Колумністи відомих західних газет уміють і полюбляють у своїх статтях у довільній формі — легкій і навіть жартівливій, такій, що не зобов’язує до серйозної розмови — торкнутися важливої теми й поставити на обговорення серйозну проблему.
Можливо, наше покоління не таке розумне, як воно вважає, і справжніх мислителів нині менше, ніж було колись — порушує питання англійський журналіст Гідеон Рахман у газеті The Financial Times і сам же відповідає, але негативно, вказавши при цьому на деякі чинники, які визначають свідомість мислителів-інтелектуалів. Це, передусім, перевірка часом і недовіра до величі ще живих сучасників...
Варто погодитися з паном Рахманом і щодо того, що сталася демократизація наукової й узагалі інтелектуальної діяльності. З’явилася загальнодоступність до найрізноманітніших джерел інформації. Тому посилилася конкуренція. Написати або скомпілювати досить пристойну статтю в газету або в інтернет-видання з будь-якої тематики в наші дні можна, навіть не маючи спеціальних знань та особливих аналітичних і дослідницьких талантів, а всього лише «понишпорити» кілька годин в інтернеті. Відбувається швидке розпорошення і поширення «розумних думок» та ідей у ЗМІ, особливо в інтернеті.
Не на користь з’явлення окремих світил-інтелектуалів діє висування на передній план саме технологічного аспекту і колективізація наукової творчості, що вимагає складної техніки з додатковим обслуговуючим персоналом та злагодженої командної роботи. За таких умов важливу роль відіграють менеджерські здібності вченого, а фактичним першовідкривачем або винахідником часто є не окрема особа, а група чи колектив.
Утім, сукупний людський інтелект продовжує жити напруженим життям, вивчаючи та опановуючи мікро- і макросвіт, і сумлінно видає різні корисні ідеї в міру створення необхідних для цього умов. Цілком імовірно могло скластися так, що Чарльз Дарвін узагалі не став би професійним біологом, оскільки хоч він і захоплювався зоологією та був особисто знайомий з деякими відомими вченими, та після завершення навчання збирався стати священиком англіканської церкви. Проте вільного місця не було, і йому необхідно було зачекати кілька років. Тоді ж йому надійшла пропозиція здійснити кругосвітню подорож на «Бігле» як натуралісту, що й дало поштовх його науковим ідеям. Практично одночасно з ним прийшов до ідентичних висновків і інший англієць — Альфред Уоллес. В особі Уоллеса життя ніби підстраховувало Дарвіна — його наукові висновки були на порядку денному і все одно були б зроблені, якщо не ним, то Уоллесом або ще кимсь. Відбулося накопичення великого масиву знань, і це відкриття просто назріло.
Не випадковим є й те, що «дарвінізм» має англійське коріння. Англія була в ту добу країною, прогресивною під цивілізаційним кутом зору, з розвинутими громадянськими свободами; крім того, вона мала колонії по всьому світові й потребувала необхідних знань задля успішного практичного освоєння своїх обширних заморських володінь, і тому стимулювала розвиток таких наук, як ботаніка, зоологія та інші. Ще в ті часи багато англійців, зокрема дуже впливових, цінували освічених і мудрих людей.
Лави мислителів та інтелектуалів, звичайно ж, не занепали — в цьому ми переконуємося щороку, дізнаючись про дедалі більше нових прізвищ лауреатів Нобелівської премії в різних галузях людської думки і діяльності. Хто з них буде відомим і в двадцять другому столітті — визначить час. Проте слід чекати, що в найближчі декілька десятків років на «ринку» блискучих ідей, відкриттів і винаходів конкуренція стрімко зросте; має з’явитися чимало оригінальних учених, мислителів та інтелектуалів з Азії — передусім із Китаю, Індії та деяких інших азіатських держав, які розвиваються прискореними темпами.
Нас же найбільше цікавить, ясна річ, інший бік питання, порушеного Рахманом. Чому в нас, крім ідейного лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемільова, якого ми всі, звичайно ж, повинні усіляко підтримати, не видно потенційних кандидатів на Нобелівську премію? Можливо, нашому суспільству справді не потрібні великі мислителі й інтелектуали?
У статті «Срібний вік» української думки — проблеми і перспективи» («День» № 62, 2009) автор цього коментаря вже звертався до згаданої вище проблематики.
По-перше, видатний інтелект, аби принести плоди, має бути виплеканий працею багатьох людей кількох поколінь. Переманювання, переслідування або фізичне знищення найбільш свідомої та найактивнішої частини українського народу впродовж багатьох століть пануючими народами і режимами, безумовно, негативно позначатиметься на сукупному національному інтелекті ще дуже довго. Нам бракує того, що тепер модно називати «пасіонарністю» — самовідданого захоплення своєю справою, яке підштовхує до напруженої багаторічної праці й наполегливих пошуків шляхів здійснення своїх планів. Ми швидко розчаровуємося і шукаємо приводу, аби високими мотивами виправдати власну пасивність і бездіяльність.
По-друге, в багатьох сферах знання для сучасних досліджень і відкриттів потрібна найсучасніша техніка, а наші науково-дослідні центри, в тому числі університети, використовують, як правило, безнадійно застаріле устаткування і матеріальну базу.
По-третє, необхідна наявність того, що називається «хорошою науковою школою».
Існують також інші гальмівні чинники. Старшому і середньому поколінням українських інтелектуалів усіх рівнів перешкоджають усілякі «родимі плями» казармового соціалізму: дрібне й велике інтриганство та водночас відсутність здорової амбітності, небажання і навіть боязкість «висовуватися» з новими ідеями, терпимість до корупції й угорі, й поряд із собою. У своїй школі, в своєму університеті, на своїй кафедрі. На поведінку впливають тривожні думки про те, що наближається конкурс або скорочення штатів, що син невдовзі закінчить школу і треба подбати про те, щоб він одержав вищу освіту, тощо. То навіщо ж оригінальничати й наражатися на неприємності? Середній розумний українець — це поки що премудрий піскар, який боїться, як би чого не сталося.
У дитинстві на запитання «а чому?..» «радянській» дитині вдома дуже часто відповідали коротко, але ясно: «Тому що «тому» закінчується на «у», а в школі й університеті втовкмачували, що «я — це остання буква в азбуці». Ставши дорослим, це дитя просто нездатне побачити в тому, що здається звичайним, щось абсолютно нове і не спалахне бажанням розповісти про своє відкриття іншим людям, усьому місту або хоч і всьому світові. Оригінальним мислителям і вченим потрібна з дитинства, як повітря, свобода пошуку, свобода вираження й обміну думками, відкрита дискусія.
Явно бракує більшості наших інтелектуалів старшого і середнього покоління знання іноземних мов. Незнання мов виключає їх із загальноєвропейського та світового спілкування і замикає в «совковому» географічному й інтелектуальному просторі, в проблемах, ідеях і парадигмах безнадійно відсталого вкрай консервативного «російського світу».
До того ж Україна не вміє або не хоче рекламувати і просувати навіть ті українські таланти, які у нас уже є, а наші грошові мішки, за рідкісним винятком, просто не хочуть ані допомогти їм у патріотичних чи гуманних цілях, ані хоча б почати їх розкручувати і заробляти на них гроші. Нашим «тузам» легше купити й перепродати зарубіжне, ніж розвивати і просувати талановите своє. Гасло наших босів від культури таке — що тривіальніше, то краще. Так безпечніше для влади. Національне телебачення — наочний цьому приклад.
Значна частина нашого правлячого класу — і влада, і опозиція — не бажає, аби в Україні розвивалося високоцивілізоване суспільство з великою кількістю інтелектуалів і висококультурних людей, вбачаючи в цьому пряму загрозу своїм егоїстичним примітивним класовим інтересам. Нашим малокультурним і погано освіченим верхам набагато легше впоратися з неосвіченими, вузьколобими, забобонними обивателями — впоратися за допомогою погроз, дрібних подачок, обману і елементарного акторства.
Наші нинішні верхи (можливо, лише певна їх частина) гальмують розвиток українського національного інтелекту. Саме тому в нас по-злиденному оплачується висококваліфікована інтелектуальна праця. Коли «нові українці» дивляться на наших інтелектуалів, то в їхніх очах читається зневажливе німе запитання: «Якщо ти такий розумний, то чому небагатий?» Зазвичай таким питанням американський обиватель ставить на місце свого хитромудрого сусіда, який не досяг у житті нічого особливого. Культурний та інтелектуальний простір нашої країни ця частина правлячого класу бачить у повному об’єднанні з відповідним простором Росії, призначивши Україні роль культурного та інтелектуального імпортера, цілком залежного від російських виробників.
Активна діяльність цієї частини правлячого класу є небезпечною перешкодою на шляху розвитку українського інтелектуалізму та української культури в широкому сенсі цього слова.
Утім, загалом проблема не в слабкій інтелігенції й не в безкультурній та антиукраїнській пануючій верхівці. Наша головна проблема — це катастрофічне відставання від Заходу в цивілізаційному розвитку. Наша основна біда — це наша загальна безкультурність, що бере початок ще в царській Росії. Ми охоче потішаємося над примітивністю і безкультурністю наших провідних політичних діячів, але ж майже всі ми нічим або дуже мало відрізняємося від них. І саме тому за них голосують виборці. Автор цієї статті особисто знайомий з професором і деканом факультету, який, сидячи на іспиті перед студентами, інколи обкушує собі нігті. А як наші університетські начальники, професори й викладачі спілкуються зі студентами? Якщо застосовувати західні мірки, то половина — просто по-хамському. На дверях кафедри одного з дніпропетровських університетів я побачив табличку: «З 13 до 14 годин вхід на кафедру студентам суворо заборонений!». Неможливо собі уявити подібне в європейському університеті. А чи часто наші студенти чують від викладачів слова «спасибі», «будь ласка», «пробачте», «зробіть ласку» та інші з цього ряду?
На початку дев’яностих років мені удалося відвідати професійно-технічне училище невеликого затишного містечка Зіген у Німеччині, яке готувало секретарок, сантехніків, продавців та інших фахівців цього рівня. В училищі були прекрасні, обладнані персональними комп’ютерами навчальні приміщення, бездоганно чисті відремонтовані коридори, виставка картин, намальованих учнями, простора робоча кімната для викладачів і затишна кімната відпочинку для них же, в якій були не лише електрокавоварка і чайно-кавовий сервіз, а й набір келихів для вина. Ми зайшли до просторого світлого кабінету, в якому саме відбувалося заняття. Там були десятка два учнів, і перед кожним з них стояв комп’ютер. Я постійно порівнював усе побачене з «радянською» університетською дійсністю. Обшарпані підлоги в коридорах та аудиторіях, тісні кафедри, найпримітивніше устаткування, смердючі туалети. У нашому університеті, в одному з корпусів, був комп’ютерний клас, та переважна більшість викладачів ніколи не заходила до нього, хоч ми всі пройшли так звану комп’ютеризацію і навіть отримали відповідну довідку. Комп’ютер ми вивчили заочно — не побачивши його. А що стосується побуту викладачів... Електрочайник ми ховали від пожежного інспектора в шафі, а якщо відзначали Восьме березня або іншу дату з шампанським, то зачинялися на кафедрі ключем ізсередини, аби не впіймало начальство. За «пияцтво» могли вигнати з роботи.
Проте понад усе в німецькому профтехучилищі мене вразили взаємини між викладачами та учнями. Ці взаємини були дуже ввічливими й водночас привітними, дружніми, партнерськими. Викладачі та учні часто посміхалися один одному. Для нас, «колишніх радянських громадян», це було дуже незвично, оскільки по духу університети й інститути в СРСР більше нагадували військові училища. Відтоді змінилося не так уже й багато.
Коли ми говоримо про необхідність розвитку українського інтелектуалізму, то хочемо цього чи ні, мусимо зважати на західноєвропейські стандарти життя, що, в свою чергу, означає: Україні необхідно зробити потужний культурний прорив, якісну зміну ментальності. Якби комуністи не перекрутили поняття «Культурна революція», то можна було б сміливо стверджувати, що нам необхідна справжня культурна революція.
Річ не в Януковичі, Тимошенко або Ющенкові.
Політична культура, культура праці й відпочинку, культура соціальних і міжособистісних взаємин, побутова культура — у всіх цих сферах ми неймовірно відстали від передових країн і все ще перебуваємо на рівні СРСР; у деяких царинах ми навіть опустилися нижче за той «радянський» рівень. Більшість українців, які прожили хоча б півроку в Німеччині, Великій Британії, Швеції, Фінляндії чи будь-якій іншій високорозвиненій європейській країні, навряд чи стануть спростовувати це твердження.
Тому всіляка підтримка українським суспільством своїх інтелектуалів та української національної культури загалом, створення всіх необхідних умов для її розвитку (зрозуміло, без самоприниження і схиляння перед всім іноземним) — це одна з важливих форм боротьби за свободу і незалежність українського народу. Від успіху боротьби за свою національну культуру залежить — чи будемо ми в майбутньому жити своїм або чужим розумом, годувати свою або чужу армію.
Повертаючись до тези Гідеона Рахмана про відсутність великих інтелектуалів у наш час, не слід виключати і ще одного чинника, згаданого журналістом як би жартома. Цілком можливо, що два-три потенційно великих українських інтелектуала, скромно і ні на що не претендуючи, ходять десь поряд з нами або сидять в сусідньому кабінеті, а ми їх просто не помічаємо. Або навіть відчуваємо до них незрозумілу антипатію. А вони теж не здогадуються про свою велич і призначення. Адже і Чарльз Дарвін навіть у період публікації своїх найважливіших праць залишився незрозумілим для більшості пересічних лондонців. Чимало англійців, у тому числі представники церкви, звинувачували його в єресі й богохульстві, адже не багатьом хотілося визнавати мавп своїми далекими родичами, незважаючи на явну схожість.
Крім того, в цей період сталося — з обивательської точки зору — багато важливіших та цікавіших подій. Вчинив самогубство член парламенту, замішаний у банківських махінаціях; пройшла серія викриттів чиновників високого рангу, які без докорів сумління користувалися державною казною, що завдало величезного збитку простим громадянам, один тямущий громадянин підроблював списки акцій Північної залізниці та поклав у кишеню нечувану суму; популярний театр «Ковент-Гарден» згорів під час балу-маскараду, що перетворився на п’яну оргію... Лондонським мешканцям було про що потеревенити і без відкриттів Чарльза Дарвіна. Тож давайте уважніше ставитися до своїх обдарованих сучасників, шановні співвітчизники, і станемо допомагати їм у міру сил. Без сумніву, якби на «Бігле» виділили одне місце і для українського натураліста, то потрапив би в цю експедицію син якого-небудь «мажора», друг сина президента чи брат подруги доньки прем’єр-міністра. Повеселившись донесхочу, він після цього втік би з корабля на першій же зупинці.
І як не зовсім оптимістичний висновок: доти, доки Україна не зробить потужного культурного стрибка, претендувати на Нобелівську премію українці, як і громадяни інших малорозвинених або не зовсім розвинутих країн, зможуть хіба що в єдиній номінації — в тій, в якій зазвичай вшановуватимуть мужніх захисників прав людини. Та це не дуже прикрашає країни, в яких проживають ці гідні люди.
