Пропозиція утворення нової союзної держави пролунала 18 березня з вуст голови комітету Державної Думи РФ з економічної політики та підприємництва Євгена Федорова, котрий заявив, що вже через півроку може бути опубліковано програму створення об’єднаної держави, до якої увійдуть Росія, Україна та Білорусь. На думку депутата, задля того, «щоб громадянам Росії, України та Білорусі жилося краще, ніж у будь-якій іншій державі Європи, нам необхідно запустити ці прискорювачі економічних процесів». При цьому, посилаючись на бажання українських колег, він схвалив ідею розташування столиці у Києві.
Українська влада не забарилася з відповіддю на озвучену Федоровим пропозицію. Зрозумівши, що йти на економічні поступки без суттєвих поступок політичних з боку України Росія наміру не має, 26 березня в ефірі одного з політичних ток-шоу віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Володимир Семиноженко заявив, що ідея союзу трьох держав не позбавлена сенсу і потребує обговорення, адже Україні слід визначитися зі стратегією розвитку (Див. «День» від 30 березня). На думку Семиноженка, навіть якщо Україна увійде років через 15 до ЄС, вона все одно залишатиметься на задвірках Європи, тоді як інтеграція з пострадянськими країнами буцімто дозволить їй стати повноцінним центром впливу. Дана заява, радше за все, є жестом, покликаним прихилити Росію та зробити її поступливішою в газовому питанні, а отже, навряд чи потягне за собою реальні дії (так, голова МЗС Костянтин Грищенко того самого дня запевняв, що Україна й надалі рухатиметься до ЄС). Втім, не виключено, що вона розрахована не тільки на зовнішнього, але й на внутрішнього адресата — українського глядача, якому в такий «невимушений» спосіб натякають на ймовірні сценарії й тим готують думку громади. Громади, котра, за словами В. Семиноженка, і так прихильна до цієї ідеї: посилаючись на дані Інституту соціології НАН України, віце-прем’єр-міністр заявив, що більшість українців хочуть увійти в союз із Росією та Білоруссю. Виходячи з того, що питання справді належить до ряду смисложиттєвих — цебто таких, що вирішують майбутнє України, — варто наголосити на деяких моментах.
ЗАРАДИ ЗЛАГОДИ ТА ДОБРОБУТУ
Риторика про так звану економічну вигоду, якою обѓрунтовується доцільність утворення союзу України, Росії та Білорусі, не є ані оригінальною, ані новою. Вона є старим і не раз випробуваним методом, який Росія незмінно застосовувала і за царату, і за радянської влади, аби, апелюючи до найпримітивніших потреб певних верств суспільства, дискредитувати українську владу та втягнути Україну до сфери свого впливу (слід зауважити, що на цім перелік «доцільностей» аж ніяк не завершувався — скажімо, деякі інші прошарки, як-от інтелігенцію, навпаки, приваблювано можливістю задоволення духовних потреб шляхом долучення до кращих зразків світової культури — на противагу буцімто містечковій і другорядній культурі українській). Мовляв, замість того, щоби «робити конкретні та реальні справи» і дбати про населення, що животіє, українські можновладці бавляться у демократію та переймаються малоцікавою і, за великим рахунком, нежиттєздатною українською культурою, силоміць нав’язуючи її суспільству. Звідси — «логічний» висновок, що демократія в Україні не спрацювала як із економічної, так і з політичної перспективи, а отже, конче необхідно об’єднатися, передавши владу тим, хто на ній розуміється, — себто Кремлю.
Щоб продемонструвати тяглість і незмінність такої риторики, не треба далеко ходити по приклади. Так, достоту ті самі «мотиви» подальшого обмеження автономії Гетьманщини знаходимо вже на початку ХVIII ст. — після поразки Мазепи та зруйнування Січі. Як зауважує автор «Історії Русів», кидаючи за ґрати українських урядників, неприхильних до царя, але таких, чия провина не була очевидною, цар обґрунтовував це... економічною доцільністю: «По недоброжелательству их к нему, Государю, и Царству его, не только не развели они, но худо сберегли тех овец и баранов, кои он (царь) выписал дорогою ценою из Шлезии и раздал было на содержание и прокормление в Малороссии, где они пропадали не по болезням своим, а от неусердия и злых замыслов чиновников, которые мыслили только о сеймах и вредных выборах».
Отже, замість того, щоб доглядати коштовну худобу, яку дбайливий «цар-батюшка» передав українському народові, ці добродії (точніше — злодії) переймалися шкідливими виборами. Двісті років по тому спостерігаємо ту саму логіку — хіба що розвиненішу формально, себто втілену у досконалі з погляду маніпуляції свідомістю тези та гасла. Маємо на увазі більшовиків, які, жодною мірою не зважаючи на всеросійські та українські Установчі Збори (себто вибори до парламенту), захопили владу, аби (на словах) побудувати справедливе безкласове суспільство та врятувати український народ від ворожих елементів (буржуазних націоналістів).
Таким чином, обґрунтування союзу (імперії) завжди містило, як одну зі своїх засадничих складових, мету досягнення благоденства народу — мету, яку ніколи, певна річ, не було реалізовано. З огляду на це, обговорювати наслідки об’єднання в економічній сфері немає жодної рації — на відміну від інших аспектів, до яких слід приглянутися пильніше. Зокрема: чи справді Україна, увійшовши до союзу з РФ, залишатиметься окремим центром впливу, чи буде повністю підпорядкована Росії?
ПОЗА МЕЖАМИ ІСТОРІЇ
Як переконливо доводить попередня історія стосунків України та Росії, будь-які союзи між ними завжди і неминуче завершувалися для України втратою політичної самостійності, а отже, перетворенням із суб’єкта історії на її матеріал. Про жодне об’єднання на кшталт ЄС тут не йдеться — на даному етапі свого розвитку Росія не є готовою до рівноправних стосунків з сусідами і завжди прагнутиме грати першу (якщо не єдину) партію.
Звісна річ, Україна у складі російської/радянської імперії ніколи не становила класичну колонію, яка характеризується, зокрема, тим, що її вихідці не мають однакових прав і можливостей із мешканцями метрополії. Добре відомо, що українці і в Російській імперії, і в СРСР завжди посідали найвищі посади. Втім, ці можливості кар’єрного й іншого зростання не були безумовними: аби реалізуватися в такому союзі, вихідці з України (як, утім, і представники інших національностей) мали зректися (принаймні на позір) своєї національності, стати на засади «всеросійськості» або згодом «радянськості» — отже, де-факто «російськості». Не варто доводити, що за таких умов це була вже чужа, не українська гра — і, відповідно, чужа історія, котра невідворотно вела до «духовної і фізіологічної смерті» (Юрій Андрухович). Інакше кажучи, до перетворення України на суто географічне поняття, населення якої не повинно мати жодних ментальних, культурних чи будь-яких інших відмінностей із населенням метрополії («общерусский» або «советский» народ).
У конкретно-історичних умовах даний процес, що розтягнувся не на одне сторіччя, призвів до утворення декількох типів української людини. По-перше, тієї, що опиралася духовній смерті і тим прирікала себе на страту фізичну (в межах імперського дискурсу таких означувано мазепинцями, петлюрівцями або бандерівцями). По-друге, тієї, що намагалася просувати українську справу легальними методами (освіта, наука, література). По-третє, тієї, що так чи так пристосовувалася до нової системи координат, а проте не знаходила душевного супокою і прирікала себе на нидіння та повільний душевний загин (класичним прикладом цього типу є нащадки гетьманської еліти ХІХ ст., що, «зіпхнуті до стану напівтваринного, занурені в тупім безладді, вже поза межами історії, десь поміж кухнею й спальнею» (Євген Маланюк) із болем переживали кінець своєї колись героїчної традиції). Зрештою, тієї, що (свідомо чи мимоволі) обирала шлях найменшого опору і приймала пропоновані імперією правила гри. Ідеться про так зване «малоросійство».
ДЕЩО ПРО СОЦІОЛОГІЮ МАЛОРОСІЙСТВА
Беручи найзагальніше, під малоросійством розуміємо відмову своєму центрові у суб’єктності, центральності та повноцінній легітимності на користь центру зовнішнього. Із цього ясно, що дане явище не є суто українським, не означує прихильність до якоїсь конкретної столиці. У різні періоди нашої історії вектори прихильності змінювалися, проте сутність залишалася та сама — брак «самолегітимації» (Г. Дичковська) та «духовної суверенності» (Є. Маланюк).
1959 року, «в сорок першу річницю проголошення Державності» України — і, як виявилося, тридцятьма двома роками перед її поновним відновленням, — Євген Маланюк опублікував глибоку розвідку «Малоросійство», в якій запропонував декілька актуальних і нині тез щодо соціології однойменного явища. По-перше, «...проблема українського малоросійства, — писав історіософ, — є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв’язаних з нашою основною проблемою — проблемою державності. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тримання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності — грізним мементо». Сьогодні, по 18-ти роках незалежності, маємо чудову нагоду пересвідчитися у справедливості цієї остороги.
По-друге, «малоросійство, хоч явище часте й кількісне, — найменш дотикало основну нашу національну масу — селянство (що нас не мусить особливо тішити, бо не маса творить історію). У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але — й передовсім — інтелігентською, отже поражало верству, що мала виконувати ролю мозкового центру нації». Відтоді, мірою поширення радянської освіти (читай: ідеологічної обробки та денаціоналізації), комплекс малоросійства серйозно вразив й інші прошарки населення, проте й надалі переважає серед освічених верств. Про згубні наслідки такої «освіти» виразно промовляють соціологічні дані, які засвідчують обернено пропорційний зв’язок між рівнем освіти та національною свідомістю громадян: що вищим є перший, то слабшою є остання. Так, згідно з дослідженнями І. Прибуткової, 2000 р. частка осіб з початковою і неповною середньою освітою, які назвали рідною мовою українську, складала по Україні 67,9%; в групі осіб із середньою загальною спеціальною освітою цей показник дорівнював 60,9%, з середньою спеціальною — 56,5%, з незакінченою вищою — 44,7%, нарешті з вищою — 37,6%.
Власне, означена соціологія (вкупі з деякими іншими чинниками) й зумовила з’яву, а за радянських часів — утвердження уявлення про українців як про селянську націю — уявлення, яке почасти було сприйняте й самими українцями (звідси — швидка асиміляція в російськомовному місті вихідців із україномовного села, котрі намагалися щонайшвидше «окультуритися», зрівнятися із мешканцями міст). Власне, звідси ж (впроваджуване й поширюване через освіту) масове уявлення про несамостійність українського політичного, а відтак і культурного процесу, про його периферійний та додатковий (чи придатковий) щодо загальноросійського історичного процесу статус. Власне, звідси ж — недостатня свідомість реальних наслідків поновного об’єднання з Росією, або ж — саме внаслідок усвідомлення — виразне бажання їхнього настання.
У ПОШУКАХ ДУХОВНОЇ СУВЕРЕННОСТІ
«Напружене творення Духової Суверенності! — ось рецепт, що був, є і буде найбільш трудний, але й найбільш істотний і всеобіймаючий», — виснував п’ятдесят років тому Євген Маланюк. Напружене творення духовної суверенності — ось рецепт, що й нині видається найпершим із точки зору ствердження української державності.
Певна річ, політика впливає на історію (точніше, на історіографію). Отже, якщо обґрунтувати положення про іманентність (себто більшу чи меншу органічність та самодостатність) українського історичного процесу (складовими якого є політичний, економічний, культурний тощо), на яку українці спромоглися й за періоду бездержавності (дарма, чи народницьку, чи державницьку візію беремо за орієнтир), сьогодні, по здобуттю держави, маємо тим паче докласти всіх зусиль, аби утвердити його серед широких (і передовсім освічених) верств населення. Ба більше — духовна суверенність, що значить орієнтація на власний центр, визнання за собою центральності та самодостатності — ось основні переконання, що мають бути ґрунтом реалізації як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Виходячи з цього, союз із Росією не може бути на часі, позаяк заледве чи сприятиме (а правду кажучи, суперечитиме) даній настанові. Чи сприятиме цьому ЄС — теж слід обміркувати. Словами Ю. Андруховича, «бути з Росією для України згубно — це духовна і фізіологічна смерть, у чому можна було переконатися протягом трьох з половиною століть. Бути з Європою, можливо, те саме, але в цьому ще варто переконатися».
