За спостереженнями соціологів, якщо в кінці XX сторіччя громадяни пострадянських держав боялися передусім смерті близьких, голоду та масового безладдя, то на початку XXI почали більш за все боятися злиднів, хвороб і старості («День від 24 березня 2004 року). Причини зрозумілі: на відміну від середнього покоління, люди, які вже перетнули, або ось-ось перетнуть певний віковий рубіж, так і не змогли адаптуватися до іншого життя. Ми відчуваємо їхній біль кожного дня, адже це — наші батьки й матері.
Наші мами, як і ці жінки на фото, все життя працювали на державу. Відмовляли собі в усьому, аби відкласти якусь копійку на нашу освіту (навчання було безплатним, але ж дітям, які жили в студентському гуртожитку у великому місті, потрібно було допомагати грошима й продуктами) і на свою старість. Однак із розпадом колишньої системи всі заощадження знецінилися, — а що лишилося?
Натружені руки, зігнуті спини... Мізерні пенсії, купа папірців — приватизаційних сертифікатів, вкладених туди, звідки годі чекати дивідендів... А ще залишилася пам’ять — про Голодомор 30-х, про війну, повоєнні роки, про найщасливіші миті в житті — народження дітей, їхні перші успіхи... І про втрати. Тим бабусям, чия старість проходить в оточенні рідних, заздрять самотні подруги: в тебе є діти, онуки, тобі ще є для чого жити. Але ж далеко не всі можуть розраховувати на допомогу близьких...
Відома, навіть уже заяложена істина: рівень цивілізованості суспільства вимірюється його ставленням до людей похилого віку.
А у нас — що в нас сьогодні робиться, щоб поліпшити їхнє життя? Пропонується їм чманіти в чергах попід ощадкасами заради 50 гривень компенсації за втрачені заощадження? Чи одержати талончики на перерахування пенсії, яке має відбутися аж улітку? Чи відчувають наші чиновники при цьому хоча б незручність?.. А що відчувають народні обранці, використовуючи тему відшкодування співгромадянам знецінених заощаджень у своїх популістських гаслах? Адже для багатьох з політиків ці проблеми — лише підстава для вписування ще одного абзацу в передвиборні програми.
Наше суспільство і держава — у великому боргу перед військовими вдовами; перед тими, хто, відпрацювавши все життя, опинився бідним і забутим. На жаль, не всі вони в змозі спокійно чекати результатів здійснення пенсійної реформи. Якщо ми не повернемо ці борги зараз, — можемо запізнитися.
Може спізнитися не тільки держава, а й суспільство загалом, а отже, — кожен із нас окремо. Ми так і не спромоглися, як обіцяв колись поет, «одеть их в шелка и согреть соболями»... То що ж, соромливо відводити очі при зустрічі? Так і жити далі, будуючи щасливе капіталістичне майбутнє, із загнаним кудись усередину гріхом перед поколінням наших батьків? Учора в парламенті ухвалено рішення, що 9 червня відбудуться слухання на тему: «Становище жінок в Україні: реалії та перспективи». Сьогодні «День» розпочинає своєрідні громадські слухання на цю тему. І розпочинає їх розмовою про тих, перед ким ми вельми завинили із перспективами.
