюють істину: «країна, що не розвиває науку, неминуче перетворюється на колонію…» Болонський процес в Україні: виклик чи можливість? З таким запитанням звернулися ми до Марії Зубрицької — проректора з науково-педагогічної роботи Львівського національного університету ім. Івана Франка.
— Щоб глибше збагнути спектр проблем, пов'язаних із інтеграцією України в європейський освітньо-науковий простір, варто нагадати основні принципи Болонської декларації, яку Україна підписала у травні 2005-го року в норвезькому містечку Берген. Тут слід наголосити, що наша країна була серед останніх держав, які виявили політичну волю робити єдиний простір європейської освіти та науки гармонійним, привабливим і конкурентноспроможним на світовій арені. Отож, зобов'язання і відповідальність, які взяла на себе Україна, вимагають передусім, щоб до 2010 року завершити процес упровадження визначальних принципів Болонської декларації: визнання єдиної системи наукових ступенів, перехід на два цикли навчання, запровадження європейської системи трансферу кредитів, сприяння мобільності студентів та викладачів, формування європейських стандартів якості освіти, творення єдиного європейського простору освіти та науки. На кожному саміті міністрів освіти країн-учасниць Болонського процесу щоразу доповнюють завдання та цілі єдиного освітньо-наукового простору Європи. Відповідно було сформульовано потребу в скасуванні обмеження віку для навчання, що мало б сприяти реалізації ідеї пожиттєвої освіти, а також наголошено на необхідності створення всіх умов для привабливості європейського простору вищої освіти. У Євросоюзі зрозуміли, що вища освіта стає регульованим людським капіталом, тому для всіх очевидно, що Болонський процес має як освітньо-наукові та культурницько-просвітницькі, так і політичні й економічні цілі. Звісно, що про успішність реалізації основних принципів Болонської декларації та завдань Болонського процесу в Україні треба говорити лише у контексті виваженого, але динамічного, застосування гнучких механізмів гармонізації нашої системи освіти та науки з міжнародними освітньо-науковими системами та необхідної зміни освітнього законодавства відповідно не лише до вимог Болонської декларації, а й відповідно до стрімких змін як на вітчизняному, так і на світовому ринку праці.
— Кожен із перерахованих пунктів вимагає величезних фінансових витрат. Візьмемо хоча б мобільність. Для того, щоб їздити як на річне стажування, так і на дводенні конференції, потрібні гроші хоча б на квитки…
— Звичайно, що академічна мобільність вимагає чималих фінансових затрат. Це якщо брати до уваги великі масштаби студентського обміну, обміну викладачами, реґулярного наукового стажування, участь у престижних міжнародних симпозіумах, конгресах та конференціях. Бо, насправді, академічна мобільність є симптоматичною ознакою фінансового становища в українських ВНЗ та стану науки в них. Яка мобільність, коли держава фінансує тільки зарплату викладачам, стипендію студентам і частину коштів на комунальні витрати? Університети надалі перебувають на межі виживання, а не розвитку. Найяскравішою ілюстрацією фінансового становища наших ВНЗ є, зрештою, стан їхніх гуртожитків. Звісно, що є кошти окремих програм, Євросоюзу, різних міжнародних фондів, які сприяють академічній мобільності. Однак цих коштів замало, щоб задовольнити всіх. Тут я хочу поставити зустрічне контраверсійне запитання: а чи насправді, критична маса наших студентів, викладачів і професорів, науковців готова до цієї мобільності? Чи у всіх є достатній рівень володіння іноземними мовами, щоб навчатися чи викладати в зарубіжних університетах, щоб створювати спільні магістерські програми з подвійним визнанням, здійснювати спільні наукові дослідження. Очевидно, що крім мовної компетенції потрібна висока професійна компетентність. Для прикладу, щоб навчатися в американському університеті, потрібно отримати сертифікат TOEFL, який засвідчує рівень знання англійської мови, а також скласти екзамен GRE (Graduate Record Examination), який засвідчує рівень системності знань та загальної ерудиції студентів. Якщо вивчити статистичні дані: скільки наших студентів в останні роки навчалися і навчаються в зарубіжних університетах, скільки з них склали і як склали вищезгадані екзамени, а також скільки наших викладачів взяли участь у програмах академічного обміну, — то загальна картина однозначно спонукає нас до багатьох запитань. Сьогодні, на шістнадцятому році незалежності, ми, на жаль, не можемо говорити про критичну масу викладачів та науковців, які прагнуть чи готові всіляко долучитися до формування культури академічної мобільності у різних формах та форматах.
Я наведу ще один промовистий приклад певної академічної інертності чи небажання більшості українських університетів комунікувати зі світом. Якщо вибірково відвідати веб-сайт якогось університету будь-якої країни Південно-Східної Азії, скажімо, Таїланду, то одразу легко збагнути всю відмінність між веб-сторінками наших та їхніх університетів. У них чітко виписана місія і візія університетів, тут кожен професор має свою двомовну веб-сторінку, на якій англійською та тайською подані резюме з повним переліком усіх монографій, посібників, книжок, наукових досліджень, статей та нагород, і щонайважливіше, над якою проблемою працює тепер. Я нагадаю, що Таїланд ніколи не був британською колонією, а знання англійської для академічної спільноти в ґлобальному світі є просто органічною потребою. Тобто я хочу сказати, що, з одного боку, можна звинувачувати державу у відсутності чіткої освітньої політики та, передусім, у недостатньому фінансуванні ВНЗ, а з іншого — можна так само кинути докір академічній спільноті за її інертність. Адже це вже не так технічно складно зробити веб-сторінку кожному викладачеві, бо відкритість інформації може дати новий виток для розвитку, допомогти отримати пропозиції для участі в цікавих проектах. Чимало західних фондів і фундацій скаржаться, що наша академічна спільнота не використовує всі можливості й не є наполегливою у просуванні своїх пропозицій на світовому освітньо-науковому ринку. Звісно, наші університети є учасниками багатьох міжнародних програм і проектів, але наголошую, що це не є та критична маса, яка здатна кардинально змінити ландшафт нашої академічної мобільності.
— І ось тут вже точно потрібні нові інвестиції в освіту.
— У всьому світі якісна освіта не є дешевою. Але в усьому світі усвідомили взаємозалежність між економічним зростанням, підвищенням соціальних стандартів і великими інвестиціями в освіту та науку. Тому і ми не повинні економити на таких стратегічно важливих резервах, як освіта та наука. Не варто переконувати вже нікого, що умови викладання та навчання вимагають постійного оновлення, що навчально-педагогічний і науковий персонал пролетаризується при сьогоднішньому рівні оплати праці й тому прагматично погоджується на кон'юнктурні заробітки, які часто не вписуються в традиційне розуміння академічних цінностей, — тобто інтелектуали раптом опинилися на суспільних маргінесах, шукаючи свого клаптика землі під сонцем у нових умовах ринкової економіки. Але увесь парадокс полягає в тому, що в Україні рівень освіти населення зростає незалежно від змін у структурі зайнятості та навичок, яких вимагає ринок праці. Інакше кажучи, щоразу частіше у нас рівень освіти визначається часом, проведеним в освітніх закладах. Наша вища освіта впродовж шістнадцяти років незалежності України була перевантажена численними соціальними, а не академічними, завданнями — поділити та соціалізувати молодих осіб відповідно до різних життєвих цілей, іноді забезпечити «притулок» для когось на декілька років та розважити інших, щоб позбутися багатьох потенційних негативних наслідків для суспільства. «Дипломна хвороба», що охопила нашу суспільну свідомість, потребує окремого аналізу. І цей феномен має два аспекти: по-перше, завдяки йому маємо зниження якості освіти, тому глибоке та змістовне викладання та навчання не обов'язково є пріоритетом для багатьох ВНЗ. По-друге, наші проблеми часто прагматично використовувала Європа, в якій постійно зростає кількість робочих місць, що вимагають університетського диплома, а не необхідної освіти. Тому доволі часто академічна мобільність є соціальною мобільністю. Якщо українські університети соціалізують нашу молодь, то Європа доволі часто соціально їх мобілізує...
Тепер пора вже повертатися до академічних цілей чи до забезпечення якості знань. А це справді вимагає зміни моделі управління ВНЗ, реструктуризації навчального процесу, високотехнологічного оснащення наших лабораторій, створення умов для фундаментальних наукових досліджень тощо. Інакше кажучи, потрібна нова парадигма освітньо-наукової політики. Приємно були чути, коли Президент України Віктор Ющенко нещодавно під час зустрічі з ректорами вищих навчальних закладів Криму буквально наголошував: якщо ми програємо освітню політику — ми програємо все. Якщо найвищі посадові особи держави усвідомлюють необхідність змін у ставленні до освіти та науки, то тепер просто потрібне консолідування зусиль на рівні державних органів влади й академічна солідарність на рівні всіх ВНЗ. Якщо ми наголошуємо на якості викладання, то чому досі найболючішим питанням є педагогічне навантаження викладачів? Відповідно до Закону «Про вищу освіту» максимальне навантаження науково-педагогічного викладача впродовж навчального року сягає 900 годин, а в європейських країнах — втричі менше. Про яку якість можна говорити, якщо викладач за таких умов просто перетворюється в машину для говоріння. Чи стає тоді лекція для студентів подією, а чи просто черговим прослуховуванням інформатичного, а не аналітичного матеріалу? А чи може такий викладач писати цікаві наукові монографії та проводити серйозні наукові дослідження? Мабуть, український парламент просто зобов'язаний переглянути ці «стаханівські» норми для академічного світу, які є нерезультативними і шкідливими для всіх учасників навчального процесу. І, звісно, оплата викладачів має бути гідною їхнього академічного статусу.
— Хоча б означити це в бюджеті на наступний рік…
— Це питання виринає від виборів до виборів. Але після виборів освіта, як прислуга великого капіталу, отримує крихти державного бюджету і чергову риторику замість дій. А це тому, що таки немає належного усвідомлення стратегічного значення ролі освіти і науки для нашого суспільного та економічного розвитку. Насправді, у нас навіть не сформована належна культура довіри до ВНЗ, і маркером цієї недовіри є відсутність «Положення про автономний університет». Це доречно згадати у контексті розмови про Болонський процес, оскільки йому передувала Велика Хартія європейських університетів, яка визначила дві фундаментальні засади розвитку будь-якого європейського університету — це академічні свободи й автономія університетів. І тут уже не спишемо на академічну інертність, бо є консорціум українських університетів, до якого входять вісім ВНЗ, — НаУКМА, Львівський національний університет імені Івана Франка, Донецький національний університет, Дніпропетровський національний університет, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, Український католицький університет, Університет економіки і права «Крок». Підкреслюю, що в консорціум об'єдналися як університети з давніми академічними традиціями, так і нові університети з високим рівнем академічної мобільності. Вже четвертий рік поспіль ми подаємо для обговорення проект положення, яке, до речі, підтримало Міністерство освіти і науки. Однак досі ми не можемо говорити про якісь законодавчі зміни — і це вже дивує, бо це безвідповідально, втілювати принципи Болонської декларації без її основних засад.
А ось як виглядає рівень автономності ВНЗ сьогодні. Минулого року наш університет практично не закупив жодного комп'ютера, тому що застряг у бюрократичних нетрях тендерних оголошень і конкурсів. Уявімо собі, що Гарвард, Оксфорд чи Кембрідж без дозволу якоїсь громадської організації з помпезною назвою Тендерна палата України не може здійснювати закупівель всього, що забезпечує їхнє функціонування? Такого не знали європейські університети навіть у найважчі часи свого існування. Невже кошти наших студентів платної форми навчання, які ми хочемо спрямувати на розвиток того ж таки університету, на вдосконалення його інформаційно-технологічних ресурсів, мають підлягати контролю громадської організації, приписи якої є обов'язковими при державній закупівлі? Хіба це культура довіри до університету? Я погоджуюсь, що повинні бути різні форми контролю, але має бути і відповідна культура того контролю, що відповідає цивілізованим нормам.
— Чи допомагає європейська й світова спільнота реалізації Болонської декларації в Україні?
— Я думаю, що всі зауважили, наскільки знизилася зацікавленість Україною в світі. Однак політична та економічна нестабільність у нашій державі, поза всіляким сумнівом, впливають на загальний імідж України і, що найгірше, навіть стримують потенційних інвесторів, спонсорів та грантодавців від розгортання нових проектів, ініціатив та програм. Мільйони громадян України, зокрема молодь, розглядали помаранчеву революцію як революцію нашого духу, як величезний шанс для реалізації можливостей — власної справи, демократичних принципів, бізнес-проектів тощо. Україна, можливо, вперше у своїй історії перетворилася на землю можливостей. Уперше в нашій історії ми відчули, що перед нами є великі шанси для самоздійснення, самотворення, самоутвердження. Бо змін потребували всі сегменти українського суспільства, і потрібні були чисті руки та світлі голови, щоб ці зміни здійснювати. І здавалось би, що й небагато треба було зусиль — політична і державна еліта мала б лише посприяти цьому суспільному пробудженню. Однак раптом обрив, повна дезорієнтація на місці, яке ще вчора відкривало горизонт можливостей. Для мене особисто є найприкрішим повернення песимістичних настроїв серед молоді. Нещодавно на «5 каналі» було опитування, основу якого склали три запитання: що ви обстоюєте — диктатуру? Демократію? Чи надаєте перевагу виїзду з країн? І 76 (!) відсотків відповідей саме — «хотіли б виїхати». Це дійсно насторожує.
Якщо Україна йтиме до Болонського процесу тільки риторично та інструментально, без прийняття важливих законодавчих змін, без системних змін до структури навчального процесу, то від цього програє не європейська спільнота, а сама Україна, оскільки йдеться вже про політичну волю і культуру політичної відповідальності за підписані офіційні документи. Млявість і зволікання на тлі динамічних змін на європейському та світовому ринку освітніх послуг знову засвідчить про нашу політичну недозрілість, про якусь «дитячу хворобу» нашої політичної верхівки, яка все бавиться лише в якісь маленькі тактичні ігри, і програє остаточно стратегічні позиції як на європейській, так і на світовій арені. І це тільки доповнить і без того негативний імідж України.
— І все таки, на вашу думку, хоч якісь шанси є?
— Всупереч усім песимістичним прогнозам я таки хочу сподіватися на позитивні зміни. Звісно, шанс є завжди. Я не боюся вживати мілітарне слово «мобілізація». Тобто потрібна у доброму сенсі мобілізація зусиль усієї академічної спільноти, Секретаріату Президента, Міністерства освіти і науки, Комітету Верховної ради з питань освіти і науки, щоб динамізувати процес гармонізації нашого освітнього законодавства з європейським, щоб розширити автономію ВНЗ, щоб лібералізувати діалог влади з ВНЗ, і насамкінець вийти на ефективну економічно-фінансову модель розвитку вищої освіти. Розширення автономії вимагатиме нових форм державно-громадського контролю, які і засвідчуватимуть рівень демократизації нашого суспільства. Держава повинна зробити цей символічно значущий крок назустріч університетам, особливо тим, які мають давні академічні традиції і високе реноме як у себе вдома, так і за кордоном. Завжди в українців освіта була найвищою цінністю. Університети порівнювали з храмами, і місія служіння суспільству за допомогою освіти й науки була визначальною. У всьому світі освіта і наука є основою розвитку економіки. У нас за шістнадцять років незалежності ні освіта, ні наука не зробила того прориву, який би засвідчив, що ми таки модерна нація з могутнім потенціалом. А модерна нація — це завжди динаміка, здатність до швидких змін, блискавичне реагування на загрози і виклики, і, насамкінець, прагматичне використання всіх можливостей. Сьогодні українське суспільство має чимало викликів: низькі соціальні стандарти життя, демографічний спад, швидке старіння нації, девальвація духовних цінностей тощо. На цьому тлі Болонський процес не є ні загрозою, ні викликом, а, передусім, можливістю. І якщо ми прагматично не використаємо цю можливість, то й будь-які коментарі зайві…
«Плюси» студентам, «мінуси» — викладачам
Якщо Україна взяла курс на євроінтеграцію, то майбутнє нашої вищої освіти — за Болонською системою. До неї вже приєдналися більшість європейських країн, і число учасників постійно зростає. Болонська система повинна зрівняти у правах і можливостях випускників всіх європейських вузів, значно розширити можливості для їхнього працевлаштування. Про це в інтерв'ю з Степаном Мельничуком, ректором Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича.
— Все ж наша організація вищої освіти суттєво відрізняється від європейської. Чи потрібні якісь зміни на законодавчому рівні?
— Українські вузи здійснюють підготовку фахівців за значно більшою кількістю спеціальностей, ніж європейські. Тому проводиться робота по їх уніфікації, скороченню. Зараз Міністерство освіти і науки визначило перелік нових напрямів і галузей знань, а до листопада будуть визначені конкретні спеціальності, за якими будуть готуватися фахівці.
Нова система навчання розширює можливість отримання знань, особливо у гуманітарній сфері. В той же час особливої уваги потребує розвиток природничих і фізико-математичних наук, оскільки за останні роки рівень знань у випускників шкіл у цих сферах значно знизився, і ми отримуємо недостатньо підготовлений контингент.
Є інша проблема — зростання кількості вищих навчальних закладів, які не мають належної матеріально-технічної бази та кадрів необхідного кваліфікаційного рівня. Вони працюють на платній основі та видають дипломи. Часто-густо такий собі бізнес від освіти.
На сьогоднішній день ми провели чималу підготовчу роботу. Зокрема, розробили положення про кредитно-модульну систему, документацію обліку та оцінювання знань студентів, індивідуальний навчальний план для кожного студента. Кожного семестру проводяться по дві науково-методичні ради університету, де вивчається позитив, обговорюються недоліки та здійснюється пошук шляхів їх усунення. Аналогічні ради проводяться на кожному факультеті ще частіше. Щоправда ми розпочинали цю роботу не з чистої сторінки, а вже мали певний досвід. У нас є декілька спеціальностей, у яких в порядку експерименту почали запровадження кредитно-модульної системи дещо раніше. Загалом же університет перейшов на нову систему у минулому навчальному році згідно з наказом Міністерства освіти і науки. Почали запроваджувати її з першого курсу, тож на сьогоднішній день за новою методикою навчаються перший та другий курси.
— Тобто є певний досвід, і вже можна підводити підсумки, говорити про переваги, недоліки...
— Як все нове, Болонська система має свої «плюси» і «мінуси». Безперечно, позитивним є те, що кредитно-модульна система організації навчального процесу стимулює навчання студентів, змушує їх працювати систематично, а не лише на сесії. Всі навчальні курси розбиті на теми (модулі), за кожну із яких студент отримує певну кількість балів. Хоча в Болонській системі немає іспитів, ми все ж вирішили залишити їх, але на іспитах студент може отримати лише 30 балів, це так званий підсумковий модуль. Решту 70 він повинен отримати впродовж семестру. Позитивну оцінку гарантує щонайменше 60 балів, а на «відмінно» їх треба отримати більше 90.
Позитивним є також той факт, що студенти зможуть навчатися більш мобільно. Скажімо, провчитися курс в одному університеті, на наступний перейти до іншого в будь-якій країні, яка приєдналася до Болонської декларації, без додаткових іспитів. З часом наші випускники повинні отримувати європейський додаток до диплому, який дозволить їм працевлаштуватися в Європі.
«Мінуси» нової системи навчання відчули найперше викладачі. Значно збільшився обсяг роботи при збереженні колишнього навантаження та заробітної плати. Їм довелося змінювати навчальні програми, напрацьовувати методичне забезпечення, по-іншому підходити до опитування студентів. Вони не звикли працювати в такому режимі, а перейти до нової організації роботи непросто. Потрібно змінити психологію викладацького складу. Студентам цей процес дався значно легше, адже вони вчаться по-новому з першого дня перебування у вузі. Але у нас є певні напрацювання, які будуть вдосконалюватися, втілюватися у життя по мірі запровадження кредитно-модульної системи на всіх п'яти курсах.
Скажімо вже найближчим часом ми плануємо запровадити у навчальний процес окремі технічні елементи. Наш університет виграв грант НАТО на організацію комп'ютерної мережі, тож ми зможемо автоматизувати перевірку знань студентів, а викладачі контролюватимуть процес. Це дещо зменшить навантаження на останніх.
— Болонська система відправила у минуле кваліфікацію «спеціаліст», майбутні випускники будуть або бакалаврами, або магістрами. Розкажіть, будь ласка, детальніше про це нововведення.
— Студенти вчаться чотири роки для отримання ступеня бакалавра, потім здають вступні іспити в магістратуру, або задовольняються дипломом бакалавра. Вважаю за доцільне дещо змінити співвідношення тривалості навчання на різних ступенях. На мою думку, для отримання ступеня бакалавра достатньо трьох років навчання, а для магістра — два. Нинішня система «чотири + один» не достатньо ефективна. Для здобуття магістерського ступеня одного року замало, адже студенти повинні поглибити свої знання за спеціальністю, прослухати чимало спецкурсів. А для бакалавра чотирьох забагато — отримати базовий рівень знань за спеціальністю можна і за три роки. Аргументом на користь такої системи є той факт, що вона цілком виправдала себе в більшості європейських вузів.
— Зміниться і система вступу до вузів?
— В минулому році в Україні було запроваджено тестування випускників шкіл, яке проводять незалежні центри тестування. Його результати враховуються при вступі. Абітурієнти можуть подавати свої документи у різні вузи на різні спеціальності, й вступати туди, де дозволяє прохідний бал. Це ще один крок до Європи — там вищі навчальні заклади не займаються вступом, вони просто визначають свій прохідний бал та вибирають студентів згідно із отриманими документами. Українським вузам було б легше, якби їм не доводилося займатися вступною кампанією — припинилися би різні неприємні інсинуації навколо неї, нашим працівникам не доводилось би переривати свою відпустку у зв'язку із вступними іспитами.
Безперечним «плюсом» такого тестування є те, що воно виключає таке негативне явище, як хабарництво і при закінченні шкіл, і при вступі до вузів, але за умови, що воно справді буде незалежним. З іншого боку, жодне тестування не покаже глибину мислення випускника, його інтелектуальний рівень та об'єктивну картину знань. Окрім того, випускникам слід враховувати, що результати тестів дійсні впродовж року. І якщо людина цьогоріч не вступила за набраними балами до вузу, наступного року їй доведеться перескладати тести, на відміну від колишніх випускних іспитів у школі. В цьому році 30% випускників шкіл пройшли незалежне тестування, а наступного року їх буде всі 100%.
— Чи не втратить Україна власні здобутки в освітній галузі при переході до нової європейської системи?
— Справді, наша освіта має доволі високий рейтинг у світі, але завжди треба прагнути більшого, зважати на вимоги часу. Тому завдання — адаптувати наші напрацювання до нової системи навчання. Ми повинні взяти те краще, що було у нас, і поєднати з досвідом європейських країн.
