Цих двометрових велетнів із сором’язливими усмішками колекціонерів метеликів упізнають на вулицях багатьох міст. Один із них, Віталій — триразовий чемпіон світу з кікбоксингу серед професіоналів, другий, Володимир — власник золотої олімпійської медалі ігор в Атланті.
Але ось парадокс: попри ці, самі по собі вражаючі перемоги, справжня слава прийшла до них після того, як обидва вони стали професійними боксерами. І почали на заздрість постійно підкоряти одну за одною, досі небачені для України, круті вершини професійного спорту.
Брати Клички. Вони за всіх обставин зберігають гідність, будь то на рингу чи під час інтерв’ю, в Німеччині, в Америці, в Україні. Такими вони були під час дружнього спарингу з журналiстами «Дня».
Раунд перший:
I ХОРОШI ПРИКЛАДИ БУВАЮТЬ ЗАРАЗЛИВИМИ...
– Зроблений вами крок, коли ви подарували музею Києва вашу олімпійську медаль і чемпіонський пояс, був простою вдячністю чи ви відчували в собі певну педагогічну місію щодо тих, хто досі не знайшов місця в житті?
Віталій: Запитання в десятку. Ми з Володею за освітою педагоги, й саме з цієї позиції намагаємося підходити до наших успіхів і кожного свого кроку. Адже чудово усвідомлюємо: ми сьогодні в усіх на видноті, тож є прикладом для молодого покоління. В юному віці й у нас були такі приклади, які підштовхнули мене й Володю до занять спортом. Звісно, здорово було б, якби наші успіхи на рингу, наші нагороди послужили хлопцям поштовхом для занять спортом. Адже більшість хлопчаків щиро люблять бокс і не приховують, що йдуть у секції через нас. Відзначу: популярність боксу нині знову зросла, і це не може не тішити. Отже, є й наш внесок у розвиток спорту в нашій країні.
– Ви казали, що в юності у вас були свої приклади для наслідування?
Віталій: У житті кожної дитини неодмінно мусить бути спрямовуюча особа, лідер, на котрого можна спертися й рівнятися. Той, хто дотримується певних моральних норм і поглядів. Свого часу для мене такими кумирами були Мухаммед Алі й Арнольд Шварценеггер.
Володимир: Мені простіше. Об’єктом для наслідування для мене був і є брат.
– Тобто саме вони своїми успіхами та джентльменською поведінкою підштовхнули до занять боксом?
Володимир: Ви точно помітили: джентльменською поведінкою.
– У такому випадку, як ви ставитеся до далеко не джентльменських «боїв без правил»?
Володимир: «Бої без правил» це не вид спорту, а таке собі видовище, розраховане, перепрошую, на звірячі інстинкти.
Віталій: Більшість людей усе-таки стараються діяти за правилами, але певна частина все ж порушує їх або намагається застосовувати заборонені прийоми. Для мене «бої без правил» асоціюються з хаосом. А він, зазвичай, непередбачуваний, а відтак — шкідливий для суспільства. Дуже хотілося б, аби й у житті, й у спорті люди не виходили за моральні рамки. Історія людства побудована на певних принципах, які нагромаджувалися століттями. А взяти й затоптати це все в багнюку антигуманно й ницо.
– Отже, цей потяг молоді до низькопробних жорстоких розваг є свідченням низької культури й нівелювання ідеалів?
Віталій: Так, на жаль доводиться визнати, що нині в нашому суспільстві немає ідеології й орієнтирів. Тож і не дивно, що день у день зростають лави наркоманів, алкоголіків, падає мораль. Де ж вихід? Я бачу, як один із варіантів, у прилученні молоді до спорту, до здорового способу життя.
Володимир: Сьогодні в суспільстві домінує така точка зору, мовляв, у всьому винен уряд, парламент, міністри. Але мені здається, що для власного добробуту та добробуту своєї держави кожен українець мусить будувати себе. Дуже хотілося б дати молодому поколінню віру у власні сили, у спроможність щось змінити в рідній країні.
Віталій: Додам, що з правильним підходом до спорту робиться, розрахована на далеку перспективу, державна політика. В Америці й Німеччині куди не кинь зустрічаються політики-чемпіони: з плавання, боксу, баскетболу. Це їхній імідж, престиж країни. Адже не таємниця, що після Олімпійських ігор різко зростає популярність спорту, і, що цікаво, знижується криміногенна обстановка серед молоді. Про це зокрема свідчила статистика в нас в Україні після ігор в Атланті. У цьому й полягає стимул спорту. Саме тому країни й суперничають одна з одною за проведення в себе Олімпіад.
– Наскільки нам відомо, з цією метою ви готуєте конкретну акцію?
Віталій: Так, 6 грудня в київському Палаці спорту пройде справжнє шоу, до програми якого ввійде і професійний боксерський поєдинок за звання чемпіона Європи. Це буде справжнє свято, яке не має аналогів у нашій країні. Його ідея — підняти інтерес до спорту, зокрема до боксу, в Україні. На Заході квитки на таке шоу можуть коштувати до $2000. У Києві, ясна річ, вони не сягатимуть такої астрономічної цифри. Крім того частину запрошень буде роздано в інтернатах, спортшколах, дитячих будинках. Тобто ми збираємося провести цей захід під егідою нашого «Фонду ХХI століття». Переконані, в залі того дня вільних місць не буде.
– Коли ми заговорили про популяризацію боксу, вам не хотілося б відкрити свою спортивну школу?
Володимир: До цього ще далеко, але кроки в цьому напрямі вже зроблено. Створено вищезгаданий міжнародний благодійний фонд допомоги і сприяння спорту, фундатором якого є голова «Нафтогазу України» Ігор Бакай, а президентом — мій брат. У Броварському спортивному ліцеї за кошти «Фонду ХХI століття» зробили ремонт у залі боксу, привезли сучасне обладнання, екіпірували хлопців.
– Переважну частину часу ви проводите в Німеччині. Чому ви там опинилися?
Володимир: Це скоріше збіг обставин. Ми шукали хорошого менеджера, котрий довів би нас до вершини професійного боксу. Ним виявився Клаус Коль. Нам сподобався цей пан. До того ж Німеччина розташована недалеко від України.
Віталій: Німеччина — соціально захищена країна, економічно стабільна, з хорошими умовами життя. І країна, за навалою емігрантів, стала другою Америкою. Кожен дев’ятий житель Німеччини — іноземець. А кожен німець, хоч трішки, але націоналіст. І є багато прикладів, коли боксерів, котрі виступають за Німеччину, не сприймають як німців. Ці люди розмовляють німецькою з акцентом, усі знають, що вони іноземці. А ми завжди підкреслюємо, що були й залишаємося українцями й не збираємося залишатись у Німеччині. І саме за це нас поважають, за нас уболівають як за українців, а не як за «нових» німців.
Раунд другий: УСЕ ПРО БОКС
– Чому ви обрали бокс, а не, приміром, баскетбол. Адже у вас є всі дані?
Віталій: Ви знаєте, десь у 1986 — 87 рр. у восьмому класі я виріс на 20 сантиметрів. І влітку потрапив на очі тренеру «Будівельника». Він повис у мене на руці й не відпускав години зо дві — умовляв прийти, спробувати зайнятися баскетболом. А один московський тренер з метання списа вмовляв мене йти в легку атлетику, мовляв, зроблю олімпійським чемпіоном. Так склалося, що мені дуже подобалися єдиноборства. Можливо, через склад характеру, можливо, через те, що деякі їх види було заборонено. А заборонений плід, самі знаєте, солодкий. Перепробував багато чого, проте обрав бокс. Але цілком вичерпно я не зможу відповісти на ваше запитання, позаяк не знаю — чому саме бокс.
Володимир: Віталій був для мене добрим прикладом. Але я також перепробував багато видів спорту. До того ж наші батьки прищеплювали нам не лише любов до спорту, а й до музики, мистецтва. Вони навіть хотіли, аби один із нас став лікарем. Та я знайшов себе саме в боксі й не шкодую, адже найголовніше, аби людина займалася улюбленою справою. Нас інколи запитують, коли у вас будуть діти, ким вони стануть? Гадаю, дитині слід дати поштовх в освіті, а ставши старшою, вона сама зрозуміє, чим їй слід займатись у житті.
– Що рухає вами — честолюбність чи прагнення пізнати себе?
Віталій: Для мене також дуже важливо довести самому собі, що я можу досягти поставленої реальної мети. Приміром, зможу зустрітися з Холліфілдом і перемогти.
– Чи є чітка система розіграшу для того, аби стати чемпіоном світу?
Віталій: У боксі є певна система поступальності. Слід пройти рейтингові щаблі, аби зустрітися з чемпіоном світу й поборотися за його звання. Нам залишилося провести 7 — 8 поєдинків (на це піде близько року) до цього моменту.
– Скажіть, що ви робитимете, якщо досягнете своєї мети?
Володимир: Усіх перемогти неможливо. І до того ж iснує велика конкуренція.
Віталій: У спорті, як і в житті, немає найсильніших людей. У будь-якому з поєдинків ми можемо програти, й це відкине нас на щабель нижче.
– Чому ви не хочете зупинитися на досягнутому, залишити бокс і зайнятися бізнесом?
Володимир: Щодня людина повинна доводити самій собі й оточуючим, чого вона варта. Коли вона цього не доведе, то спуститься на кілька щаблів униз.
– Чи відчуваєте ви запас міцності супротивника під час поєдинку?
Віталій: На ринзi між боксерами завжди є енергетична нитка, взаємозв’язок. Крім того, перед поєдинком супротивники переглядають на відео бої один одного, оцінюють усі «плюси» й «мінуси». Тож виходячи на ринг вони вже багато знають про суперника. Бокс — це тактична гра, певною мірою споріднена з шахами.
– Чи є етика боксу? Адже в поєдинках трапляються й трагічні ситуації, а недавно в матчі за світову першість Майк Тайсон відкусив Евандеру Холліфілду вухо.
Віталій: Дуже багато фатальних випадковостей не лише в боксі, а й в інших видах. А вчинок Тайсона перший за останні сто років у боксі. Не можна говорити про теніс, як про вид спорту лесбіянок, хоча трапляється, що тенісистки живуть одна з одною. У нас буває надмірний потяг до узагальнень. Коли бокс — значить, там відкушують вуха.
Ми з Володею знаємо, наскільки набожним є Холліфілд. Чоловік у душі добрий, більшу частину грошей віддає дітям, на потреби церкви. А на слуху в людей чоловік, котрий відкушує вуха. У будь-якій ситуації, в будь-якій справі є позитивні герої й негідники.
Володимир: У Майкла, як на мене, стався психологічний зрив, пов’язаний із тим, що перед цим він не програвав десять років (не враховуючи першого бою з Холліфілдом).
– Чи є у вас почуття страху?
Володимир: Я побоююся, що з’явиться. Але страх — корисна річ, певний стимулятор. Я займаюся професійним спортом уже 8 років і, виходячи на ринг, помічаю, що не боюся. Однак інколи це просто необхідно, інакше вловиш гаву — і пропустиш найцікавіше.
– Як ви ставитеся до супротивника?
Володимир: У кожному виді спорту, та й у житті є переможений і переможець. Переможець завжди на вершині, переможеного завжди шкода.
– Чи буває співчуття до переможеного?
Віталій: Розповім один випадок. Володя проводив поєдинок. Супротивник побував в одному нокдауні, другому, третьому й увесь час зводився. На четвертий раз був сильний нокаут. І Володя, прийшовши в кут, без агресивності жалісно так сказав: «Навіщо ж ти зводився?» Найголовніше не забувати, що й ти можеш бути в ролі переможеного.
– Відомо, що мафіозі охоче звертаються по допомогу до спортсменів. А до вас?
Віталій: І близько такого не було. Хоча на Заході дуже часто поширена думка, ніби майже кожен російськомовний чоловік, і передусім спортсмен, зв’язаний з мафією.
– І все-таки, яке ваше ставлення до того, що багато колишніх спортсменів ідуть у кримінал?
Віталій: Кийками ніхто людей у кримінал не жене. Але закінчується спортивна кар’єра, чоловік нічим, крім спорту, в житті не займався. Нічого іншого робити не вміє. І в цю важку мить у його житті зустрічаються «добрі» дядечки, котрі підштовхують: «Ти зможеш дуже швидко й легко заробити гроші. Тобі не потрібно для цього вивчати щось нове, ти робитимеш те саме, що й у спорті, але тепер робитимеш це за іншими правилами». І переважно безвихідь відштовхує спортсменів до цього, а кримінальне середовище засмоктує. Дуже важко звідти вибратися.
– Якою повинна бути Україна, аби люди пішли з криміналу?
– Людина має бути соціально захищеною. Спортсмен закінчує свої виступи, він віддав дуже багато, зокрема здоров’я, аби країну знали. Це, грубо кажучи, обмін свого здоров’я на результат — рід діяльності, де навантаження позамежні, а організм швидко зношується. Й після цього країна не пам’ятає тих, хто віддавав (за великим рахунком безоплатно) усі свої сили.
– А чи є у вас друзі у кримінальних структурах?
Віталій: Друзів у мене в цих структурах немає, а знайомі є. Я не можу засуджувати їх, позаяк не можу запропонувати їм нічого іншого.
Раунд третій:
«НУ ТИ, БРАТЕ, ВЧОРА ВIДМОЧИВ»...
– Мабуть, настав час розповісти про свою родину.
Віталій: Мати — педагог, батько — військовослужбовець. Володя народився в Казахстані, а я — у Киргизії. Тож помоталися по всьому Союзу. А згодом повернулися на батьківщину батька — він зі Смєли Черкаської області.
– Дуже часто вас можна зустріти в театрі й музеях. Як ви вважаєте, мистецтво допомагає вам у спорті?
Володимир: Мистецтво є певним душевним масажем. Коли дивишся картини, то потрапляєш в інший вимір, світовідчуття митця, його безкорисливість, безпорадність. А коли повертаєшся в реальний світ, потрапляєш під холодний душ. Оце почуття контрасту дуже допомагає пізнавати й оцінювати себе.
Віталій: Що таке добре, і що таке погано пізнається в порівнянні.
– Зазвичай люди вашої зовнішності й фізичних даних полюбляють модно вдягатися.
Віталій: Це, гадаю, полюбляють усі. Ми також по змозі прагнемо мати сучасний вигляд. Та от халепа — для звичайних людей ми великі, а для великих — маленькі. Знайти потрібний розмір одягу в магазині практично неможливо. Тож ми шиємо вбрання на замовлення.
– Чи вірите ви у прикмети?
Володимир: Той, хто сміється з цього, не завжди розумніший від того, хто вірить.
– Ви за фахом — педагоги. Це покликання чи просто бажання отримати диплом?
Володимир: Коли раніше щось незвичайне відбувалося зі мною на рингу, я часто не міг це пояснити, навіть аналізуючи власний досвід. А тепер, завдяки набутим знанням, значно легше розуміти й давати всьому цьому оцінку.
Віталій: Під час експериментів над своєю спортивною діяльністю дістаємо дуже цікаві результати.
– Як ви втримуєтеся від того, аби не стати абсолютно «правильними» людьми, коли не сказати більше — менторами? Чи є такий чоловік, котрий може сказати: «Ну, ти, брате, вчора й відмочив!»
Віталій: Саме це Володя мені вчора і сказав.
Володимир: Ви знаєте, ми один одного акумулюємо. Десь підкаже Віталій, десь — я.
– За час своїх численних поїздок ви, мабуть, покуштували чимало страв різноманітних кухонь. Яка з них найулюбленіша?
Віталій: Полюбляю молочні каші, це — спортивна дієта.
Володимир: Дієта дієтою, але перед кожним приїздом додому телефоную матері та прошу приготувати пельмені.
– Чи привозите ви з-за кордону сувеніри?
Віталій: Із кожної країни. Стараюся, аби кожна така річ символізувала державу. Так із Єгипту привіз набір мініатюрних пірамід, з Тунісу — чеканку з зображенням верблюдів у пустелі, з Таїланду — тайське віяло, з Японії — вишивку з дзвіночками, з узбережжя Іспанії — чудовий корал. Словом, удома в мене цілий музей.
– А яку роль відіграють у вашому житті жiнки?
Віталій: Жiнка — це муза. Вона надихає поетів писати вірші, а музикантів — музику. Стосовно боксерiв, то, знаючи, що кохана сидить у залі, хочеться побороти супротивника й бути сильнішим від усіх. Можливо, це первородна причина всіх видів боротьби.
– От ви такі дужі, поставні, приємної зовнішності. Невже ніколи-ніколи не хотіли знятись у кіно, як це роблять Арнольд Шварценеггер, Сильвестр Сталоне, Чак Норріс?
Віталій: До речі, саме Чак Норріс років зо три тому запропонував мені приїхати на кінопроби в Ізраїль. Та ба, я був дуже зайнятий, хоча зустрітися з зіркою східних єдиноборств дуже кортіло! Крім того, в проміжках між боями ми даємо інтерв’ю і знімаємось у передачах, тобто перебуваємо перед камерою, а це також своєрідне кіно.
Володимир: Мені здається, коли людина почне кидатися з боку в бік, то нічого путнього не буде, й вона нічого не досягне в житті. У нас сьогодні є певна мета, до якої ми неухильно йдемо.
– І все-таки, коли вам запропонують знятися на кіностудії Довженка, ну, приміром, як такий собі символ українського богатиря?
Віталій: Гм. Коли сподобається сценарій, роль і умови, з задоволенням.
Мабуть, настав час давати гонг. Адже в любительському боксі — лише три раунди, а в професійному — все одно проти братів Кличкiв більше трьох протриматися вдається не часто.
