Сьогодні в Інституті соціології НАН України відбудеться презентація книжки «Нетрадиційні мігранти в Києві». Цю роботу, без перебільшення, можна назвати вельми об’єктивною, оскільки вона практично повністю ґрунтується на розповідях іммігрантів про їхнє життя в Україні. Спілкування виявилося продуктивним — у книжці порушені питання не тільки походження іноземців, що проживають в Україні, та їхні мотиви приїзду до нашої країни, а й проблеми побуту, освіти, зайнятості... На тлі вражень іммігрантів особливої значущості набувають дані про ставлення до них киян. Як виявилося, лише третя частина жителів столиці має досвід спілкування з вихідцями з Азії та Африки і 49% вважають, що іммігранти посилюють криміногенну ситуацію.
Напередодні презентації книжки «Дню» вдалося зустрітися з одним із її авторів, докторантом Української академії держуправління при Президенті України Оленою МАЛИНОВСЬКОЮ.
— У вашій книжці вдалося створити детальний демографічний і соціальний портрет іммігрантів у Києві. Які складнощі виникали під час роботи над матеріалом і що стало для вас несподіванкою?
— Основна складність полягала в тім, щоб вийти на контингент, який був метою нашого дослідження, та встановити контакт. У результаті, як мені здалося, ми досягли бажаного: в більшості випадків рівень відвертості був досить високий, і найголовніше — була готовність обговорювати свої проблеми. Це, насамперед, свідчить про те, що іммігранти, які проживають у Києві, відчувають дефіцит спілкування. І сам факт розмови з нами вони сприймали як своєрідну допомогу та підтримку.
— Вашими співрозмовниками переважно були люди, які усвідомлено обрали Україну країною, в якій вони хотіли б жити. Яка їхня мотивація, чим їх приваблює наша країна?
— Важлива причина — тихе небо над головою. Повірте, для тих, хто пережив воєнний конфлікт, це дуже вагомий аргумент. Крім того, Україна приваблює своїм толерантним ставленням до іноземців. Одна афганка розповіла мені, що в себе на батьківщині вона працювала з фахівцями з радянської України. Згодом, коли в неї виникло запитання, куди бігти, — сумнівів не було: тільки до України, де, на її думку, живуть гостинні та чуйні люди.
Загалом іммігранти в нас дуже різні. Є такі, для кого Україна — усвідомлений вибір, а є й ті, хто опинився тут через збіг обставин. Як правило, ці обставини прямо пов’язані з країною походження. Наприклад, для мігрантів із Китаю, Пакистану та В’єтнаму здебільшого характерна економічна мотивація. Вихідці з Афганістану або навчалися в СРСР і після його розвалу та падіння режиму, що втратив радянську підтримку, їхнє повернення на батьківщину стало неможливим, або, скажімо, втікали від талібів уже пізніше.
— Чи існують якісь оцінки економічної вигоди (або, навпаки, збитків), яку отримує Україна від іммігрантів?
— Відомо, що найпоширеніший вид занять для іммігрантів — це торгівля на ринку. На це є дві причини: по-перше, ця діяльність не вимагає спеціальних знань і в цьому випадку система реєстрації й оподаткування досить проста, а по-друге — іммігрантам, як правило, закрито шлях до інших сфер. Існують правила, згідно з якими для того, щоб підприємець міг найняти співробітника-іноземця, він має отримати дозвіл від органів у справах працевлаштування, який видають лише в тому випадку, якщо на це місце не претендує громадянин України. За цей документ необхідно платити. У результаті роботодавець або зовсім не бере іноземця на роботу, або не оформляє його офіційно. Тому цілком зрозуміло, що більшість опитаних нами іммігрантів, які працюють в Україні за наймом, роблять це неофіційно. Один африканець розповів мені, що коли на підприємство, де він працює, приходить перевірка, він змушений ховатися. Щоправда, разом із ним ховається ще десяток українців.
З необхідністю отримати дозвіл на працевлаштування іноземного робітника пов’язане, до речі, й те, що іммігранти-підприємці, принаймні ті, з ким нам доводилося спілкуватися під час дослідження, практично не використовують працю співвітчизників. Найняти українських робітників набагато простіше. Таким чином, можна сказати, що вони створюють робочі місця для українців.
А що стосується торгівлі, то і тут вигода очевидна. Наприклад, за нашими підрахунками, на момент дослідження на ринку «Троєщина» із п’яти тисяч працівників близько тисячі становили іноземці. Щорічно ринок платить до бюджету міста близько 15 млн. гривень. Нескладно підрахувати, що три мільйони з них приносять іноземці.
— Можливо, дивіденди були б ще більшими, якби в Україні не існували певні законодавчі складнощі з легалізацією мігрантів...
— Закон України «Про імміграцію» прийняли тільки два роки тому. Законодавство в сфері міграції формувалося поступово. Воно і тепер ще не досить повне. А на зламі епох, у період ломки старих і створення нових держав, люди часто опинялися в ситуаціях, які не мали правового вирішення. Що говорити про азіатів або африканців, якщо проблеми виникали навіть із репатріантами- українцями, кримськими татарами. Наприклад, після розвалу СРСР кілька тисяч в’єтнамців, які працювали тут за угодою між Радянським Союзом і Соціалістичною Республікою В’єтнам, опинилися в «підвішеному» стані. В умовах економічної кризи, зупинки підприємств, зрослого безробіття, вони так само, як і українці, втрачали роботу, але тільки умов контракту (згідно з ними, роботодавець мав виплатити компенсацію звільненим співробітникам і за свій рахунок відправити їх на батьківщину) ніхто не виконував. Ось і сталося так, що дуже багатьом довелося тут залишитися. Інший приклад: що робити африканцю, якого відрядила на навчання до СРСР правляча партія його країни, що перебувала при владі тільки завдяки підтримці Радянського Союзу. Адже після зміни режиму він автоматично перетворився на політичного противника. Один із респондентів розповів мені, що його брат, відучившись в одному з українських вищих навчальних закладів, вирішив повернутися до себе на батьківщину, до Конго. В аеропорту його одразу арештували і, швидше за все, стратили... Навіть якщо повернення безпечне, як залишити Україну людині, яка прожила тут багато років, створила сім’ю, має дітей, роботу, дах над головою, тоді як на батьківщині всі соціальні зв’язки давно втрачені, навіть про долю своїх родичів він нічого не знає?
Буває, що люди не можуть легалізуватися через ту просту причину, що вони не мають документів. Відновити їх вони не можуть, оскільки представництв тих країн в Україні немає, а якщо вони й існують на пострадянському просторі, то хіба що в Москві. Щоб туди добратися, знову ж потрібні документи. Щоправда, паспорти нерідко конфіскують правоохоронні органи. Скажімо, «відловили» іммігранта без візи та реєстрації — виписали йому штраф. Заплатити його він не може, отже, наявні документи вилучають. Як розповідали респонденти, бували випадки, коли прийшовши до відділення міліції, щоб заплатити штраф, відшукати документи вже не вдавалося.
— У Росії студенти-африканці створили свій інтернет-сайт із постійно обновлюваною сторіночкою новин. Показово, що в рубриці «кримінал», де публікують драматичні історії, які сталися з вихідцями з Африки, свіжа інформація надходить щодня. Як справи з цим в Україні?
— Ми не ставили респондентам запитання, чи були вони жертвами нападу або злочину. І згодом шкодували, оскільки, на жаль, розповідей про подібні випадки довелося вислухати досить багато. Мені здається, що сьогодні на побутовому рівні певні стереотипи стосовно іноземців у нас усе-таки існують. Ні, це не расизм і не сфокусована агресія, це просто незнання. Коли ми запитували в мігрантів: чому в суспільстві до них ставляться з упередженням, вони відповідали, що причина — у відсутності позитивної інформації про них. Що ми знали про світ за радянських часів? Щось із «Клубу кіноподорожей», щось — від студентів, які тут навчалися, та й то спілкування з ними, як правило, обмежувалося студмістечком. Сьогодні іммігранти живуть поряд із нами, в наших будинках, ходять разом із нами до магазину та поліклініки. І нам просто потрібно до цього звикнути. Більше дізнатися про інших людей, традиції, культуру. Замість цього в деяких газетах ми читаємо статті під назвами, наприклад, «Міграція — бомба уповільненої дії» або «Українцям в Україні стає тісно». Якщо в кримінальній хроніці йдеться, що затримали нігерійців, які розповсюджували наркотики, та замовчується, що їхнім хазяїном був українець, це виховання мігрантофобії. Є й серйозніші речі. Наприклад, у 2002 році група кандидатів у депутати Київради іменувала себе «Київська фортеця». У своїх агітаційних листках вони малювали танки і мінарети на тлі Софії Київської, лякали обивателя вірогідним прибуттям мільйонів біженців з Афганістану, кричали, що Київ не повинен перетворитися на Кабул, що ми маємо захищати національні цінності. Спроба ввійти до влади на антимігрантській риториці не увінчалася успіхом, але якщо вона була, цілком можливий і рецидив.
Нині нам дуже важливо навчитися сприймати іммігрантів адекватно. Від цього багато в чому залежить, чи будемо ми справді демократичною державою. Повага до людини, гарантії її прав і свобод не можуть мати винятків. Якщо їх можна не дотримуватися стосовно іммігрантів, то можна і стосовно власних громадян. І ще, варто нагадати, що мігранти завжди були, є і будуть найактивнішими та заповзятливими людьми — адже на міграцію слід наважитися, а ті, хто це робить, повинні володіти певними рисами характеру, освітою, просто фізичним здоров’ям. Тому іммігранти — це додатковий чинник розвитку. Зважаючи на демографічну ситуацію в Україні, не виключено, що вже в найближчому майбутньому він може стати чинником необхідним. А отже, сьогодні нам потрібно виховувати в суспільстві толерантність, розвивати і вдосконалювати державну систему регулювання та контролю імміграційних процесів. Тоді іноземці, які через різні причини опинилися в нашій країні, зможуть нормально жити та працювати.
