ЯК ЦЕ РОБИТЬСЯ В НИХ
У цивілізованому світі професійний спорт приносить щораз
більші прибутки й перетворився на галузь індустрії видовищ із потужною
інфраструктурою. Водночас діяльність «їхніх» професіоналів абсолютно відкрита,
й кожен бажаючий може ознайомитися в пресі з бюджетом хоч англійської футбольної
Прем'єр- Ліги, хоч ФІФА, хоч УЄФА, хоч окремого клубу «Реал» (Мадрид).
Розписуються як прибутки, так і видатки, власне, інакше й бути не може
в суспільстві чесних платників податків. Згадаймо французького бізнесмена
Бернара Тапі, свого часу власника фірми «Адідас» та футбольного клубу «Марсель».
Його падіння почалося з розкритої пресою спроби підкупити кількох футболістів
команди «Валансьєн». Поліцію зацікавив не стільки сам факт спроби «купити»
результат футбольного матчу, скільки походження сотні тисяч франків готівкою,
запропонованих як хабар. Ці гроші були добре відомим у нас «чорним налом»,
і саме цей «нал» підписав вирок процвітаючому бізнесмену. Тому на інтернетівському
web- сайті кожного західного клубу, який поважає себе, відкриті всі джерела
надходжень і адреси видатків. Ніяких секретів тут немає: основні джерела
футбольних професіоналів — це продаж квитків на матчі, продаж прав на трансляцію
матчів, продаж клубної атрибутики, доходи від реклами. Оскільки футбол
у західних країнах — привабливе видовище, за його перегляд беруть чималі
гроші. Так матчі чемпіонатів Англії, Іспанії, Італії, Німеччини, Франції
можна побачити або на стадіоні, або по платному телеканалу. Якщо платять,
значить є на що подивитися. Крім цього, існують футбольні лотереї та тоталізатори,
гроші від яких також поповнюють каси клубів та футбольних ліг. Наші російські
брати вже кілька років працюють у цьому напрямку, зокрема, цьогорічний
чемпіонат Росії спонсорує торгова марка «Пепсі», права на трансляцію російського
чемпіонату куплені за гроші кількома телекомпаніями. Поки там не так, як
в Італії, але процес пішов. Перенесення гри московського «Спартака» за
бажанням Романцева майже неможливе, оскільки ця гра вже оплачена спонсорами
та телекомпаніями саме в цей день, і перенесення загрожує російській ПФЛ
серйозними збитками.
НЕ ЗАРОБЛЯЄМО Й НЕ ДАМО ЗАРОБЛЯТИ
Досить закордону, повернемося до України. Наша ПФЛ під
керівництвом шановного Григорія Суркіса в комерційній діяльності останніми
роками не помічена. Вона навіть зареєстрована як «неприбуткова організація».
Тобто ліга збирає з учасників гроші на проведення змагань і на ці гроші
їх проводить. Коли торік відомий спортивний науковець виступив у газеті
«Зеркало недели» з обгрунтуванням безперспективності такої діяльності ПФЛ,
вказавши на прийнятий у всьому світі шлях, пан Суркіс відповів через пресу,
що ми — не такі, як всі, ПФЛ не заробляла й не заробляє, а клуби нехай
домагаються фінансування через місцеві бюджети. Бо кому, як не керівнику
ПФЛ, знати, що заробляти гроші нашим(!) футболом неможливо. І ніби правила
однакові, гравці й форма на них майже такі самі, а в Іспанії до кас клубів
йдуть мільйони, а у нас клуби випрошують гроші в добрих людей. Кількість
добрих людей щороку скорочується. Наявність бажаючих викинути за вітром
кілька мільйонів, отримавши за це право називатися президентом футбольного
клубу, скоротилася до мінімуму. А спроба заробити копійчину власне футболом,
здійснена цього року донецьким «Шахтарем», який продав у серпні право на
показ своєї гри з київським «Динамо» російському телеканалу, була на пні
зрубана тою самою ПФЛ, яка згадану гру перенесла на невизначений час.
СХОДИНКАМИ ДОНИЗУ
А поки що картина виглядає приблизно так. У певному місті
з'являються кошти на футбол, туди збігаються гравці й тренери, виграють
серію ігор, викликаючи в місті короткочасний футбольний бум. Згодом команда
починає програвати, лунають взаємні звинувачення, гравці та тренери скаржаться,
що з ними «не розрахувались», і команда котиться донизу. Кожен, хто цікавиться
футболом, одразу наведе кілька найсвіжіших прикладів. Таке стає можливим
тільки тому, що футбольні клуби самі нічого не заробляють. І питання зрештою
не в законодавстві чи оподаткуванні: на наших внутрішніх змаганнях вже
давно нема видовища, за яке люди готові були б платити. Чому народ їде
до Києва подивитись на «Баварію» й не їде подивитись на «Шахтар»? Бо у
грі з «Баварією» буде справжній футбол, і хоч одна із команд точно покаже
високий клас. Не буде «дивних» пенальті, штрафних, попереджень і вилучень,
гравці дивитимуться не на суддю, а на м'яч і ворота суперників. Неправда,
що глядачам потрібні тільки перемоги, глядачам потрібне видовище захоплюючої
спортивної боротьби. А її в наших внутрішніх змаганнях майже немає. Тому
нема глядачів. А без глядачів розмови про доходи від квитків, прав на телетрансляцію
та реклами виглядають недоречними.
Уже зникла з «професійного футболу» третя ліга, більшість
команд першої та другої ледь животіють. Інакше й бути не може — за що тим
футболістам платити? За те, що їздять із міста в місто і ганяють м'яча
на порожніх стадіонах? Що може запропонувати ПФЛ? Коли колишній журналіст,
а нині відповідальний секретар ПФЛ цілком серйозно розповідає про контракти,
вільних агентів, ліцензії, права на гравців, трансфери, здається, що він
говорить про якусь іншу країну. Які контракти, коли «на трансфері» без
зарплати стоїть півкраїни? Як можна говорити про штраф за несвоєчасну сплату
заявочних внесків командою райцентру, коли в тому райцентрі нема бензину,
щоб привезти хворого, який вмирає, із села до райлікарні. Звідки у району
кілька десятків тисяч гривень на футбол? А якби були, то куди їх витратити
— на форму, м'ячі, зарплату дитячим тренерам, ремонт спортзалів, чи віддати
в ПФЛ за право поїздити і пограти під її егідою, що коштуватиме ще додаткових
грошей? Практика збирання заявочних внесків у ПФЛ за право грати у всеукраїнських
змаганнях нагадує ситуацію, коли б робітники платили за право ходити на
завод і працювати.
СВІТЛЕ СЬОГОДЕННЯ
У країні ще крутиться якась копійка. Географія футбольної
вищої ліги з групою команд під назвою «Металург» свідчить, що гроші на
футбол ще дають десь між шахтами, рудниками та металургійними комбінатами.
Довгим і стабільним обіцяє бути бізнес засновників київського «Динамо».
Проте короткий список гравців, що по колу мандрують із команди в команду
вслід за грошима, неможливість укомплектувати провідні команди вітчизняними
футболістами, безнадійність перспектив юнацьких та молодіжних національних
команд, які так і не стали олімпійськими, викликає тривогу. Ще народжуються,
хоч і на порядок рідше, ніж раніше, по містах і селах футбольні вундеркінди.
Та за ними, чотирнадцяти-п'ятнадцятирічними, вже приїжджають із бельгій-голландій-німеччин,
а якщо не звідти, то з Росії. Мрія стати футболістом перестала бути для
дітей реальністю: є можливість купити футболку з написом «Shevchenko»,
пограти з Бразилією на комп'ютері. А от тренуватися у справжніх тренерів,
змагатися, зростаючи як раніше з дітей в юнаки, з юнаків на «область»,
з «області» на «колективи», а потім, якщо поталанить, «у команду», — таку
перспективу навряд чи масово малюють українці перед своїми синами. Бо все
повинно починатись із переповненого стадіону, де відбувається свято — футбол.
Саме потрапивши в дитинстві на таке свято, чи не кожен з нас мріяв колись
стати його учасником. Де воно тепер буває? Ми можемо пишатися, що ледь
не випередили Францію у відбірковій кампанії. Та якщо французи й програли
б, щотижневе футбольне свято на їхніх стадіонах тривало б і надалі. Ми
ж маємо раз на місяць яскраво освітлений стадіон у Києві, з якого відповідальні
футбольні люди не бачать, або не хочуть бачити, поступового занепаду футболу
і як спорту, і як видовища. І ніякі пластикові сидіння не допоможуть, якщо
не поставити наше футбольне господарство із світлої та розумної голови
пана Суркіса на потужні ноги масового, видовищного й у перспективі високоприбуткового
футболу.
НУ Й ЩО?
Викладені вище думки є констатацією загальновідомого. Всі
про це знають, але ніхто не говорить вголос, як не говорять у присутності
онкохворого про його хворобу. Дехто мовчить, бо не вірить у можливість
щось змінити, а більшість просто боїться втратити хоч якесь місце біля
футболу. Тих, хто насмілюється вказати на видні всім вади, звинувачують
у «зазіханні на святе», на «єдине, що в нас залишилося». Однієї закордонної
поїздки на дурняк виявляється досить, щоб журналіст або ціле видання вимовляло
деякі прізвища тільки пошепки й стоячи. Я насправді люблю наш футбол і
вірю в його велике майбутнє. Я впевнений, що припинити сповзання у прірву
можна лише всім разом. Слід для початку назвати хворобу й зізнатися собі
в тому, що вона є. Немає в нас насправді професійного футболу, хоч би там
яких класиків цитував, доводячи протилежне, колишній прес- секретар київського
«Динамо». Дозволю й собі цитату. У американців є приказка: якщо ти такий
розумний — покажи свої гроші. Чесно зароблені гроші не соромно показати.
Чому доходи наших клубів і зарплати футболістів є комерційною таємницею?
Від кого? Від нашої рідної податкової служби? Чи від народу, для якого
ці футболісти продукують «єдине задоволення»?
