І не запитуйте ніколи, за що по нас у 2012 році на 12 років або навіть на все життя, що залишилося, продзвонить дзвін. Хоча навіть цього ми не заслужили, і «лежати б нам до Страшного суду в неосвяченому місці», прямо за Шекспіром. Після того що ми зробили з Чечнею, ми будемо прокляті, і якщо не забуті, то лише як негативний приклад у підручниках з історії, — звичайно, написаних не путінськими чиновниками від Міносвіти і не сталінським обожнювачем істориком Даніловим.
У нас збіглися дві сумні дати: урочистий, хоча й гіркий ювілей Анатолія Приставкіна, який народився 80 років тому, 17 жовтня 1931 року, і який дожив до чеченської війни; і п’ята річниця розстрілу Ганни Політковської, що стала літописцем цієї війни і була страчена радянсько-російською воєнщиною за співчуття чеченському народові. Анатолій Приставкін, демократ і голова зниклої із нашого життя єльцинської комісії з помилування, показав нам у своїй повісті «Ночувала хмаринка золота», які мерзенності ми творили в Чечні у 40-ві роки XX століття із Сталіним у голові та з рушницею в руці. А в повісті «Зозуленята, або Тужливий гімн для заспокоєння серця» він же розповів, як радянська влада під час війни вбивала малолітніх сиріт — дітей «ворогів народу» із спецдитбудинків, де їх спочатку довго цькували і морили голодом, примушуючи стріляти в тирі по портретах страчених батьків. А Ганна Політковська уже в чисто документальній формі, але мовою гніву й кохання описала наші звірства на чеченській війні, де командував не аскетичний фанатик Сталін, а ошатний олігарх і диктатор Путін, який ненавидів чеченський народ не менше Сталіна і Миколи I за його вічну жагу свободи.
Ганну вбили 7 жовтня, Путіну в подарунок, і дарма шукати замовника злочину в тій країні, де верховний головнокомандувач вважає життя журналістки шкідливим, а шкідливішим за її життя виявляється лише її смерть. При такому настрої у державі ні Ганна, ні Наталка Естемірова вижити не могли. Ганна написала продовження до Приставкіна. Кривавий слід, залишений нами в чеченських горах, протягнувся від початку XIX століття до наших днів. Ви не відчуваєте, як чавкає кров у вас під ногами? Двох обвинувачів російсько-радянського імперіалізму, Анатолія Приставкіна і Ганни Політковської, немає в живих, але залишилися їхні книги. І нікуди нам не сховатися від цих свідоцтв.
Яка демократія, які вільні вибори, які Олімпіади, яке процвітання? Злодійства, скоєні в Чечні, стоять у нас на дорозі, і нам ніколи не доплисти до Арарату, тому що кров, пролита за майже 200 років, не схлине, поки ми не покаємося. Не чекайте голуба з гілкою маслини — до нас злетяться лише ворони і птеродактилі.
Анатолій Приставкін і Ганна Політковська разом склали свій мартиролог. До скорботних тіней повішеного нами Байсангура, який не став зрадником, як хвалений Шаміль, що здався Білому Цареві, або як парочка сатрапів Кадирових, молодший з яких навіть проспект назвав іменем ката свого народу, додалися інші достойні імена. І Джохар Дудаєв, і Аслан Масхадов, і тисячі ополченців, загиблих у нерівному бою за свою землю, і десятки тисяч безіменних мирних жителів, людей похилого віку, жінок і дітей, убитих вакуумними бомбами, замучених, згвалтованих і застрелених незліченними ульманами і будановими. Так, такі ось Віктори Івановичі, як у Приставкіна в «Золотій хмаринці», які, сидячи в лазні, випивають, закушують і шкодують, що під час сталінської висилки залишили декого з чеченців живим, не добили, скажімо, маленького Джохара Дудаєва.
Пріставкін показав, як це страшно, коли чеченським дітям, яких відправляють у табори у телячих вагонах, не дають води; яка то підлота — ламати камені від чужих могил і мостити ними свої тротуари; як виганяють з дому цілий народ і ділять його скромне майно, а станицю Дей-Чурт перейменовують у Березовську; і як повстає цей народ. Але чеченці були здатні когось пожаліти, наприклад, виховательку Регину Петрівну з двома її малолітніми дітьми. Вони вб’ють безневинного хлопчака Сашку — вб’ють страшно і жорстоко, тому що будь-який переселенець в їхніх очах — ворог, але вони ж пожаліють і залишать живим його брата Миколку, тому що попросить за нього його названий брат, чеченський хлопчик Алхузур. Чеченські повстанці і хлопчак Алхузур здатні пожаліти, але радянська солдатня не пожаліє нікого. І російська — теж.
«А перед нами все квітне, за нами все горить. Не треба думати, з нами той, хто все за нас вирішить. Веселі, не похмурі, повернемося до домівок, наречені біляві винагородою будуть нам». Це про кого, як ви думаєте? Немов про російську армію, що розіпнула Чечню, правда? А написано про фашистів. «Йдуть по Україні солдати групи Центр». Чим відрізняється від есесівців контингент, що споганював мечеті, відрізував мертвим чеченцям вуха і що укріплював на танках червоні прапори з серпом і молотом, тобто еквівалентом свастики? І все це під крики «Ми вам нагадаємо Сталіна!».
І Лев Толстой з його «Хаджі-Муратом», і Анатолій Приставкін, і Ганна Політковська кричать вам крізь час те слово, яке вигукувала Сандра з «Зозуленят», вибігаючи під кулі НКВС з малям Хвостиком і падаючи поряд з ним. Це слово — жалість. Слово, нами забуте. Лише ось в Євангелії сказано: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть». Ми чотири рази знищували чеченський народ, і якої ж милості ми чекаємо? Єльцин розкаявся, і я молюся, аби Бог пробачив йому Чечню. А хто стане молитися за Путіна? Богородиця не велить. Скількох немовлят погубив цей Ірод у Чечні та Беслані? Ні, росіяни. Не буде вам Царства Небесного. Втім, і на землі вас чекають кари єгипетські за те, що ви не відпустили чеченський народ. І мені вас не шкода. Мені ніколи вас жаліти. Я оплакую чеченців.
