4 квітня в Києві фінішувала акція «Хвиля свободи» львівських журналістів газети «Експрес». Протягом двох діб на Європейській площі кожен киянин міг стати учасником символічної барикади, яку прикрашали лозунги «Не мовчи!», «Слову — свободу!» тощо.
Щоб продемонструвати, в яких умовах часом опиняються журналісти, учасники акції із заклеєними ротами і в протигазах пройшли Хрещатиком та вулицею Грушевського.
Учора ж в агентстві УНІАН відбувся прес-клуб щодо проблем свободи слова. Учасники «Хвилі свободи» передали в парламент пропозиції стосовно таких змін у законодавстві, які не дозволили б здійснювати тиск на пресу за допомогою судових органів.
Був, щоправда, момент на пресі-клубі, який дещо порушив показне єднання. Це коли журналіст Володимир Скачко запитав редактора «Експреса» Ігоря Починка, чому газета не підтримала львівське «Наше радіо», коли за рішенням місцевої адміністрації, його викинули з ефіру через те, що воно російськомовне? І. Починок став виправдовуватися, мовляв, радіожурналісти не просили їх допомогти... І хоча є дискусійним питання про те, якою мовою мають виходити у нас іноземні видання й мовці, ця ситуація ще раз засвідчила, якою насправді слабкою є солідарність наших журналістів. І, можливо, в цьому також причина того, що в країні досі не створено такої атмосфери, коли свобода слова та свобода ЗМІ потрібні були б не тільки окремим журналістам, що, як правило, зіткнулися з порушенням їхніх особистих прав та інтересів, а кожному громадянинові? Чи можливо з упевненістю нині сказати, що якщо спiвгромадянам запропонували б обміняти свободу слова на цілком конкретні виплати зарплат, пенсій, сумнозвісний «порядок» тощо, то вони не пішли б на це? На жаль, як для т. зв. «простого народу», так і для чиновників та політиків, демократичнi цінності поки що не стали життєво необхідними, бо суспільство ще не готове до усвідомлення того, що лише правова держава може бути гарантом стабільності і порядку, і розвитку економіки, і поліпшення соціальних умов життя. Що в іншому випадку навіть реформаторські успіхи завжди виявляються тимчасовими.
Насправді свободі слова в Україні загрожують не тільки недостатньо законодавчо врегульовані стосунки ЗМІ та представників владних структур, на чому акцентували учасники «Хвилі свободи». Напевно, має йтися і про незадовільне застосування вже існуючих законодавчих актів (скажімо, практично не працюють положення Закону України «Про інформацію» в частині права на отримання інформації та санкцій за відмову її надати). Необхідно вести мову і про застосування негласних способів тиску на «небажані» ЗМІ: від розриву суборендних та орендних стосунків, перевірок пожежників, податківців до прямих погроз журналістам. Від втручання органів влади, які в регіонах найчастіше є співзасновниками ЗМІ, в редакційну політику — до елементарного ненадання акредитацій до державних органів «неслухняним» виданням тощо.
Тому будь-яка акція журналістів має бути не разовим «галасливим» заходом, а лише частиною «спільної справи». Свобода преси — це принцип, а не фокус. Справа не в перетягуванні на себе ковдри громадської уваги, в чому можна запідозрити і редакцію «Експреса», особливо коли вона проголошує гасло «Експрес — воскрес!»
Справа — за цілеспрямованою роботою, крок за кроком, журналістів, видавців, політиків, законодавців і, хоч як це дивно, органів виконавчої влади, які також мають бути життєво зацікавленими в розвитку плюралізму думок та в конкуренції ідей, у критичній оцінці їхньої діяльності, якщо вони хочуть стабільності, а не стагнації. Усім разом необхідно створювати суспільну атмосферу, за якої, скажімо, політична репутація залежала б і від ступеня толерантності щодо ЗМІ державних мужів, щоб не просто поліпшувалося законодавче забезпечення свободи преси, але в країні діяла реальна система неупередженого, незалежного судочинства; щоб у парламенті працювали активні лобісти інтересів ЗМІ та прав громадян на отримання об’єктивної інформації; щоб у країні з’явилися незалежні ЗМІ, які фінансуються з невеликих громадських фондів, різноманітні інтернетівські сайти, які висловлюють думки політичних, соціальних меншин тощо. Лише такими щоденними зусиллями, «малими справами» і, здавалося б, «малими» перемогами в державі може бути створено систему реальної, а не віртуальної демократії, одним зі «стовпів» якої і є свобода преси.
«Що становить сьогодні найбільшу небезпеку для незалежності преси в Україні?» — із цим запитанням «День» звернувся до ряду відомих фахiвцiв.
Ігор Лубченко, голова Національної спілки журналістів України:
— Тиск на пресу. Причому не тільки судових органів, точніше, через судові органи. Основний тиск — на засновників ЗМІ і самих засновників на ЗМІ. Цю акцію спрямовано на те, щоб ВР ухвалила зміни до законів, що обмежують позови на пресу. Хотілось би бути оптимістом, але я знаю, що самі депутати часом не проти поліпшити своє фінансове становище за рахунок небажаної для них газети. І справа насправді не тільки в переслідуванні опозиційної преси, не тільки в її клановості. Судяться і з тими, за ким стоять т. зв. «олігархи», і з газетами, що підтримують структури влади. Особливо засмучує те, що на прикладі цієї акції ми побачили, наскільки слабка в Києві журналістська солідарність. Небагато ЗМІ прийшло до барикади. А тижневик «ПіК», наприклад, заявив, що він дистанціюється від цієї акції.
Наталя Петрова, юрист Міжнародної програми захисту і навчання журналістів IREX-ProMedia:
— Найбільшу загрозу журналістиці в Україні, хоч як це дивно, становить правове неуцтво. Я на практиці знаю, що чинні закони України цілком забезпечують як права журналістів, так і права громадян на поширення про них правдивої інформації. Інша річ, що ЗМІ не вміють відстоювати свої права в суді, оскаржувати незаконні рішення державних органів. Ось у квітні суд присудив одній газеті виплатити штраф у мільйон гривень, плюс на 200 тис. грн. оштрафував головного редактора і на 50 тис. — двох журналістів. Редакція звернулася до нас по допомогу, і через два тижні рішення суду було відмінене. Не треба плакатися, треба використовувати правові важелі, які існують.
ДО РЕЧІ
Президент України Леонід Кучма підтримує і підтримуватиме журналістів, «які намагаються чесно й неупереджено виконувати свої професійні обов’язки», і впевнений, що ніхто не має права їм у цьому перешкоджати. Таку точку зору глави держави повідомив в інтерв’ю агентству Інтерфакс-Україна прес-секретар Президента Олександр Мартиненко.
Президент, як сказав прес-секретар, вважає в принципі прийнятною ідею законодавчого обмеження розміру матеріальної компенсації за моральний збиток. Разом з тим, вважає Л.Кучма, кожна людина має право на захист від розповсюдження в газетах, по телебаченню і радіо неправдивої інформації.
Президент розуміє необхідність захисту свободи слова, однак не може підтримати організаторів акції голодовки журналістів, які таким способом намагалися вплинути на рішення судових інстанцій, передав позицію глави держави О.Мартиненко.
Тим часом, за повідомленням кореспондентів «Дня», на захист своїх прав стали журналістські громади в багатьох регіонах України. «Нардепи! Українській пресі — цивілізоване законодавство!», «Судді! Вас роблять ворогами свободи слова!», «Ні!» утискам преси!» — з такими лозунгами, траурними вінками управлінню з преси облдержадміністрації та «Укрпошті» на центральному майдані Чернівців 3 травня відбувся мітинг, присвячений Дню захисту свободи слова, повідомляє Віталій ЄРЕМИЦЯ.
Ситуація з дотриманням свободи слова, свободи преси і прав журналістів в Автономній Республіці Крим залишається далекою від задовільної, говориться в заяві комітету з моніторингу свободи преси в Криму. Три десятки судових позовів проти кримських журналістів і засобів масової інформації Криму, що вимагають відшкодування моральних і матеріальних збитків на загальну суму понад один мільйон гривень перебуває нині в стадії розгляду в українських судах, повідомляє Віктор ВОРОНЮК , «День». На їхню думку, ЗМІ, які вибиваються з офіційних рейок, відчувають різні форми тиску та переслідування. Так, після трирічного конфлікту з місцевими чиновниками в лютому цього року перестала виходити газета «Черноморская заря». Відчували й відчувають тиск керівники й журналісти Чорноморської телерадіокомпанії та Державної телерадіокомпанії «Крим». На межі банкрутства та припинення виходу без обіцяної державної підтримки опинилися етнічні видання «Янъы дюнья», «Къырым» і «Дзвін Севастополя».
