У нинішній внутрішньополітичній кризі далеко не останню роль відіграв і зовнішній чинник, а конкретно — активний пошук трьома ключовими кандидатами на президентський посаду: Ющенком, Тимошенко, Януковичем надійних, авторитетних і значущих партнерів за кордоном. У нашій державі відбуваються складні процеси, на які серйозно впливає ситуація на світовому політичному майданчику, переконаний сьогоднішній співрозмовник «Дня» доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політичної аналітики та прогнозування Національного педагогічного університету ім. Драгоманова Сергій Телешун. Сергій Олександрович поділився з нашими читачами своїми міркуваннями про джерела коаліційної кризи та її вірогідні наслідки для держави Україна.
— Сергію Олександровичу, всі ми бачили, яку серйозну роль зіграв кавказький чинник у нинішній парламентській кризі. Як ви вважаєте, чи можна було за таких полярних бачень різних політичних сил все ж виробити єдину, прийнятну для всіх п’яти представлених у ВР фракцій, позицію Верховної Ради України щодо російсько-грузинського військового конфлікту?
— Напевно, було б невірним розглядати питання про останні кавказькі події виключно через призму зовнішньої політики. Крім серйозних зовнішньополітичних інтересів, що реалізовуються в Україні, військовий конфлікт загострив і суспільні настрої розколів не лише у вітчизняному політичному істеблішменті, але й у нації загалом. Проблема навіть не лише в тому, хто підтримує ту або іншу сторону щодо збереження територіальної цілісності та дотримання норм міжнародного права, а в тому, наскільки адекватні та незалежні українські державні й політичні діячі в реалізації національних інтересів.
Нині «російсько-грузино-осетинсько-абхазький» конфлікт із питання геополітичного через ті або інші причини переріс у питання боротьби за владу в Україні напередодні президентських виборів. Війна реальна на Кавказі й війна інформаційна стали складовою комплексу політичних технологій, що впливають на формат нових політичних взаємовідносин серед основних політичних гравців. Боротьба за перерозподіл владних повноважень у форматі впливу на вітчизняний політичний простір — вимагали зміни конфігурації у системі владної вертикалі. Потрібен був лише мотив здатний легалізувати тліючий внутрішньополітичний конфлікт і перевести його в широкомасштабну «війну», яка б вимагала нових політичних союзників та опонентів та істотно впливала б на їхні рейтинги. На жаль, таким мотивом стали події на Кавказі. У зв’язку з цим виникає низка питань, перше з яких полягає в тому, наскільки ефективна влада у відстоюванні національних інтересів? По-друге, наскільки професійна опозиція в баченні національних інтересів і, по-третє, наскільки вони разом можуть дохідливо та якісно пояснити й реалізувати свою позицію в Україні, не розколюючи її. Спробуємо проаналізувати мотиви основних політичних гравців, у цьому випадку — Президента та прем’єра. Давайте почнемо з Президента. Для Президента, як мені здається, дуже й дуже важливе це питання. Воно стосується його як гаранта Конституції, як ключового політика в Україні, як політика прозахідної орієнтації та можливого регіонального лідера, який має підтримку від США і «младоєвропейців», а також беручи роль у вирішенні цього конфлікту зберегти за собою роль «історичного» лідера, який визначає вектор майбутнього розвитку національної держави, і вирішити попутно питання рейтингового характеру, тим самим ослабивши можливих політичних конкурентів. Віктор Ющенко хоче показати світовій спільноті, що його позиція щодо грузино-російського питання підтримується не лише українським народом, але й гілками влади, зокрема, головним законодавчим органом країни та правлячою коаліцією. Не отримавши підтримки парламенту його більшості та стриману позицію виконавчої влади, Президент фактично стає менш «легітимним» як всередині України, так і ослаблює українську позицію щодо цього питання на міжнародній арені. Президентській команді нічого не залишається, як перенести власну активність у внутрішньополітичну сферу, зосередившись на особі прем’єра та демократичній коаліції. Другий момент. Існує позиція прем’єра, яка дещо відрізняється від позиції Президента і значною мірою зорієнтована не лише в бік такого стратегічного партнера, як США, але й зорієнтована на частину старої Європи та передусім російського політико-економічного істеблішменту, від якого певною мірою залежить економічна складова успіхів уряду Юлії Тимошенко. Іншими словами, Юлія Тимошенко не хоче псувати відносини з основними світовими гравцями в переддень осені 2008 року та президентських виборів в Україні. Одним словом, на президентський формат «великих цифр і масових дій» надійшла прем’єрська відповідь «точкових ударів».
Третій момент: чи потрібна прем’єр на своєму місці, чи хоче Президент реального збереження коаліції або все ж він виступає за переформатування коаліції за рахунок відставки прем’єра, використовуючи «кавказьке питання»?
Четвертий аспект. Не можна виключати, що небажання домовитися щодо кавказького питання та попереднє звинувачення прем’єра в зраді національних інтересів — це спроба не стільки втопити голову уряду в очах виборця центральної та західної України, скільки прагнення зіпсувати імідж прем’єра в очах росіян, а більше — в очах американського та частини європейського політичного істеблішмента. Особливо в контексті створення «пояса безпеки», направленого на стримання російських геополітичних та регіональних амбіцій, де роль України, на думку США, може бути визначальною. Про що може свідчити серйозний зовнішньополітичний вояж віце-президента США Д. Чейні.
Прем’єру важливе тактичне збереження коаліції, хоча підсвідомо вона готова, очевидно, йти на загострення та відстоювати свою позицію щодо цього питання, але обов’язково педалюючи увагу громадськості на питаннях національної безпеки, збереження територіальної цілісності та міжнародного права, не вдаючись у «деталі» російсько-українських та російсько-грузинських відносин. Паралельно знайшовши точки зіткнення з іншими політичними силами в стінах парламенту, перевести вектор конфлікту на частину пропрезидентських сил, звинувачуючи їх у політичній непослідовності та кон’юнктурі, тим самим намагаючись перехопити тактичну внутрішньополітичну ініціативу. Іншими словами, питання переводиться в іншу площину: Юлія Тимошенко не хоче відверто відображати свою позицію щодо дуже слизького питання. А слизькість цього питання виявилася на європейському саміті, який, засудивши Росію, проте не вжив жодних істотних санкцій. Таким чином виходить, що позиція Тимошенко — це частково проєвропейська позиція, що не дратує радикально російський політичний бомонд. Первинна позиція Президента — жорстко проатлантична та «младоєвропейська», позиція Партії регіонів — яскраво проросійська та частково проєвропейська.
— А регіонали, які зіграли на прем’єрській стороні, виграли чи програли?
— Регіонали спочатку відмовчувалися, вичікуючи знакових сигналів із того або іншого боку, потім конкурували в трактуванні власних оцінок, ну а далі, визначившись з перспективами основних політичних гравців, — прийняли, ну скажімо так, консолідоване рішення. Свідченням тому може бути ситуація з Раїсою Богатирьовою та її партнерами, які схилялися до коаліції із Президентом та Секретаріатом Президента, активність в інформаційному полі регіоналів — противників пропрезидентських сил — оцінка власних перспектив, тактична перемога однієї із груп впливу та активні міжнародні консультації. У цьому випадку вони залишилися вірні собі, але попутно вирішили питання внутрішньопартійної дисципліни, стабілізувавши статус Віктора Януковича — лідера партії та створили передумови як для переформатування коаліції, так і створення тимчасових тактичних союзів, незалежно від можливих дострокових парламентських та президентських виборів.
— Відштовхуючись від останніх парламентських подій, яка, на ваш погляд, доля чекає ВР нинішнього скликання: відбудеться переформатування правлячої більшості чи позачергові вибори?
— Суто арифметично — де-факто та інформаційно, коаліції не існує. Де-юре, більшість у форматі БЮТ+НУ-НС поки все ж існує і, як мені здається, сьогодні відбуваються досить жорсткі торги щодо майбутнього нинішньої коаліції. Я сьогодні більш схильний говорити про можливі ситуативні союзи не лише між НС-НУ, ПР, блоком Володимира Литвина, але й про союзи БЮТ, Регіонів, литвинівців один з одним. Тобто можливі найрізноманітніші ситуативні конфігурації, що формулюватимуть ту або іншу позицію, блокуючи всім зрозумілі переваги перед президентськими та, можливо, позачерговими парламентськими виборами.
Чи можливі вибори? Так, можливі. Інше питання, чи отримає Президент реальну більшість у новообраному законодавчому органі? У мене поки що виникають сумніви щодо цього. Законсервувати ситуацію, не вдаючись до радикальних заходів, досить складно. На сьогодні як Президент, так і ситуативна опозиція обмежені у виборі інструментарію, який може принести блискавичну перемогу, особливо коли ключові групи політико-економічного впливу вже подумують про своє майбутнє й роблять ставки на перспективу. Так, Президент може достроково припинити повноваження парламенту, але лише за наявності гарантій, що в нього будуть реальні договори не лише з політичними опонентами, а й із власними політичними силами, які ще потрібно провести до парламенту. Якщо таких гарантій не буде, тоді для Президента немає сенсу проводити дострокові вибори.
— А прем’єр зацікавлена в проведенні чергових позачергових парламентських виборів?
— Ні. Загалом-то, ніхто в проведенні таких виборів реально не зацікавлений. Тимошенко зацікавлена в максимальному продовженні своїх повноважень: тут питання піару, питання інтересів бізнес-груп, питання великої політики, коли Тимошенко зберігає свій рейтинг, реально підкріплюючи його як боротьбою з регіоналами, так і жорсткою боротьбою з Секретаріатом Президента.
Регіони? З одного боку, регіонали начебто й хочуть у коаліцію (а значить, необхідна відставка Тимошенко), з іншого боку — існує низка питань. Перше: чи реально регіонали довіряють Президенту? Друге питання: чи готова Росія підтримати Президента Ющенка в ім’я регіоналів? Третє питання: чи готові самі регіонали блокуватися з кимсь для того, щоб створити хоча б тимчасово виконуючу обов’язки коаліцію до президентських виборів? У цій ситуації, як мені здається, регіонали до кінця ще не визначилися. Вони формують ситуацію на сьогодні й від неї відштовхуватимуться, намагаючись реалізувати власні інтереси за вектором Президент — прем’єр. Це може свідчити про ті або інші вже існуючі домовленості. А взагалі, варто зазначити, на сьогодні складається дуже й дуже цікава схема. Давайте припустимо, що на вибори не йде чинний Президент, з одного боку, з іншого боку, Ю. Тимошенко йде як «популіст-радикал», з третього — В. Янукович гратиме роль лідера комуністів Петра Симоненко при Л. Кучмі. Замість Президента В. Ющенка може з’явитися та або інша фігура більш-менш розкрученого політика, який нібито збереже цілісність України та спадкоємність політичних перспектив держави.
— Наприклад, Яценюк?
— Як варіант. А загалом, на мій погляд, сьогодні важливо говорити не лише про Президента, а й про позицію його оточення, яке намагається розробити різні схеми збереження політичних перспектив.
— А чи існує чинник, здатний за всієї складності ситуації все ж підштовхнути Віктора Андрійовича та Юлію Володимирівну до співпраці, в тому числі й під час президентських виборів?
— Так, це можливо,й в тому числі й військовий чинник, який тягне за собою введення надзвичайного стану. Але тут питання інше: одна річ, коли конфлікт не вирішується, інша — коли влада стає заручником рішень, що не реалізовуються.
Це не лише питання Чорноморського флоту, а й низка інших. Для Юлії Володимирівни вигідно сьогодні домовитися не стільки щодо Грузії, скільки щодо газу тощо. Якщо їй вдасться успішно провести ці переговори, це буде її перемогою на перспективу, і вона апелюватиме до цих рішень. Для Президента сьогодні, хоч як це дивно, важливі не стільки вибори та збереження свого оточення, скільки збереження своєї історичної перспективи як значущого політика. Тобто Ющенко грає на історію, але діють вони з Тимошенко абсолютно однаковими, тактичними ходами, намагаючись домовитися з кимсь заради збереження себе.
На сьогодні, як мені здається, не виключена поява тієї або іншої інформації, що гратиме не проти Президента та прем’єра, а впливатиме на них як на державних діячів. Причому, що показово, ця інформація йтиме не з однієї, а різних точок та розрахована вона буде на політичне та бізнесове оточення.
— Як ви вважаєте, чи випадкова реєстрація комуністами законопроекту про імпічмент?
— На сьогодні немає юридичної процедури проведення імпічменту. Це політична скалка з довготривалими наслідками, які дозволять постійно звинувачувати Президента в зраді національних інтересів. Загалом, комуністи на цьому завжди спеціалізувалися, а особливо жорстко цю позицію відстоює Леонід Грач. До цієї позиції Компартії іноді підключатимуться ті чи інші політичні сили, в залежності від ситуативних політико-економічних інтересів. Поки що на цьому полі грають комуністи, які докладатимуть максимум зусиль для дискредитації курсу Президента і акцентуватимуть увагу на неефективності його команди.
— Причина, з якої комуністи (вкотре за рік) ініціюють імпічмент Віктора Ющенка, — це його позиція в питанні російсько-грузинського конфлікту. Як ви оцінюєте позицію Президента в даному питанні?
— Відразу ж з’ясуймо: чи має Президент, згідно з Конституцією, право озвучувати позицію з того чи іншого питання? Стовідсотково, таке право Президент, відповідальний за зовнішньополітичний курс, має. Його позиція абсолютно зрозуміла і ясна. Це позиція політика, який має намір інтегрувати Україну до НАТО і євроструктур, це позиція людини, яка має особистий світогляд і особисті відносини з грузинською владою і так далі і так далі. Питання в іншому: а чи була ця позиція найефективнішою? Ось тут у політиків різної політичної орієнтації можуть виникнути запитання. У цьому випадку, перефразовуючи О. Македонського, можна сказати так: дуже важливо контролювати друзів, які іноді доставляють турбот більше, аніж вороги.
Чи реально бачить Україна свої національні інтереси, і чи не плутає вона свої інтереси з інтересами інших країн? Це питання для всіх вітчизняних політиків. США, Європа, як і Україна, підтримує територіальну цілісність Грузії. Але і європейська, і американська сторони по-різному реалізують інтереси Грузії, передусім через бачення власних національних інтересів. Мені здається, і про це свідчать останні кроки світової спільноти, вони не поспішають стати заручниками політичного курсу керівництва як Грузії, так і Росії.
Україна в чому реалізує свої інтереси? Педалювати увагу лише на Крим? При тому, що в нас є й інші проблеми з іншими сусідами. Це, на жаль, непрофесійно й безвідповідально, більше того, провокаційно. А провокувати, без урахування реальних можливостей, — значить демонструвати свою слабкість. Моя думка в цьому випадку така: по-перше, необхідно виходити виключно з українських національних інтересів і міжнародного права. По-друге, ми повинні враховувати інтереси основних гравців і їхні реальні можливості. По-третє, ми повинні виробляти ухвали, які можна реально реалізувати на практиці і які знайдуть підтримку значної частини населення, й уміти брати на себе політичну відповідальність за їхнє вирішення. Одним словом, навчитися легітимізувати власні політичні ухвали й провадити ефективний політико-управлінський менеджмент.
— Наприклад?
— Наприклад, взаємовідносини з Чорноморським флотом на базі існуючих договорів. Наприклад, недопущення зупинення економічних, дипломатичних відносин із основними гравцями, враховуючи, що ми сусіди. Наприклад, вироблення єдиної сформульованої позиції зі стратегічних питань. До числа таких належить, безперечно, питання територіальної цілісності, питання міжнародного права, питання гуманітарної сфери і подібне. Я не думаю, що в когось повернеться язик говорити про те, що грузинські діти кращі за осетинських, чи навпаки. Перефразовуючи Достоєвського, скажу, що можна сперечатися про ідею, але коли ця ідея замішана на дитячих сльозах, вона вже нічого не варта.
Мені здається, що нас втягли в інформаційну війну. Ми не лише намагалися відстоювати національні інтереси України, але й, на жаль, часто несвідомо обслуговували інтереси третіх, четвертих сторін. І сьогодні, зверніть увагу, погляди українських політичних гравців, як і населення, на кавказькі події абсолютно різні, а це ще одна лінія розколу. Навіщо? У нас хіба мало ліній розколу? Якщо комусь потрібна ще одна додаткова лінія розколу, то це — не державні діячі, це тимчасові політики, які просто хочуть влади, хочуть отримати владу, хочуть залишитися при владі. Державні діячі передають якісну державу, ефективні інститути влади, традиції стабільного соціально суспільства, яке розвивається, а не «голу» владу, роздрай та політичні інтриги. У цьому значення демократичних традицій і національної безпеки. Мені здається, необхідно було проробити позицію, як із союзниками, так і з опонентами і лише тоді оприлюднити її.
— А наскільки взагалі коректною була дана вимога СП, адже, згідно з Конституцією, за зовнішню політику відповідає Президент, а він свою позицію, як відомо, оприлюднив оперативно й чітко?
— Я відповім відомим анекдотом: суєта за воєнного часу викликає паніку, а за мирного — сміх. І Банкова, і Грушевського не завжди адекватно реагують на події і часто реагують на них, виходячи не з позиції державних інтересів, а виходячи з політтехнологічних інтересів тактичного звучання. Для мене зрозуміло, що позиція територіальної цілісності збігається в усіх: у Президента, у прем’єра і, загалом, у регіоналів. Інше питання, що в тому, як реалізувати цю позицію в усіх різне бачення. Коли в ключових гравців підходи до національних інтересів різні, тоді виникає запитання, а з чим ми йдемо, скажімо, до НАТО? Це — перше. Друге. У тому числі, інформаційні посилання свідчать про відсутність напрацьованої системи латентних, прихованих відносин між основними гравцями. Їм легше робити заяви, ніж відпрацьовувати те, що називається польовим документом. Це може свідчити про певну істерію та технологічність подій. Створюється враження, що немає системного, базового підходу. Є базові принципи, яких необхідно дотримуватися. Все інше — це тактика, яка реалізує національні інтереси.
— Істерію продиктовано наближенням президентських виборів — чи є щось іще? Наскільки знизиться градус цієї істерії після закінчення виборів наступного глави держави?
— Якщо й знизиться, то лише, як мінімум, через півроку після закінчення президентських виборів. Проте сьогоднішня ситуація (і щодо Грузії, і щодо Осетії) нагадує технологічну спробу утримання влади. Провідні гравці педалюють щодо Криму, але забувають про те, що є й територіальні претензії країн НАТО до України.
Україна повинна пам’ятати, що незалежно від того, де вона перебуває: в НАТО чи не в НАТО, завжди є національні інтереси суб’єктів цього процесу, і вони реалізовуватимуться. Інша річ, що Росія і Грузія ці інтереси відстоювали за допомогою зброї, а в НАТО це реалізовується за допомогою дипломатії, спеціальних служб і економічних воєн. Щодо кавказького конфлікту працює Росія, Осетія, Абхазія, Грузія, Америка, стара Європа, нова Європа. Інтереси тут абсолютно різні, хоча вони ситуативно десь збігаються. Далі — питання нафтових, газових воєн. Далі — питання президентських виборів у США і підйом долара в Штатах і стагнація в Європі, Лісабонська конституція. Чи буде в такому разі цілісною Європа? Для Європи також може загрожувати розкол із грузинського питання. Є ще й піднесення Росії, керівникам якої здається, що вони вже вийшли за рамки регіонального лідерства і можуть конкурувати зі Сполученими Штатами.
І останній момент — це розподіл сфер впливу між старою Європою, Росією, США та державами так званої шанхайської групи: Китаю і країн Близького Сходу. Мені дуже цікаво було б послухати відповіді і пропозиції Президента України, прем’єр-міністра з даних позицій. Для чого? Для того, щоб спустити цю позицію до законодавчого органу та сформувати в суспільстві погляд. Чим більше суперечностей безпосередньо серед політиків, тим більший розкол відбувається в політико-правовому просторі України. Як це не дивно, але, мені здається, росіянам наразі не потрібен конфлікт із Україною, їм краще неофіційно керувати конфліктами в Україні. Якби у Президента, прем’єра, Верховної Ради було вироблено єдину позицію, Україну було б вигідніше прийняти до НАТО, навіть ніж воюючу Грузію. Так ось зараз, окрім внутрішньополітичної, йде ще й активна зовнішньополітична боротьба. Різного роду інформаційні постріли один проти одного, це як ще й певні знаки основним стратегічним партнерам: на кого ставити.
— Відштовхуючись від останніх парламентських подій, очевидно, що «золотою акцією» володіють регіонали, які роблять пас то Президентові, то прем’єрові. На чиєму боці, на ваш погляд, може зіграти Партія регіонів під час президентських виборів — Ющенка чи Тимошенко?
— Сьогодні йде активна торгівля інтересами. Переговори з регіоналами ведуть не лише «Наша Україна» та Єдиний Центр, але й БЮТ. Якщо раніше прем’єр категорично це спростовувала, то сьогодні вона не виключає такого варіанту. Це може бути серйозним важелем тиску на Банкову, адже йдеться про конституційне та інші важливі питання. З одного боку, Регіонам, виходячи з цього, більш цікавий Президент із невисоким рейтингом, який постійно потребуватиме політичних підпор. З іншого боку, маючи і бізнес-досвід, і досвід спільного голосування, враховуючи рейтинг Тимошенко, регіоналам краще домовитися наперед і, не афішуючи, проте звертаючи увагу на національні інтереси, спільно голосувати з ключових питань. Тимошенко сьогодні все одно, з ким домовлятися. Їй важливо одне: результативні голосування. Тимошенко не вигідно руйнувати коаліцію, оскільки вона в такому випадку втратить прем’єрський пост. Однак, із іншого боку, Тимошенко за допомогою своїх груп впливу обов’язково повинна домовитися з частиною Партії регіонів, комуністів, представників блоку Литвина, які будуть так чи інакше її підтримувати. Це буде не так формальна, як ситуативна чи латентна коаліція, коли голосуватимуть, кожен переслідуючи свої тактичні цілі, готуючись при цьому до президентських виборів.
— Враховуючи те, з якого, м’яко кажучи, далекого від чесної конкуренції майданчика стартувала де-факто президентська кампанія, які висновки для себе повинні зробити українці?
— Можливо, я вас розчарую, але, на мій погляд, сьогодні відбувається штучне згортання інформаційних потоків. Я це називаю нефункціональною демократією, яка має основні ознаки демократії, але не змінює якості життя, не розвиває ефективні громадянські інститути. Так, начебто все йде правильно, але неефективно.
Сьогодні спостерігається серйозний контроль бізнес-груп за інформаційним полем країни, що, до речі, наочно продемонстрували в тому числі й грузинські події. Йшла інформаційна війна, де багато українських ЗМІ не так виявляли свою позицію, як обслуговували позиції того чи іншого суб’єкта. Природно, коли йде звуження інформаційних складових, можна говорити про порушення основ громадянського суспільства, коли в громадян немає доступу до інформації, як до засобу впливу на вільний вибір. Це свідчить про те, що сьогодні відбувається маніпуляція громадською думкою з метою вести свої інтереси за принципом громадянської війни, тобто, чітко поділятися на своїх — чужих.
