Бувають, виявляється, і на нашій українській вулиці свята. Ну, хіба це не свято, коли ти вмикаєш увечері телевізор і дізнаєшся з новин, що наш парламент займався не своєю звичною справою — биттям байдиків і військово-спортивними іграми, а працював так, як решта європейських парламентів: приводив до присяги суддів КС, затверджував бюджет, обговорював законопроекти... І бачиш крупним планом: прем’єр-міністр і Президент цілком доброзичливо дивляться в залу й одне на одного. Спочатку з’являється думка: а можливо це сон? Зараз ось прокинешся, ввімкнеш телевізор — а там реальне політичне життя: група добре відгодованих і натренованих депутатів блокує трибуну; інша група таких самих чоловіків і жінок запускає під купол будівлі Верховної Ради блакитні кульки та при цьому радіє безпосередньо і щиро, якось зовсім по-дитячому (деякі медики вважають це виявом хвороби, званої «політичний дебілізм», що викликається укусом комара, який залітає до нас інколи з деяких африканських країн). А потім нова телекартинка: Президент дорікає команді прем’єра, а та повертає сторицею... Трясу головою і тру очі — ні, це не сон. Справді, всі працюють нормально: і Рада, і прем’єр міністр, і Президент... Відчуваєш себе трохи не в своїй тарілці. Охоплюють сумніви й незрозумілі страхи. Може, це вплив якоїсь велетенської комети, яка стрімко і неухильно наближається до території України?
Але після довгих роздумів і ретельного аналізу доходиш до висновку, що річ не в кометі — річ у виборах! І, зокрема, в київських виборах. А якщо бути ще точнішим — річ у тім, що ми, українці, недооцінюємо роль покарань у стимулюванні продуктивності праці. Потурання породжує почуття власної непогрішності та вседозволеності. Нам не слід забувати педагогічних порад нашого ж земляка Макаренка. Адже що так різко підвищило трудовий запал наших політиків з усіх трьох провідних політичних сил? Відповідь однозначна: ляпаси та стусани, отримані ними на київських виборах мера.
Чудового, смачного ляпаса отримала Юлія Володимирівна і «той кращий, хто в неї був», а разом із ними і весь БЮТ. Невідомо, якою була перша реакція леді Ю на цей акт умовно фізичного покарання від київських виборців. Можливо, це був лютий напад жіночої істерії з биттям посуду й розриванням на шматочки «Українського прориву»; можливо, нерухоме сидіння у стані прострації перед портретом Маргарет Тетчер, а, можливо, і звичайні жіночі сльози — жалісні та щирі... Проте факт лишається фактом: коли вона знову з’явилася на публіці й заговорила, то це було вже не гарчання розлюченої тигриці, готової негайно перегризти горло будь-якому бику зі стада політичних опонентів. Це була вже нормальна людська мова середньостатистичного прем’єр-міністра, готового поступитися частиною своїх принципів для спільної справи.
Чудових ляпасів — в обидві щоки! — дістав блок НУ НС. Ці ляпаси були настільки сильні, що послужили своєрідною й дуже успішною шокотерапією, внаслідок якої обидві частини блоку вийшли одночасно із затяжного стресового стану. В народі це називають так: мізки стали на своє місце. Відтак «Наша Україна» вирішила зайнятися — нарешті! — агітаційно-роз’яснювальною роботою щодо НАТО, а пан Луценко повернувся до своїх прямих обов’язків — до боротьби з криміналітетом. І — уявіть! — одразу ж досягнув успіхів у Харківській області. Шкода лише, що всі попередні місяці, доки він займався політичними баталіями в Києві, в Харківській області (та й не лише) міліція слугувала надійним дахом для наркобізнесу й проституції. Як бачимо, публічний ляпас, отриманий паном Луценком у Києві, пішов на користь мешканцям східного регіону. Про який уже тут розкол України може йтися?
Чудовий оздоровчий удар по шиї отримала Партія регіонів. Після цієї терапії в більшості її провідних політиків навіть з’явилося абсолютно новий і тому такий незвичайний вираз обличчя — задумливий. Удар по «регіональних шиях», вочевидь, стимулював притік крові до мозку і певною мірою нормалізував мозкову діяльність. Ось це і привело до того, що звичний для більшості політиків із ПР завжди нахабний, а часто й тупувато-злодійський вираз обличчя замінив задумливий. Несподівана, але прекрасна метаморфоза! Якщо регіонали дістануть ще кілька хороших масажуючих дотиків виборчої долоні в області шийних хребців, то я не виключаю, що голосуватиму часом і за них.
Президент відчуває себе після київських виборів переможцем — і цілком даремно! Отриманий ним ляпас — суто математичний. Аби його відчути, треба вміти добре рахувати. І якщо президент все підрахує, то він зрозуміє, що незабаром залишиться без масової організованої сили у вигляді блоку чи партії, і тоді його політична смерть — питання недалекого майбутнього. Навіть Путін, у Росії, що сумує за «залізною рукою», для забезпечення політичної підтримки спочатку насильно зібрав, а потім почав активно підтримувати й використовувати «Єдину Росію»...
На диво спокійними стали у Верховній Раді комуністи. Вони досі не можуть опам’ятатися: у Києві вони вдостоїлися від українців не ляпаса, а потужного удару в щелепу. І це ще не все... Якщо вони й далі справно виконуватимуть функції московської п’ятої колони (вперше їхній кримський «регіональний вождь» Грач насмілився заперечувати приналежність до України Севастополя), то, зрештою, дістануть такого стусана під зад, від якого прилетять просто на лаву підсудних трибуналу з антидержавної діяльності.
Чи надовго вистачить київських ляпасів та ударів по шиї нашим провідним політичним силам — невідомо. Та якщо вони не візьмуться нарешті за суспільно-корисну працю, то мають бути готові до того, що їх усіх чекає на наступних виборах один спільний і потужний удар під зад із подальшим польотом до «політичного сміттєвого звалища». У багатьох українських громадян уже сильно свербить права нога, а це певна прикмета.
А нам, виборцям, слід уже зараз думати про тих, кого ми можемо підтримати замість збанкрутілих політиків.
Аби не помилитися знову.
