Можливо, жодна знаменита історична постать нашої історії так не поляризує українське суспільство, не викликає до себе таку ненависть й обожнення, як Степан Бандера. Ставлення до цієї людини — це, по суті, ставлення до ідеї української національної (не просто незалежної!) держави в її гранично жорсткому варіанті, до ідеї «надособистісної», нещадної, позбавленої будь-яких сентиментальних (часом і абстрактно-етичних) міркувань боротьби за цю державу («Здобудеш незалежну соборну українську державу — або загинеш у боротьбі за неї» — або-або, третього варіанта Бандера не залишав). Зовсім нещодавно Степан Бандера посів третє місце в десятці «Великих українців», проте цей факт жодним чином не свідчить про те, що його життя та справжні суспільно-політичні погляди є знайомими та близькими широкому загалу українців. Для мільйонів людей Бандера залишається передовсім містичним прапором національно-визвольного руху, а не реальною фігурою. Що й не дивно: наукова біографія Бандери не написана (і хтозна коли буде написана), величезний масив документів щодо його життя опрацьований вкрай недостатньо — дається взнаки багатодесятирічне «табу».
Отаким є контекст, без врахування якого важко оцінювати мотиви й наслідки Указу Президента Ющенка про присвоєння Степану Бандері звання «Герой України», за, як сказано в документі, «незламність духу у відстоюванні національної ідеї, виявлені героїзм і самопожертву в боротьбі за незалежну українську державу». Окреме питання — це своєчасність й доцільність видання цього Указу саме зараз, видання Президентом, який мусить найближчим часом залишити свою посаду, образно кажучи, «сидить на чемоданах» (на особисту думку автора цих рядків, цей Указ, котрий, поза сумнівом, показує щирі переконання Віктора Ющенка, його щиру повагу до провідника ОУН, слід було видати, приміром, ще у першій половині 2005 року, а не зараз, коли це виглядає, як мінімум, запізнілим, вимушеним квапливим й вкрай дратує значну частину суспільства). У ставленні до Бандери зараз переважають абсолютно непримиренні, антагоністичні почуття, а не точне історичне знання. Щоб змінити таку ситуацію, потрібний не один рік; і доволі сумнівно, що цьому сприятиме виданий 22 січня, в День Соборності України, Указ Президента.
Цікава і реакція на цей документ всередині України та за кордоном. Ставлення Росії та її фанатичних прихильників на нашій території коментарів не потребує (зауважимо лише, що депутат Ленінської(!) райради міста Севастополя влаштував вельми цинічне й жалюгідне політичне шоу, привселюдно спаливши «на знак протесту» свій український паспорт). Показовою є, проте, реакція наших польських сусідів; так, міністр канцелярії президента Леха Качинського Маріуш Гандзлік заявив, що «ми в Польщі сподівались на більшу делікатність з боку наших українських партнерів. Адже для поляків Степан Бандера — постать надзвичайно неоднозначна». Це — поза сумнівом справді так, з тієї причини, що важко знайти таку людину, яка б настільки послідовно боролася проти «пацифікації» та полонізації Західної України, як Бандера.
Проте час вже звернутися до долі цієї людини, вказавши, принаймні, найбільш помітні віхи його життя (системний виклад, сподіваємося, буде подано у майбутній біографії Бандери). Народився він 1 січня 1909 року у селі Старий Угринів на Івано-Франківщині, в інтелігентній родині (батько — Андрій Бандера, греко-католицький священик, родом зі стрийських міщан, мати — теж із стародавнього священицького роду Глодзінських). Родина Бандери належала до місцевої української еліти, у домівці була хороша бібліотека й часто заходили відомі діячі визвольного руху. У своїй автобіографії «Мої життєписні дані» Бандера згадує про ті роки: «Під час Першої Світової війни я пережив дитиною-юнаком чотириразове пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914—1915 і 1917 роках, а в 1917 році — важкі двотижневі бої. Через Угринів переходив айстро-російський фронт, і наш дім був частково знищений гарматними снарядами». До речі, дуже промовиста деталь: прізвище «Бандера» у романських мовах вживається у значенні «прапор», «хоругва», саме в такому сенсі воно побутувало й на Західній Україні. А ім’я «Степан» з грецької означає «вінок»...
В українському визвольному русі Степан Бандера брав участь із юнацьких років. В дитинстві був хворий на ревматизм суглобів, хворий настільки серйозно, що відмовляли ноги, часом не міг ходити. Проте Степан зумів виробити таку силу волі, що спромігся здолати тюрми й концтабори (польські та німецький — Заксенхаузен). Вже 1933 року Бандера — один із керівників крайового проводу ОУН на західноукраїнських землях (24-річний юнак!). Далі — лише «сухі», але промовисті факти: за звинуваченням у організації вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, запеклого «пацифікатора», Бандера був 13 січня 1936 р. засуджений до страти (перед цим були два роки одноосібної камери). Вирок був згодом замінений на довічне ув’язнення. У тому ж 1936 році відбувся ще «львівський процес» над Бандерою, який, за додатковими звинуваченнями, засудив його на 7(!) довічних ув’язнень. Саме на цьому процесі Степан Бандера виголосив знаменні слова, які багато в чому дозволяють зрозуміти його політичну позицію: «ОУН виступає проти більшовизму тому, що більшовизм — це система, якою Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність. Тому, що більшовики застосовують фізичні методи, тому й ми вдаємося до фізичний методів у боротьбі з ними. Більшовизм засобами фізичного винищування бореться на східноукраїнських землях із українським народом, а саме — масовими розстрілами у підземеллях ГПУ, виголоджуванням мільйонів людей і постійними засланнями на Сибір та Соловки». Бандера вийшов із польської в’язниці лише 1939 року, з початком війни. Невдовзі він очолив найсільнішу течію в ОУН — ОУН (революційну).
Вражає доля братів і сестер Бандери. Два брати, Олександр і Василь, були закатовані німцями в Освенцімі влітку 1942 року (перший з них навчався філософії в Римській вищій школі економіко-політичних наук, став родичем міністра закордонних справ Італії графа Чіано, але вирушив в Україну — боротися), третій — Богдан — загинув від рук нацистів 1943 року в Херсоні, перебуваючи в складі похідних груп ОУН. Троє сестер — Марта, Володимира та Оксана — відбули кількадесятирічну кару на далекій Півночі. Сам Степан Бандера, як відомо, загинув 15 жовтня 1959 року в Мюнхені від рук агента КДБ Богдана Сташинського (той вбив керівника ОУН з пістолета, зарядженого кулями з ціаністим калієм). Згодом суд в Карлсруе (ФРН) засудив Сташинського.
Є час розкидати каміння, а є час збирати його. Є час руйнувати, а є час будувати. Є час для любові, а є — для ненависті. Це сказано не нами, сказано ще Екклезіастом. Є час ненавидіти, а є час збирати каміння. Тобто пізнавати свою історію, не роблячи з Бандери ані ідола, ані виродка. Він боровся з більшовицьким варварством — часом варварськими методами. Частині росіян та їхніх однодумців в Україні, які не сприймають незалежну Україну як таку, байдуже — Бандера, Шухевич, Петлюра, навіть Мазепа — це все злодії, зрадники. Час збирати каміння настає для тих, хто хоче, нарешті, знати правду.
КОМЕНТАРI
Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, керівник Центру історичної політології, завідувач відділу політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України:
— На мою думку, таке рішення Президента є хибним. По-перше, українці не знають, хто такий Степан Бандера. В нашій свідомості існує два образи Степана Бандери: з одного боку, ми маємо апологетичну літературу, яка зображає його героєм-борцем, а з другого боку, маємо суцільний негатив: посібник нацистів, людина, що хоча й заочно, але керувала каральними акціями. Тобто в Україні не створено повноцінної наукової біографії Степана Бандери. І це перший недолік такого рішення.
Другим недоліком є те, що дискусії щодо такого рішення в суспільстві не відбулося, і склалася така ж ситуація, як із висуненням на те саме звання Романа Шухевича. Я б на місці Президента не поспішав із такими речами.
Але основна моя думка полягає в тому, що треба просто скасувати звання Героя України. В розвинених країнах — Італії, Франції, США не існує таких нагород чи відзнак. Це — сталінський атавізм, пережиток комуністичного режиму, який потрібно викреслити. Тому, на мою думку, недоцільно говорити про будь-яку вчасність чи доречність даного рішення.
Ігор ЛОСЄВ, доцент, кандидат філософських наук:
— Це рішення я оцінюю позитивно, але вважаю, що Вікторові Андрійовичу потрібно було зробити це ще десь 2005 року чи принаймні 2009-го, коли відзначалося століття від дня народження Степана Бандери. А робити це тепер, коли він вже де-факто не є Президентом, виглядає не дуже героїчно. Крім того, мені цікаво, як би сам Бандера відреагував на те, що опинився в одній компанії з такими героїчними людьми нашого часу, як Володимир Литвин, Тетяна Засуха, Микола Багров, Юхим Звягільський та інші. Мені здається, що він був би обурений такою компанією поруч із собою.
Проте загалом це правильно. Потреба вирішувати подібні питання назріла давно. Зокрема, необхідно ухвалити закон про статус ветеранів національно-визвольних змагань, а не тільки нагороджувати окремі персоналії. Звісно, ставлення до Степана Бандери є неоднозначним. Усі, хто сприймає незалежну Україну як цінність, такий крок Президента безумовно схвалюють. Ну а тим, хто до державної незалежності України ставиться не надто прихильно, відповідно не подобаються й ті, хто за цю незалежність боровся. Що ж стосується невдоволення деяких сусідніх із нами держав, то це є продовженням їхнього невдоволення самим фактом державної самостійності України. До таких істерик потрібно ставитися спокійно, бо якщо держава не має права самостійно вирішувати питання про своїх героїв чи своїх зрадників, вона де-факто не є незалежною.
Юрій ЛУКАНОВ, публіцист, автор документального фільму «Три любові Степана Бандери»:
— Я вже давно казав по те, що незалежно від того, присвоять Степану Бандері звання Героя України чи ні, цей персонаж у нашій історії відбувся і де-факто є героїчною постаттю. Навіть зважаючи на те, що довкола цього досі точаться дискусії. З іншого боку, якщо Президент присвоїв Героя України Роману Шухевичу, то, відповідно, потрібно було присвоїти це звання і Бандері, бо ця постать все ж таки вагоміша за Шухевича.
Зверніть увагу, що раніше не лише навколо постаті Бандери, а й усіх історичних дискусій, які ініціював наш Президент, шкварчали пристрасті, вони викликали жахливі заяви, а цього разу виступив Петя Симоненко, ще якийсь клоун у Севастополі спалив український паспорт... По суті, реакція тиха. Так само було й із рішенням суду щодо Голодомору. За великим рахунком, реакція була доволі спокійною. Чому так? Ці теми сприймалися не як історичні реалії, які потрібно вивчати та засвоювати, а як політичні гасла Ющенка. Тому проти них велася боротьба. Як тільки Ющенко програв вибори, політики втратили інтерес боротися з цими гаслами.
Ющенко фактично поєднав у собі дві непоєднувані іпостасі — політика та шукача істини. Політик не може бути по шукачем істини. Але, звичайно, він повинен ініціювати суспільне обговорення, дослідження, якими б займалися професіонали, і відповідним чином формували громадську думку. Спираючись на ці дослідження, на громадську думку, політик може виступати, але не навпаки. Ющенко побіг поперед воза і став декларувати власні оцінки в суспільстві, в якому, як ми знаємо, єдина точка зору щодо постаті Степана Бандери не сформована. Відповідно, його опоненти почали виголошувати протилежні гасла.
Одним словом, пошук істини перетворився а на боротьбу фетишів. З одного боку — білий пухнастий Бандера, міфічний образ, який підтримує Ющенко, а з іншого — Бандера-бандит, якого «просувають» «червоні» й усі ті, хто живе з вірою в радянську пропаганду. Обидва ці образи не мають нічого спільного з реальністю. Опоненти молотять одне одного кийками фетишів, а пошуків реального історичного матеріалу на рівні загальносуспільному не відбувається.
Хоча свій фільм я знімав ще до Ющенка-Президента (фільм «Три любові Степана Бандери» створений у 1998 році. — Прим. «Дня»), і його показала низка телеканалів, у розколі суспільства мене ніхто не звинувачував. Так само як дослідників Голодомору, які й раніше стверджували, що то був геноцид. Але як тільки про це заговорив політик, ще й на непідготовленому ѓрунті... Ющенко цю дискусію мав би стимулювати, не даючи власних оцінок, а виступаючи в ролі «наглядача».
Сергій СТУКАНОВ, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:
— Для мене наказ не став великою несподіванкою. Політика Президента Ющенка, на відміну від його попередників і, напевно, наступника, відрізнялася значною увагою до національно-історичної спадщини, намаганням її актуалізувати. Хоч би як хто ставився, приміром, до теми Голодомору, її було актуалізовано. Те саме стосується історичних топосів (скажімо, Батурина, Крут) та деяких історичних постатей. Наскільки мені відомо, днями він видав указ про створення Національного природного парку «Хотинський».
Надати Бандері звання Героя України раніше його, напевно, стримувала потенційна негативна реакція певної частини суспільства. Проте сьогодні, коли йому вже немає чого втрачати в плані електоральної популярності, він на це наважився, справедливо розуміючи, що наступник, хоч би хто це був, ці питання навіть не розглядатиме. Отже, цей указ є політичним актом, адже історичне значення постаті Степана Бандери від цього не зміниться. Просто таким чином стверджується, що сучасна Україна (її чинна влада) визнає Бандеру Героєм України. Звісна річ, частина суспільства нині не готова чи не спроможна сприйняти цей указ, але питання, чи заслуговує Степан Бандера на це звання, слід ставити історикам. Якщо виходити з історичної логіки боротьби України за незалежність чи з логіки, за якої ця незалежність вважається якраз алогічною й неприродною, то оцінки Бандери, вочевидь, будуть різними.
Євген ГРИЦЯК, політв’язень ГУЛАГу, ватажок Норильського повстання:
— Таке рішення, прийняте Президентом Віктором Ющенком, тільки тішить мене. Звичайно, як на мене, було б доречніше присвоїти звання Героя України Степану Бандері ще рік тому. Але на той час, як мені здається, Ющенко боявся встати рішуче проти прорадянської опозиції, а тепер, після виборів, йому втрачати нічого — от і прийняв таке важливе рішення.
Такий вирішальний крок має вагоме значення — вшанування пам’яті воїнів УПА. Проте складно сказати, чи не буде скасоване це рішення після проведення президентських виборів і виграшу Віктора Януковича. Бо, як відомо, Схід гостро негативно сприймає постать Степана Бандери й український націоналізм загалом.
