За неофіційними даними, ще два роки тому у Києві нараховувалося близько 10 тисяч приїжджих і місцевих осіб без певного місця проживання. Тільки за одне півріччя минулого року по Україні цією категорією було скоєно понад 2 тисячі злочинів — переважно крадіжки і вбивства. На фоні перманентної соціально-економічної нестабільності фахівці прогнозують щорічне збільшення кількості бездомних, основним «постачальником» яких (майже 70%) виступають вітчизняні місця позбавлення волі. Адже згідно зі старим законодавством (зміни до Житлового кодексу внесли у 2000 році) людину, яка не проживає на житлоплощі більш шести місяців, могли виписати, квартиру приватизувати і продати, причому ці норми поширювалися і на тих, хто відбував строк. Як вважає заступник начальника з науково-експериментальної і наукової роботи Інституту психології ім. Г. Ф. Костюка АПН України Сергій Болтівець, ситуація з бомжами мимоволі чи «за переконанням» уже починає набувати в Україні елементів кризи. Адже якщо так звані бомжі, з одного боку, є нічим іншим, як вимушеною платою за перехід до нового суспільного устрою, то, з другого, — ставлення до соціально незахищених є показником життєздатності самого суспільства. І тому, вважає він, державі пора впритул зайнятися створенням механізмів для повернення бомжів до рядів соціально активних людей. За словами С. Болтівця, соціум, в якому людина має значення тільки з погляду громадської користі, деморалізується. «Виникає складне психологічне напруження, що травмує саме суспільство. Відсутність у більшості громадян бажання допомогти в біді психологи називають зниженням порогу чутливості, що призводить до моральної деградації суспільного устрою загалом», — говорить психолог.
«Треба розуміти, що причина виникнення даної проблеми в Україні істотно відрізняється від причин переходу в бомжі, наприклад, у благополучних Франції чи Німеччині, — повідомив «Дню» доктор психологічних наук Юрій Швалб. — Там залишення соціуму часто зумовлене свободою вибору стилю життя. Пострадянське ж бродяжництво — це породження системи, яка кардинально змінилася, опускання на дно часто відбувається вимушено; соціум просто масово «викинув за борт» найбільш слабких своїх представників». До речі, як стверджує С. Болтівець, суспільство тільки виграє від того, що поверне таких людей до своїх рядів. Ще у 1904 році на конгресі в Нюрнберзі німецький вчений виступив з доповіддю про те, що «соціалізація» безпритульних дітей приносить державі близько 80 млн. марок додаткового прибутку. Подiбні розрахунки, за словами психолога, справедливі і для дорослих бомжів. Адже ті бездомні, які пройшли соціальну адаптацію, по-перше, починають працювати, а отже, і платити податки. По-друге, відбувається не перерозподіл суспільного продукту, а додаткове його виробництво. Однак забезпечення роботою цих людей якраз і є головною проблемою для відповідних соціальних служб. За словами Ю. Швалба, в соціології існує закономірність: кількість бродяг пропорційна кількості робочих місць, точніше, кількості їхньої відсутності. Український бомжизм прямо пов’язаний з існуванням донедавна жорсткої системи прописки (без якої на роботу часто влаштуватися було нереально) і високим рівнем безробіття. Для розвинених країн, — стверджує психолог, — 6-відсотковий бар’єр безробіття є критичним показником і вважається соціальною катастрофою. В Україні, за підрахунками фахівців, цей показник коливається в межах 12—16%, а приховане безробіття доходить до 22%.
Років п’ять тому, коли наявність проблеми «бродяги в місті» стала дуже помітною, на території всієї країни при певних держструктурах і церквах різного напряму почали створюватися так звані центри соціальної адаптації. Бродягу, який пройшов у спецприймальнику «хімчистку» (позбавлення від вічних супутників вуличного способу життя — вошей і корости), та перевірений на «наявність відсутності» сифілісу і туберкульозу, і понині відправляють туди «соціалізуватися», забезпечують триразовим харчуванням, «ліжко-місцем» і навіть новим одягом. Передбачається, що бомжі, які поновлять свої базові потреби (так психологи називають мінімум, необхідний людині, — дах над головою, регулярне харчування, елементарні предмети побуту), згодом повернуться до «нормального» способу життя і стануть добросовісними платниками податків. Тільки ось виходить iз цими центрами, на жаль, за звичною схемою: «кращий засіб від нежитю — рубання голови». Дуже часто підопічні, які посиділи зо два місяці в теплі та ситості, йдуть і беруться за старе, причому на прощання нерідко прихоплюють казенне добро для продажу. Та й ті, хто залишився, не особливо приділяють увагу власній «соціалізації» і в перервах між трапезами проводять час переважно за попиванням «міцних».
Директори таких центрів пояснюють подібну поведінку просто — за звичкою і від неробства. Для того, щоб центри дійсно виправдовували своє призначення, на думку голови Київського центру соціальної адаптації Олександра Філіповича, необхідно забезпечити бомжів можливістю отримати хоч яку-небудь постійну роботу, тобто умовою соціальної активності повинна стати самореалізація цих людей. «Не створено фундаменту для можливого відкриття яких-небудь, наприклад, майстерень і на території центру. Протягом дня нашим підопічним просто нічим зайнятися. Схоже, розташувавши притулок за сто кілометрів від Києва в Ясногородку, де немає жодного підприємства, держава спробувала не вирішити проблему, а просто прибрати її з очей», — говорить директор. Та й у жителів навколишніх сіл аж ніяк не викликає захоплення подібне сусідство: нерідко нудьгуючі підопічні притулку проводять нехай дрібні, але все ж «ревізії» чужого майна у розташованих поблизу дачних будиночках.
Проте розташування притулку в межах міста, як, наприклад, у Запоріжжі, ще не є гарантією працевлаштування для бездомних. Багато підприємств, цілком резонно побоюючись ненадійності цих людей, у робочому місці категорично відмовляють. Крім того, виявляють бажання працевлаштуватися і дійсно тримаються за робоче місце від сили третина мешканців центрів адаптації — усіх інших, які часто морально деградували, влаштовує становище «альфонсів». Місцевим бюджетам 3—6-місячний (саме стільки часу у більшості випадків дозволяється знаходитися у притулку) «курортний відпочинок» одного бродяги обходиться близько 500—800 грн. на місяць, усього ж бомжів, наприклад, у київському центрі живе близько 300 чоловік.
Життєві історії пацієнтів притулку вражають різноманітністю, а часом і... своїм безглуздям. 27-літній Вадим, сирота з дитбудинку, опинився в центрі за класичним сценарієм: завів сім’ю і прописався на житлоплощі дружини, потім опинився за гратами. Повернувся з в’язниці у нікуди — дружина встигла продати квартиру і переїхати до родичів у Москву. У Миколі Олександровичу, що добре-таки опустився, як не дивно, і зараз вгадуються нотки минулого благородства. Вихідець з інтелігентної сім’ї, свого часу успішний доктор фізико-математичних наук через пристрасть до алкоголю втратив сім’ю і квартиру — дружина, декілька разів спіймавши благовірного на винесенні речей з дому, перестала пускати його у свою відсутність на поріг. Поселила бідолаху «сімейна пара» з підвалу сусіднього під’їзду; там його, ледве не вчаділого в п’яному забутті, знайшли і відправили у спецприймальник. Про втрачене згадує з гіркотою. Правда, любов до «півлітри» — вже, як кажуть, до домовини. Місцевий веселун дядько Сергій протягом довгого часу жив у під’їзді власного будинку: зігравши на почуттях, тобто на пристрасті до алкоголю, покупцям його шикарної квартири вдалося отримати підпис- згоду на продаж. До речі, жертви квартирних афер — друга за чисельністю складова армії бездомних. Часом квартири «йдуть» з дурного розуму і через недалекогляднiсть: хазяї, вирішивши відкрити власний бізнес, часто здають квартири під заставу і, не встигши вчасно розрахуватися з кредиторами, відповідно, залишаються без житлоплощі, чим поповнюють ряди бомжів.
Так що проблема з громадянами, які бомжують, у країні досить багатогранна. С. Болтівець вважає, що цих людей необхідно віднести до «соціально репресованих, а влада повинна повернути їм житло». За його твердженням, у світі для цієї категорії викупляють будинки, в яких створюються нормальні умови для існування. Оскільки, як вже говорилося, реабілітація можлива тільки за умов, наближених до домашніх, — з яких ці люди колись «випали». За усієї можливої правоти психолога, картинка урочистого перерізання червоної стрічки перед багатоповерховим будинком для бомжів уявляється, м’яко кажучи, утопічною. Крім того, варто ще раз нагадати про те, що дві третини бродяг можна віднести до розряду «безнадійних».
Ідеальним вирішенням, на переконання фахівців, може стати паралельне функціонування центрів адаптації і збільшення кількості «звичайних» нічліжок. Перші повинні стати своєрідним гуртожитком для тих, хто «подає надії», з обов’язковою оплатою проживання і харчування. Тобто центр допоможе бажаючим знайти роботу, але за всі побутові послуги, що надаються, буде вимагати «компенсації». На думку прихильників цієї ідеї, умови, за яких у фінансовому відношенні доведеться бути не тільки реципієнтами, але й донорами, допоможуть виробити у бродяг відповідальність за свої вчинки. Нічліжки, хоч вони і стануть витратною графою місцевих бюджетів, повинні існувати для прийняття «безініціативних» бомжів.
На жаль, зараз такі заклади можуть надавати допомогу лише маленькій кількості бездомних. Адже, наприклад, за підрахунками фахівців, в одному тільки Запоріжжі мешкає близько двох тисяч бомжів, тоді як місцева нічліжка може забезпечити всього 25—30 осіб. Якщо влітку, коли бомжам добре під кожним кущем, проблема з перенаселенням притулку не постає, то кожної зими за «ліжко-місце» виникає справжня боротьба. Не варто, мабуть, розповідати про долі тих, кому в мороз не пощастило поселитися в притулку. Історії про вчаділих у підвалах будинків чи замерзлих на сходових клітках відомі, напевно, кожному з нас.
