Після розпаду СРСР, як відомо, Україні дісталося друге після східного сусіда стратегічне угруповання. Початок дев’яностих ознаменувався повсюдною «конверсійною ейфорією». Та й тоді наші військові, розкурочуючи танки згідно з міжнародними договорами про скорочення звичайних видів озброєнь, прагнули якомога більше зберегти їхню «корисність» для українських новостворюваних Сухопутних військ. Річ у тім, що в договорах вказувалася лише загальна кількість одиниць техніки. От і йшли «на брухт» легендарні «тридцятичетвірки», ІСи і КВ, що чесно відслужили на полях Другої світової війни, і до цього часу знаходилися на зберіганні (про всяк випадок). Розлучалися і з морально застарілими Т-54 і Т-55. Відносно нові Т-72 намагалися не чіпати. Так і вийшло, що на сьогодні Україна має більш ніж вражаючий танковий парк начебто не найстаріших машин.
Однак радіти цьому навряд чи варто. Головне питання, яким слід задатися, сповнюючись гордістю за нашу танкову потужність — навіщо вона нам? Часи, коли діточок у Західній Європі лякали танковими армадами зі Сходу, давно минули. І якщо сьогодні військові фахівці ведуть мову про неядерний тип війни шостого покоління (якою, наприклад, була війна в Югославії. Для довідки: четверте покоління — Велика Вітчизняна, п’яте — із застосуванням ядерної зброї), то, передусім, мається на увазі високоточна зброя, а ніяк не бронетанкова техніка. І всі наші танки, не доведи Господи, беручи участь у сучасному конфлікті, перетворяться на спотворені купи брухту задовго до того, як їхні екіпажі змогли б побачити противника.
Згідно із сучасними військовими концепціями, з одинадцяти основних завдань армії Сухопутні війська беруть участь лише в трьох. І лише в одному мають переважаюче значення — утримання промислових районів, інфраструктури й території. У тому ж, що виграти сучасну війну можна і без окупації країни-противника, пересвідчився не так давно Мілошевич.
До того ж наші основні бойові танки Т-72 все-таки доволі відстали від вимог часу. Це машина другого покоління, тоді як у світі експлуатуються «коробочки» четвертого — четвертого з половиною. Щоправда, харківські танкобудівники покладають великі надії на спільний із французами план модернізації цієї машини в Т-72МП. Та й тут є два нюанси.
По-перше, і це сьогодні цілком ясно, НАТО ніяк не зацікавлене в тому, щоб Україна виходила на ринок озброєнь. І вже тим більше, щоб армії країн-членів блоку перебували у технічній залежності (ремонт, обслуговування, комлектуючі тощо) від нашого оборонно-промислового комплексу. І зовсім не тому, що американці та іже з ними заздрісні й підступні. Причина очевидна: Україну Захід не може віднести сьогодні до країн із політичною стабільністю й економічною «зрозумілістю».
По-друге, від розробок вітчизняних танкобудівників нашим же військовим, за великим рахунком, ні холодно, ні жарко. Адже для модернізації танків коштів немає. Те ж саме можна сказати й про оснащеність українських танкових військ. Нехай Харків і випускає новітні Т-80УД і Т-84, але на рівень боєздатності нашої армії це навряд чи вплине найближчим часом. Щоправда, минулого року як величезне досягнення видавалося рішення поставити ці сучасні машини на озброєння наших військ. Та не треба забувати, що уряд практично силою «нав’язав» військовим цю радість, зобов’язавши у 2000 році придбати десять танків і пробивши тим самим помітну дірку у більш ніж убогому військовому бюджеті. Мова навряд чи йде про підвищення боєздатності нашої армії — десять машин у будь-якому разі нічого не вирiшують. Необхідність же їх прийняття на озброєння пояснюється тим, що це — одна з вимог, які висуваються до озброєння і техніки на міжнародному ринку. У світі не розуміють, чому країна виробляє і широко рекламує танки, а на озброєння власної армії їх не ставить. І те, що наша армія банально «неплатоспроможна», ні для кого не аргумент. У світове поняття обороноздатності і національної безпеки держави подібні пояснення вписуються погано.
І, нарешті, найнеприємніше, нехай не ловить мене читач на словоблудді. Навіть те танкове надбання, яке має сьогодні наша армія, навряд чи становить велику практичну цінність. Ще Валерій Шмаров, будучи міністром оборони, заперечував спроби збереження величезної кількості танків. «Навіщо вони нам, якщо реально, розгортаючи війська по радянських стратегічних планах, ми можемо догнати наші танкові колони хіба що до Житомира? — аргументував він. — У нас елементарно немає пального, щоб використати всю цю потужність у разі військового конфлікту».
До цього слід додати, що за минулі роки матеріальне забезпечення армії аж ніяк не поліпшилося. А з приводу бойової підготовки танкістів згадується такий епізод. Нещодавно авторові довелося бути присутнім на Дні частини одного з танкових полків Західного оперативного командування. Цивільним гостям, сім’ям офіцерів і батькам, які приїхали до солдатів, продемонстрували водіння танка і стрільбу з нього. Тільки от склад екіпажу дещо збентежив: командир танку — підполковник, механік і навідник — майори. Саджати за важелі солдата термінової служби (що, до речі, відповідає штату) ніхто не став.
ДО РЕЧІ
Четвертий рік поспіль у другу неділю вересня і Україні відзначається День танкіста. Його було встановлено у серпні 1997 року Указом Президента на підтримку ініціативи ветеранів танкових військ і танкобудівників України, враховуючи їх заслуги у роки Великої Вітчизняної війни та з метою виховання воїнів-танкістів Збройних сил України на кращих традиціях попередніх поколінь.
В роки Великої Вітчизняної війни близько 250 тисяч воїнів-танкістів було нагороджено орденами та медалями, 1142 танкіста отримали звання Героя Радянського Союзу, з них 16 отримали це звання двічі. Серед них наші співвітчизник маршали і генерали П.С. Рибалко, Д.Д.Лелюшенко, С.В.Шутов, І.П.Бойко, Л.Г.Кравченко, З.К.Слюсаренко та інші.
Значний внесок в перемогу внесли танкобудівники та ремонтники. За роки війни було виготовлено 104 тисячі танків і САУ, відремонтовано близько 500 тисяч одиниць бронетанкової техніки і озброєння.
Повоєнний розвиток танкових військ характеризувався оновленням бронетанкового парку, а зміни в теорії стратегії застосування бронетанкового озброєння і техніки в сучасній війні привели до розробки новітніх зразків танків, БПМ, БТР та глибокої модернізації існуючих бойових машин.
Після розпаду колишнього СРСР на території України за станом на 17.07.1992 року знаходилося 6128 танків, 6703 бойових машин. Ратифікувавши 17 липня 1992 року Договір про звичайні Збройні Сили у Європі, Україна за 3 роки скоротила 1974 танки та 1945 бойових броньованих машин, повідомляє прес-служба Міністерства оброни України.
На сьогоднішній день у Збройних силах України та інших військових формуваннях знаходиться близько 4 тисяч танків та близько 5 тисяч бойових машин, що відповідає умовам ратифікованих угод.
Близько 100 держав світу мають на озброєнні танки і лише деякі з них спроможні виробляти танки для власних потреб і на експорт. Серед 11 провідних танкобудівних держав світу чільне місце займає Україна.
Провідним розробником танків в Україні є Харківське конструкторське бюро з машинобудування ім. О.О.Морозова. Флагманом танкобудування — державне підприємство «Завод ім. Малишева», яке має всю необхідну інфраструктуру для виготовлення сучасних зразків бронетанкової техніки і озброєння.
Зараз на озброєння Збройних сил України знаходяться танки Т- 64, Т-72 і Т-80. У грудні 1999 року на озброєння було також прийнято новітній танк Т-84, в якому втілено останні досягнення наукової та конструкторської думки.
Для підтримки бронетанкового озброєння і техніки у боєздатному стані у Збройних силах України створено надійну систему танко-технічного забезпечення. Її складовими є: конструкторсько-технічний центр, бронетанкові ремонтні заводи, центральні бази бронетанкового майна, бази резерву танків та військові навчальні заклади. Створена система за короткий час дозволила освоїти глибоку модернізацію 10 різних зразків бронетанкового озброєння та техніки, підняти на рівень підготовки молодших спеціалістів та інженерно-технічного складу для частин і з’єднань Збройних сил України, вважає прес-служба військового відомства.
Кузнею офіцерських кадрів для танкових військ вже більше 50 років є Харківський інститут танкових військ імені Верховної Ради України при Харківському Державному політехнічному університеті. За роки існування тут підготовлено близько 20 тисяч офіцерів-танкістів. Молодих спеціалістів для танкових військ готують також в навчальному Центрі сухопутних військ «Десна».
