Несподіване загострення у зв'язку з російсько-білоруською інтеграцією (і збіг з нею в часі корінної реорганізації Кабінету) боротьби за вплив у виконавчій владі між Черномирдіним, Чубайсом, Нємцовим і Березовським, відсунуло на другий план проблему, яка ще місяць тому здавалася більшості аналітиків найбільш животрепетною. Йдеться про можливість дострокових президентських виборів, і, як наслідок, шансів тих чи інших політичних лідерів першого ешелону на участь і на перемогу в них.
Верхні рядки в опитуваннях громадської думки як і раніше посідають ті самі шість фігур: Олександр Лебедь, Геннадій Зюганов, Юрій Лужков, Григорій Явлинський, Віктор Черномирдін і Володимир Жириновський. Цілком очевидно, що шанси пробитися в цю когорту й узяти реальну участь у президентській гонці, є лише в одного чоловіка - Бориса Нємцова.
Найстабільніший, без тенденції до збільшення електорат є в Явлинського й Жириновського, рейтинг Зюганова, який ще недавно падав, помалу підвищується, а показники Лебедя й Черномирдіна відверто сповзають униз. І лише Лужков, нібито підхоплюючи на льоту електоральні сегменти, які випадають із рук його найближчих конкурентів, не припиняє рух угору.
Перший зліт Лужкова на загальноросійський рейтинговий Олімп стався після скандального хасавюртського миру, підписаного Лебедем на вкрай невигідних для Росії умовах. Саме тоді більша частина "чисто патріотичного" електорату, розчарувавшись у бравому генералі, почала шукати для себе нову точку прикладання сил, нового лідера, спроможного нести державно-патріотичну ідею в чистому вигляді, й не зв'язаного при цьому з комуністами. І він знайшовся.
Наступним принциповим кроком на шляху підкорення крісла лідера патріотичного напрямку російської політичної думки стали підготовлені Лужковим слухання в Раді Федерації проблем Севастополя, Криму й Чорноморського флоту, які відбулися 5 грудня.
Одностайне голосування сенату за запропонований Лужковим проект документа з цього питання свідчить і про інше: московський мер достатньою мірою контролює ситуацію у верхній палаті, і може, за потреби, проводити через неї будь-які рішення. А сам факт визнання Севастополя територією РФ, незаконно анексованою Україною, став основним пунктом, який привабив втрачений Лебедем патріотичний електорат. При цьому Лужков, будучи інтуїтивним політиком, примудрився перетягнути на свій бік нові верстви виборців, не розгубивши той потенціал, який у нього на той момент уже був. Йдеться про слабо політизованих виборців, котрі орієнтуються не на політичну позицію кандидата, а на його особисті якості. Для цієї публіки в Юрія Михайловича зберігся інший, початковий образ - трудяги, будівельника, "конкретного мужика", якого мало цікавить боротьба на рівні доктрин, ідеології й геополітичних постулатів. У рамках цього аспекту Юрій Михайлович продовжує розвивати вже, загалом, сформований образ "мера в кепці", котрий лазить по будівництвах і колекторах.
Подальша концентрація різних електоральних груп навколо московського мера поставила перед його конкурентами, і передусім перед Чубайсом і його оточенням, нелегке завдання. Дискредитувати збірний образ патріота й господарника, який на очах склався навколо раніше малопомітної фігури Лужкова, базуючись на суто ідеологічних методах, виявилося вкрай складно.
Звичний образ "ворога-антиринковика", "комуніста", що його прибічники Чубайса звикли ліпити на кожного, хто виступає проти жорсткого виконання вказівок Вашингтона й МВФ, у випадку з Лужковим не спрацьовували, позаяк оголошувати його супротивником ринкових реформ було б принаймні безглуздо й дивно.
І тут Лужков "підставився" сам. Його підвела надмірна довіра до свого старого друга - скульптора Зураба Церетелі. Останній, скориставшись своїми дружніми стосунками й довірою мера, безсоромно "пробив" величезне замовлення на скульптурне оформлення столиці, апофеозом якого став незграбний монумент Петра І.
Творіння Церетелі виявилися для команди Чубайса єдиним "хвостом", до якого вони спромоглися причепити розкрутку антилужковської кампанії. Спроби "уїсти" Лужкова шляхом наїзду на його жорстку патріотичну позицію розуміння в народі, м'яко кажучи, не знайшли, а відтак їх було відкинуто як безперспективні. Несміливі спроби Чубайса звинуватити Лужкова в корупції наштовхнулися на вельми іронічну реакцію з боку москвичів, здивованих тим, що такі обвинувачення пролунали саме з вуст "батька ваучера". І нарешті - усією міццю пропагандистської машини вони взялися за Церетелі, зрозумівши, що залучення до масового оформлення Москви цього небезспірного монументаліста - справді єдина помилка, допущена останнім часом Лужковим.
Спробувавши "вкусити" Лужкова за різні інші "гострі кути" його політичної й господарської діяльності, відчувши марність таких укусів, політичні конкуренти Лужкова взяли на озброєння іншу тактику - замовчування. Різко й несподівано припинилися будь-які (як позитивні, так і негативні) публікації про Лужкова в контрольованих Чубайсом ЗМІ, його ім'я майже припинили згадувати на телебаченні, зробили все можливе, аби Лужкова якнайшвидше почали забувати. Водночас із цим почалася "розкрутка" Нємцова.
Майбутній наступник Єльцина, "цар Борис ІІ" досить хвацько взяв на озброєння гасла націонал-патріотичного крила опозиції, додавши до них "демократичної" начинки. Судячи з останніх заяв Бориса Юхимовича (а також із радіозвернення Бориса Миколайовича, явно навіяного спілкуванням з Нємцовим), створюваний під Ігорем Малашенком суперконцерн, прообраз майбутнього штабу "Вибори-2000", не тільки явно відмовився від ідеї просувати в президенти незговірливого Черномирдіна, а й робить цілком відверті кроки, спрямовані на переманювання патріотичного електорату, орієнтованого сьогодні переважно на Лужкова й почасти на Лебедя, до колишнього нижегородського губернатора.
Тим часом ясно одне. Лужков як був, так і залишається одним із фаворитів наступної президентської гонки, і що довше нам залишається чекати виборів - то міцнішими будуть його позиції.
